УПА між Варшавою і Києвом. Між нами, сусідами, — стара суперечка у новій Європі

26 травня 2026 року Володимир Зеленський підписав указ №440/2026 про присвоєння Окремому центру спеціальних операцій «Північ» почесного найменування «імені Героїв УПА». В офіційному документі йдеться про «відновлення історичних традицій національного війська» та вшанування бойових заслуг підрозділу.

 

Для України це рішення стало черговим етапом деколонізації армії. Після 2014 року українське військо послідовно відмовляється від радянських символів і повертає у власний пантеон тих, хто в різні епохи боровся за незалежність держави — від Січових стрільців і Армії УНР до Холодного Яру та УПА.

 

У цьому контексті указ Зеленського не виглядає винятком, а, радше, продовженням уже сформованої державної політики.

 

Однак у Польщі той самий документ був прочитаний зовсім інакше. Для значної частини польського суспільства УПА асоціюється передусім не з боротьбою за українську державність, а з Волинською трагедією 1943–1944 років.

 

Саме тому рішення Києва викликало різку реакцію політиків, історичних інституцій та медіа. У польському публічному просторі традиційно звучать оцінки від 60 до 100 тисяч польських жертв, хоча серед істориків досі тривають дискусії щодо точних масштабів трагедії.

 

Таким чином один указ виявився заручником двох різних історичних пам’ятей. Для України це символ боротьби за власну державність і право на власний національний пантеон. Для Польщі — болісне нагадування про одну з найтрагічніших сторінок ХХ століття.

 

Саме на цьому зіткненні двох історичних наративів і виріс нинішній політичний конфлікт, який дуже швидко вийшов за межі суто історичної дискусії та перетворився на випробування для українсько-польських відносин.

Реакція польських медіа на заяву Кароля Навроцького про можливе позбавлення Володимира Зеленського Ордена Білого Орла виявилася значно цікавішою за сам скандал. Вперше за останні роки польський інформаційний простір фактично розділився не стільки навколо історії УПА, скільки навколо питання: якими мають бути відносини з Україною після 2022 року.

 

Правоконсервативний табір сприйняв указ Зеленського як виклик польській історичній пам’яті. Навроцький заявив, що «Україна під ментальним кутом прославлення бандитів і вбивць з УПА не готова бути частиною європейської родини», а рішення Києва назвав таким, що дає «багато кисню російській пропаганді».

 

Колишній прем’єр Лєшек Міллер пішов ще далі, охарактеризувавши дії Зеленського як «відкрите плювання в обличчя кожному поляку». Пшемислав Чарнек говорив про «скандал», «невдячність» і «ганебний сигнал». У цьому середовищі тема УПА традиційно розглядається як моральний тест для польської держави.

Але найцікавіше почалося далі.

 

Навіть частина польських консерваторів не підтримала ідею відкликання нагороди. Відомий публіцист Томаш Терліковський прямо заявив: «Я є частиною польського народу і не хочу позбавлення президента Зеленського Ордена Білого Орла». Для польської дискусії це був важливий сигнал: можна критично ставитися до УПА, але водночас не підтримувати політичну війну проти України.

 

Центристські медіа взагалі змістили акценти. TVN24, Onet та Wprost почали ставити незручне питання самому Навроцькому. Чи не перетворюється історична пам’ять на інструмент внутрішньополітичної мобілізації? Чи не використовується Волинь як ресурс для боротьби за голоси консервативного електорату?

 

Саме тому в польських ЗМІ так активно цитували Дональда Туска. Його фраза: «Якщо ми посваримося через минуле, хтось інший виграє майбутнє» стала фактично головним контраргументом проти ескалації. А продовження — «І президент України повинен це зрозуміти. Польський теж» — було не менш промовистим. Це був удар одразу по двох сторонах конфлікту.

 

Особливо болісною для польської публіки стала реакція Леха Валенси. Коли символ польської «Солідарності» заявив, що Зеленський «образив мене і всіх наших убитих співвітчизників» та демонстративно зняв український прапорець зі свого піджака, медіа сприйняли це як серйозний моральний сигнал. Але навіть Валенса не перейшов межу.

