«Хочу — покараю, хочу — помилую...»

Заступник міністра закордонних справ Куби Карлос Фернандес де Коссіо заявив, що його країна відмовилася обговорювати зі США питання зміни влади, зокрема президентський термін Мігеля Діаса-Канеля.

 

Заяву Фернандеса де Коссіо під час пресконференції із журналістами оприлюднило агентсво  Reuters. «Політична система Куби не підлягає переговорам, і, звичайно, ні президент, ні посада будь-якого чиновника не є предметом обговорення зі Сполученими Штатами», — заявив кубинський урядовець. 

 

Раніше політичні кола Куби говорили про те, що нібито адміністрація Трампа розглядає варіант економічної угоди з Гаваною, яка могла б передбачати послаблення санкцій в обмін на зміну президента.

 

Офіційно Куба підтвердила, що все ж деякі перемовини зі США дійсно ведуться. Як каже де Коссіо, сторони можуть обговорювати низку складних, але взаємно важливих тем, зокрема торгівлю та фінансові претензії.

 

Водночас американський президент Дональд Трамп заявив, що Куба перебуває на межі краху, тож США можуть зробити з нею все, що захочуть.

 

США відновили тиск на Кубу в січні, коли розпочали операцію із захоплення президента Венесуели Ніколаса Мадуро, що призвело до найсильнішої економічної кризи на острові з часів розпаду Радянського Союзу.

 

До повалення Мадуро Куба значною мірою залежала від Венесуели в імпорті пального. Трамп сказав у березні, що США «розмовляють з Кубою» і вірять, що втручання у Венесуелі створить додатковий тиск на Кубу.

Раніше Трамп заявляв, що перед Кубою спочатку потрібно розібратися з Іраном.

Ще в першій половині березня президент Куби Мігель Діас-Канель виглядав помітно розгубленим і нарешті зізнався, що між Вашингтоном і Гаваною ведуться перемовини для «визначення двосторонніх проблем, які потребують вирішення».

 

Досі офіційна Гавана стоїчно відмовчувалася, хоча починаючи з лютого Трамп неодноразово заявляв, що США ведуть переговори з Кубою «на високому рівні», а на «латиноамериканській вулиці» розмови про це почали вирувати ще із січня.

 

Натомість з початку весни з вуст номінального лідера Куби лунають заяви про готовність чинити «незламний опір». Та й інші посадовці, зокрема заступник міністра закордонних справ Карлос Фернандес чи постпред Куби в ООН Ернесто Соберон, ніби змагаються у безкомпромісних заявах про «непохитну» позицію й про те, що політична система Куби, президент чи посада будь-якого чиновника «не є предметом обговорення» зі США.

 

«Близько двох місяців тому кубинський фронт боротьби за гегемонію між Вашингтоном і Пекіном вважався не надто складним для творців «нової золотої доби» Америки, навіть попри підвищений інтерес до Куби з боку КНР, зокрема в питаннях розвідувальної співпраці з Гаваною, — вважає історик, віцеголова комітету з конференцій ООН (2019-2020) Віталій Білан. — Нині ж усе виглядає не так безхмарно, а з огляду на початок виборчої кампанії до американського Конгресу й узагалі є ризик потрапити в цейтнот із відповідними наслідками».

 

Отже, ставки навколо кубинського кейсу підвищуються, напруга зростає. Залишається відкритим тільки одне питання: чи настане довгоочікувана сценічна розв’язка?

 

Наразі команда Дональда Трампа довела ситуацію на кубинському треку до точки, коли «задній хід» недвозначно сприйматимуть як фіаско. Адже вже понад рік правління «Трампа 2.0» чинить системний тиск, спрямований на делегітимацію кубинського режиму.

Уже першого дня перебування на посаді 47-й президент США скасував рішення свого попередника Джо Байдена про виключення Куби зі списку країн, які підтримують тероризм. У березні минулого року Марко Рубіо назвав кубинський режим (а також венесуельський та нікарагуанський) «ворогами людства».

 

Наприкінці червня Білий дім оприлюднив Меморандум президента з національної безпеки №5 про посилення політики США стосовно Куби з метою «створення стабільної, успішної та вільної країни для кубинського народу».

 

«Держдеп США уже запровадив візові обмеження для кубинських лідерів режиму — президента Мігеля Діас-Канеля, міністра революційних збройних сил (оборони) Альваро Лопеса Мієри, міністра внутрішніх справ Ласаро Альберто Альвареса Касаса «та їхніх поплічників за їхню роль у жорстокості кубинського режиму щодо кубинського народу», — розповів Віталій Білан.

 

Після ефектної венесуельської операції «Абсолютна рішучість» із січня цього року кубинська тема набула нового звучання. Наприкінці січня оприлюднено указ Трампа про оголошення надзвичайного стану в Сполучених Штатах з огляду на те, що «політика, практика та дії уряду Куби становлять незвичайну та надзвичайну загрозу національній безпеці та зовнішній політиці США».

 

Зрештою, американський лідер своїми заявами достатньо знецінив кубинський режим. Скажімо, заявою, що він збирається «поставити туди Марко Рубіо», успіх у кубинському кейсі нині сприймається як електоральний «мінімум» на латиноамериканському напрямку під час проміжних виборів до американського Конгресу в листопаді.

