Війна без маркування — проблема сучасного світу, особливо гостро вона постала після агресії США та Ізраїлю проти Ірану.
1 травня американські законодавці повинні були визначитись: або вони дають господарю Овального кабінету повноваження продовжити неоголошену війну, або потрібно буде згортати знамена. За законом США, на відведення військ у випадку відмови конгресменів від продовження бойових дій дається 30 днів.
Офіційно воєн немає
Отже старий світовий порядок від 1945 року агонізує, але ще не вмер. Той факт, що держави мутузять одна одну ракетами й дронами, але відмовляються від офіційного оголошення війни, потім заважає укладанню миру. Звідси такі елементи, як двотижневе перемир’я Вашингтона й Тегерана, що офіційно завершилось 21 квітня, хоча й стан війни юридично не фіксувався.
Міжнародний воєнний трибунал (МВТ) у своєму вироку, проголошеному нацистським злочинцям 1 жовтня 1946 року, використав таке формулювання: «Розв’язання агресивної війни є не просто злочином міжнародного характеру — воно є найважчим міжнародним злочином, що відрізняється від інших воєнних злочинів тим, що містить у собі в концентрованому вигляді зло, що утримується в кожній зі складових злочину війни».
З того часу держави одна одній війн не оголошують. Тому що того, хто оголосить першим, за Статутом ООН, повинні покарати як агресора. Якщо країна на країну напала без оголошення війни, як, наприклад, Ірак на Іран 22 вересня 1980 року, й жертва вирішила оголосити війну, то виходить, що той, на кого напали, ескалує воєнний конфлікт і його також потрібно покарати. Повний абсурд. Адже нападник війну не оголошував і, відповідно, є можливість для дипломатичного врегулювання, як і вимагають імперативи ООН.
Табуювання агресії
Війна без юридичного визначення війни — це не лише близькосхідна «фішка». Аргентина й Велика Британія в 1982 році війну одна одній не оголошували, хоча в Фолклендській (Мальвінській) війні є загальновизнані дати: 3 квітня–14 червня. Є і дата офиційного завершення війни — 20 червня 1982 року. Але жодного юридичного мирного договору чи угоди між Буенос-Айресом та Лондоном за підсумками війни укладено не було.
Дональд Трамп, за його заявою, не назвав війну з Іраном війною через те, що на таке уповноважений Конгрес. За конституцією США, лише йому належить право оголошувати війну. А за законом про воєнні повноваження 1973 року — президент Сполучених Штатів може вести війну (так її не називаючи) без підтримки Конгресу 60 днів.
Тож наразі американські законодавці зважують, чи дають вони Дональду Трампу повноваження на продовження неоголошеної війни, чи президенту США вже час згортати воєнні дії в Ірані.
Водночас, коли за юридично зобов’язувальними документами нібито не було війни, то і юридично зобов’язувальний мир дуже проблематично укласти. Унаслідок такої ситуації Тегеран може тривалий час тримати під своїм контролем Ормузьку протоку й впускати-випускати в неї торгові судна та бойові кораблі на свій розсуд. На своє виправдання іранська влада завжди зможе заявити, що Вашингтон і Тель-Авів у будь-який момент завдадуть нового ракетно-бомбового удару, а тому країні потрібно бути напоготові та якось компенсувати завдану шкоду, доки неоголошена війна в неактивній фазі.
Отже, табуювання та криміналізація війни в умовах, коли двополярний світ за підсумками Другої світової війни впав, однополярний світ — Пакс Американа (Pax Americana) — зусиллями ІРІ стрімко закочується за горизонт, як мінімум застарів. Нормативна міжнародна база середини XX століття давно неактуальна, просто в світлі нападу США та Ізраїлю на Іран, а також наступного розвитку подій усе це стало досягненням широкої громадськості. А от війна як явище зовсім не застаріла.
Червоні лінії спотикання
У кожних війнах країни за кулісами обговорюють червоні лінії з третіми впливовими країнами. Як виявилось, вони можуть відрізнятись. Чим саме? Світ про це дізнався на прикладах Ірану та росії. Усі червоні лінії, що їх москва виставляла колективному Заходу та Україні, її противники в режимі «крок за кроком» безкарно перетнули, і сьогодні Володимир Зеленський став фігурою геополітичного масштабу.
А от Тегеран за виставлені червоні лінії відповів політичною волею, порохом і кров’ю свого державного та військового керівництва.
Однак у підсумку Дональд Трамп фактично капітулював та шукає варіанти мінімізації геополітичних збитків.
Історичний процес часом буває іронічним. Кажуть, що під час нападу на Іран американська та ізраїльська верхівки радились зі штучним інтелектом. Але ШІ працює на масиві закладених у нього баз даних.
Заклали в нього й так зване СВО кремля в Україні, де з російського боку в плані політичної волі та військової доцільності кінь не валявся. Потім додався кейс із Ніколасом Мадуро, коли венесуельська правляча еліта повелася як мафія, а не як справжні державники.
За ідеєю, Білий дім повинен був порадитися не лише з ШІ, а й з авторитетними американськими іраністами, але адміністрація Трампа вирішила, що це зайве.
Ментальна пастка англосаксів
Спрацювала й ментальна пастка англосакського сприйняття подій, що відбуваються. Справа в тому, що в англосаксонській картині світу категорія «можу, але не роблю» лежить у мертвій зоні прогнозування ситуації. Там якщо не робиш — значить і не можеш. Тому, за такою логікою, якщо під час 12-денної війни 2025 року Тегеран не перекривав Ормузьку протоку, то й під час нового нападу не зможе.