 

Його фраза «надалі допомагатиму народу в боротьбі з совєтами, президенту Зеленському відмовляю в підтримці» показала принципову різницю між критикою української влади та підтримкою України як держави.

 

Найглибший аналіз з’явився у ліберальній пресі. Financial Times, Gazeta Wyborcza, Polityka, Newsweek Polska та низка аналітичних видань звернули увагу на головне: суперечка вибухнула саме тоді, коли Польща залишається головним логістичним центром допомоги Україні, а українсько-польський союз є одним із ключових елементів безпеки всієї Центральної Європи.

 

Тому дедалі частіше в польських текстах звучало питання: кому це вигідно? Відповідь майже завжди була однакова. Росії. Не випадково Туск прямо попередив: «Кремль матиме причину радіти».

 

Російська пропаганда десятиліттями вкладала ресурси у розпалювання українсько-польських історичних конфліктів. І сьогодні вона отримала можливість спостерігати, як старі рани знову виходять на поверхню.

 

У результаті польська преса фактично розділилася на два табори. Один бачить у рішенні Зеленського неприйнятну образу польської пам’яті. Другий визнає болючість теми Волині, але вважає значно небезпечнішим перетворення історії на зброю сучасної політики.

 

І саме тут прихована головна інтрига всієї історії. Польща сперечається вже не про УПА. Польща сперечається про те, чи залишиться Україна стратегічним союзником, чи знову стане заручником історичних конфліктів, які Москва завжди вміла використовувати краще за всіх.

 

Заява президента Польщі Кароля Навроцького про можливе позбавлення Володимира Зеленського Ордена Білого Орла стала не просто черговим дипломатичним скандалом. Вона миттєво перетворилася на одну з головних тем польського інформаційного простору й продемонструвала глибокий розкол усередині самої Польщі щодо того, як будувати відносини з Україною в умовах війни. 

Головна проблема нинішньої польсько-української дискусії полягає в тому, що історію намагаються звести до одного слова — Волинь. Так, Волинська трагедія була. Так, це одна з найболючіших сторінок польської історичної пам’яті. Але серйозний історик не має права робити вигляд, що на цьому історія українсько-польських відносин закінчується.

 

Кароль Навроцький як професійний історик мав би знати, що після кривавого українсько-польського конфлікту настала інша реальність. Коли на місце німецької окупації прийшла радянська, українське і польське підпілля дедалі частіше почали бачити одне в одному не ворогів, а союзників.

 

Архівні документи, оприлюднені СБУ ще у 2009 році, підтверджують переговори між представниками ОУН-УПА, Армії Крайової та польського еміграційного уряду у 1942–1947 роках. Йшлося про припинення взаємного кровопролиття і координацію дій проти двох тоталітарних імперій — нацистської та радянської.

 

У травні 1945 року на хуторі Жар поблизу Люблинця Нового було укладено перемир’я між українським і польським підпіллям. А вже в ніч на 28 травня 1946 року відбулася подія, про яку сучасні політики згадують украй неохоче.

 

Загони УПА та польської організації WiN («Воля і Незалежність») провели спільну операцію в Грубешові, атакувавши структури комуністичної безпеки та адміністрації. Для післявоєнної Європи це був унікальний випадок: колишні супротивники разом виступили проти радянського режиму.

 

Не менш незручною є й доля лідерів обох національних рухів. Степан Бандера після проголошення Акта відновлення Української держави був ув’язнений німцями в Заксенгаузені. Командувач Армії Крайової генерал Стефан Ровецький «Грот» був заарештований гестапо та загинув у нацистському концтаборі. Вони представляли різні національні проєкти, часто конфліктні, але обидва стали ворогами Третього Рейху.

 

Саме тому історія УПА і Армії Крайової — це не лише історія війни між українцями та поляками. Це ще й історія переговорів, перемир’їв і спільної боротьби проти москви. І якщо сьогодні політики хочуть чесно говорити про минуле, вони повинні пам’ятати не лише про конфлікт. Бо поруч із Волинню існував і Грубешів. Поруч із ненавистю існувала співпраця. А поруч із трагедією була спільна боротьба за свободу двох народів.

 

Саме ця складна правда сьогодні найбільше заважає тим, хто прагне перетворити історію на політичну дубину.

6–8 травня 2026 року в Баранові-Сандомирському відбувся Польсько-український історичний конгрес. У ньому взяли участь близько 100 істориків з України та Польщі. Організаторами були Центр Мєрошевського та Український інститут національної пам’яті.

 

Офіційно заявлена мета — проаналізувати історію польсько-українських відносин від середньовіччя, обговорити ключові переломні моменти, сучасні інтерпретації, прогалини в дослідженнях і перспективи подальшого академічного діалогу.

 

Українське МЗС повідомляло, що захід зібрав понад 100 провідних істориків з обох країн для обговорення складних питань спільного минулого. І ось тут політична іронія: за кілька тижнів після найбільшої спроби істориків говорити фахово політики знову зривають тему в емоційну площину. Історики створюють майданчик для діалогу. Політики — майданчик для взаємних образ. 

Якщо відкинути емоції, історичні образи, Волинь, ордени та гучні заяви, то під усією нинішньою суперечкою проглядається ще одна, значно менш комфортна для польського політичного класу тема.

 

До 2022 року Польща була беззаперечним лідером східного флангу Європи. Саме Варшава пояснювала Брюсселю українські проблеми. Саме Польща була головним адвокатом Києва в НАТО та ЄС.

 

Саме польські політики десятиліттями виступали експертами із «східного питання». Україна залишалася молодшим партнером — важливим, але залежним.

 

Повномасштабна війна змінила цей баланс буквально за кілька років. Сьогодні Україна має найбільшу і найбоєздатнішу армію Європи. Саме українські військові навчилися знищувати російський флот без флоту, вести війну дронів, створювати нову тактику застосування артилерії, ППО та безпілотних систем.

 

Саме український досвід сьогодні вивчають у штабах НАТО від Вашингтона до Брюсселя. Українські офіцери стали носіями знань, яких не має жодна інша армія Заходу.

 

Польща витрачає рекордні кошти на переозброєння, закуповує американські HIMARS, корейські танки K2, літаки F-35 та системи Patriot. Але є річ, яку неможливо купити за жодні гроші. Це досвід великої війни з росією.

І саме тут починається психологічний дискомфорт. Польща десятиліттями бачила себе східним бастіоном Заходу. А війна раптом показала, що головний бастіон сьогодні стоїть не на Віслі, а на Дніпрі.

 

Тому історична суперечка навколо УПА може бути не лише суперечкою про минуле. Для частини польської еліти це спосіб проговорити іншу тривогу — втрату монополії на роль головного регіонального лідера.

 

Саме тому Навроцький говорить мовою історичної образи, але політичний сенс його заяв лежить значно глибше. Зеленський підписав указ про українську військову традицію. Польща прочитала його через Волинь. Навроцький перетворив його на питання державної нагороди. Валенса — на особистий моральний протест. Українське МЗС нагадало, що від сварки виграє москва.

 

Історія дає аргументи обом сторонам. Польща має право на свою пам’ять і свою травму. Україна має право на власний національний пантеон і власну історичну традицію. Але ні пам’ять, ні травма не повинні ставати інструментом політичного шантажу між союзниками.

 

Бо найнебезпечніше в цій історії навіть не Волинь. Найнебезпечніше те, що суперечка спалахує саме тоді, коли росія відчайдушно шукає будь-яку тріщину між Києвом і Варшавою. І якщо кремль сьогодні уважно стежить за польськими заголовками, то причина проста: кожна нова війна пам’яті послаблює союз, якого москва боїться значно більше, ніж будь-яких історичних дискусій.

 

Тому головне питання до польського політичного класу звучить сьогодні не про УПА і навіть не про Орден Білого Орла. Воно звучить значно простіше: чи справді йдеться про боротьбу за історичну правду, чи про небажання змиритися з тим фактом, що після цієї війни Україна вже ніколи не повернеться до ролі молодшого брата Центральної Європи?