А потім почалось. Іран обіцяв, що закриє Ормуз? Так. Він його закрив.
Обіцяв удари по військових базах США в регіоні? — Так. Ударив.
За компанію поцілили в об’єкти з військовослужбовцями Франції, Великої Британії, Німеччини, тому що союзники ворога по НАТО можуть нести потенційну небезпеку. Потім Париж, Лондон і Берлін своїх солдатів евакуювали з регіону.
Пентагон і ЦАХАЛ б’ють по банках, університетах, металургійних підприємствах, мостах, нафтових об’єктах ІРІ, але й іранська сторона у відповідь «виносить» дата-центри, штаб-квартири ЦРУ, заводи, нафтову інфраструктуру, палить танкери, атакує ЦУР (центри ухвалення рішень).
Вашингтон і Тель-Авів у режимі нон-стоп викосили цивільне та військове керівництво Ірану, а там децентралізоване й розподілене командування. На місце престарілих та обережних кадрів приходять молоді, енергійні та заряджені на помсту «яструби», котрі підвищують втрату як коаліції Епштейна, так і тих держав регіону, які занадто переборщили з вірою в могутність Дядька Сема.
Іран заявив про Ормузьку протоку, що всі проходження — лише з дозволу Тегерану.
Ті, хто намагався ігнорувати розпорядження, — горіли. Інші попросили інструкцію. Їм вказали на уповноваженого від КВІР посередника, якому потрібно надавати інформацію про власника, прапор та вантаж. Оплата в юанях (допускаються євро й крипта). І процес пішов. У березні проходили одиничні кораблі, а тепер уже — десятки за добу (до війни — по 130-140 на день).
Зуби, як в акули
Нагадаємо, з 6-го на 7 квітня збройні сили США та Ізраїлю реально завдали по Ісламській Республіці Іран (ІРІ) анонсованого Дональдом Трампом жахливого удару. Але іранська сторона у відповідь показала свої зуби в два ряди (як в акули) — ракети та безпілотники вдарили по об’єктах, від руйнування котрих ворогам Тегерану стало боляче.
На виправдання 47-го президента Сполучених Штатів можна сказати, що він хоча б спробував. А потім виступив з промовою, котра за формою була дуже пафосною, а за суттю — капітуляційною.
Якби російська федерація за свої червоні лінії на Близькому Сході відповідала, як Іран, і не мала різновекторних домовленостей, то не пізніше 2023 року до Ла-Манша спалила б усе вороже, а за Ла-Маншем — втопила. Це якщо спроєктувати військово-політичну лінію Тегерана на ресурси, котрими володіє москва. Однак політична воля в керівництві держав планети розподілена нерівномірно, а разом з реальними червоними лініями часто трапляються «підробки».
Як і фейкові вистави про замахи, аби хоч трохи підтягнути штани рейтингу, що падає.
Вистава замаху на Трампа
Недавно ми дивились чергове кіно з нападом на Дональда Трампа. Почнімо з того, що прессекретар Білого дому Каролайн Левіт перед нападом на Трампа анонсувала його виступ. Вона заявила: «Сьогоднішня промова Дональда Трампа буде класичною — смішною та цікавою. Сьогодні в залі станеться декілька пострілів».
Цікаво, Левіт знала, що про це не можна говорити?
Нагадаємо, сам захід став повним цирком. На ньому, до речі, була присутня посол України в США Ольга Стефанішина. Під час стрілянини дипломатка встигла зробити кілька селфі та викласти їх собі на сторінку. А чому не намагалась рятуватись? Не страшно?
Хоча й директор ФБР Кеш Паті під час стрілянини продовжував сидіти за столом та озиратись на всі боки. Ще один учасник заходу сидів за столом, дивився на цей цирк та промовисто продовжував їсти.
Агенти спецслужб спочатку вивели із зали Венса й лише потім — Трампа. Стрільця, як відомо, впіймали. Він зізнався, що його метою були чиновники адміністрації президента США. Зловмисником виявився 31-річний Коул Томас Аллен. Він ніколи не фігурував у списках політичних активістів. У грудні 2024 року компанія C2 Education, де Коул Аллен працював викладачем, назвала його викладачем місяця. Насправді всі його успіхи не такі вже й цікаві та важливі. Цікаве інше. Учергове ми можемо переконатися, хто є виконавцями терактів: що в росії в «Крокусі», що в Європі, що в Америці, який вчинив останню стрілянину, про яку наразі йдеться. На своїй сторінці в інстаграмі Коул Аллен опублікував власне фото, на якому він зображений у толстовці з логотипом ЦАХАЛ. Водночас пошуковик Google засвідчив, що дані Коула Аллена активно шукали в Ізраїлі ще до початку вечері та стрілянини. Фото цього стрільця з надписом ЦАХАЛ було доступне ще до того, як МЕТА видалила його акаунт.
Після нападу Дональд Трамп написав: «Нехай шоу продовжиться». А воно скрізь. Страшне реаліті-шоу. Іноді воно вводить у стан дежавю. Наприклад, ізраїльські солдати масово грабують майно в житлових будинках та офісах на півдні Лівану. Про це є свідчення як самих солдатів, так і командирів ЦАХАЛу, котрі розмовляли з кореспондентами різних видань. У цих свідченнях ідеться про крадіжки телевізорів, мотоциклів, картин, диванів, килимів тощо. Покидаючи Ліван, солдати ЦАХАЛ відкрито, не намагаючись приховувати, завантажують украдені речі в свої машини. Чи не щось подібне ми вже бачили на нашій, українській, землі?