 

Інша річ, у якій формі ця кампанія відбуватиметься.

 

Аналізуючи можливі дії адміністрації Трампа щодо трансформації кубинського режиму, зазвичай беруть за основу дві кампанії: феєричну венесуельську та іранську, яка поки незрозуміло чим завершиться, а головне, які, зрештою, матиме наслідки.

Венесуельська операція «Абсолютна рішучість» вважається майже еталонною не лише за технічним виконанням, а й за точним аналізом внутрішньополітичної кухні держави: від урахування психотипів ключових фігур режиму (віцепрезидентки Делсі Родрігес, міністра внутрішніх справ Діосдадо Кабельйо та міністра оборони Владіміра Падріно Лопеса) до правильної побудови стратегії щодо керівного складу венесуельської армії — доволі монолітної касти, виліпленої з одного тіста однієї військової академії, глибоко фінансово афілійованої з картельною мережею країни. 

 

Цікаво, що в підсумку ніхто, крім кубинських охоронців, не чинив опору загону «Дельта» під час захоплення Ніколаса Мадуро.

 

Але Куба — не Венесуела. На відміну від Мадуро, з його непомірними амбіціями, що стали «над системою», відверто дратували як військових, так і бюрократичний апарат держави, унаслідок чого ця система фактично його і здала.

 

Тому операція на Кубі за венесуельським зразком, вочевидь, не матиме такого самого приголомшливого ефекту. Натомість ризикує піти за «іранським» сценарієм. А з огляду на особливості сучасних воєн, а також відстань від Острова до берегів Флориди, медіакартинка потенційних дронових атак на «Сонячний штат» та інші території США матиме вкрай згубні електоральні наслідки для республіканців.

 

Ймовірно, тому на кубинському напрямку Білий дім повністю концентрується на економічному треку, прагнучи максимально уникнути мілітарної фази.

 

Під цим кутом, власне, й варто розглядати інформацію про конфіденційні переговори, або «дискусії про майбутнє», між Рубіо та онуком і довіреною особою 94-річного Рауля Кастро (який по суті і є фактичним лідером держави) Раулем Гільєрмо Родрігесом Кастро, відомим як «Рауліто» чи «Ель Кангрехо» (Краб).

Окрім того, що «Рауліто» є впливовим представником нового покоління кубинських еліт, він має добрі зв’язки з найбільшим бізнес-конгломератом Куби — GAESA, контрольованим революційними збройними силами держави.

 

У підпорядкуванні цього військово-комерційного гіганта — значний відсоток експорту товарів та послуг Куби (за оцінками — до 40%), більша частина інфраструктури чотири- та п’ятизіркових готелів, пункти обміну валют, заправні станції, будівництво та фінансовий сектор. А головне, що він функціонує в умовах інституційної непрозорості, не підлягаючи публічному аудиту чи звітності перед парламентом.

 

Вочевидь, припускає видання Axios, саме на цю «державу в державі» Білий дім планує зробити ставку, щоб уникнути хаосу, подібного до іракського 2003 року, під час «переформатування» Куби.

 

Отже, до того моменту, як іранська кампанія почала «жити власним життям», загалом усе йшло за планом: нафтові танкери, що прямували на Кубу, тотально блокувалися, Острів дедалі глибше поринав у темряву, соціальна напруга сягнула «точки кипіння», переговори, схоже, велися з «правильними» людьми, й кубинський режим, відповідно, ставав дедалі поступливішим.

 

І навіть ліберальні медіа наприкінці лютого змушені були констатувати, що це «перша ефективна блокада Куби з часів Карибської кризи».

 

Проте, користуючись цілковитою зануреністю команди Трампа в іранську тему, демократи, вочевидь, вирішили не гаяти часу й перехопити ініціативу на кубинському треку. Спочатку сенатори-демократи Тім Кейн, Рубен Гальєго та Адам Шифф розробили законопроєкт, який забороняє президенту США вдаватися до військових дій проти Куби без схвалення Конгресу. 

 

Тож якщо, принаймні в квітні, Білий дім не поставить логічної крапки в іранському кейсі й не зосередиться на кубинській темі, творці «золотої доби Америки 2.0» ризикують втратити ініціативу, а далі — й темп і перейти в режим дрібних міжпартійних передвиборчих перепалок.

 

Отже, наразі кубинському режиму щастить. Минулого липня на піку тиску на Гавану Вашингтон раптово переключився на Венесуелу, цього лютого — на Іран. Нині ж його існування може подовжити Демпартія, яку Трамп уже оголосив «найбільшим ворогом Америки після смерті Ірану».

 

А ще — Мексика, про яку президент США сказав, що з нею також не все гаразд, мовляв, цією країною управляють картелі. 

 

«Те, що ми зробили з екслідером Венесуели Мадуро, може статись з будь-ким», — заявив Дональд Трамп. 

 

Так прозвучала чергова хвиля підготовки суспільної думки, що суверенітет сусідніх держав — це умовна річ. Спочатку країну характеризують як таку, що не відбулась як держава. Потім з’являється моральне виправдання бандитського втручання, що порушує будь-які закони. І точкове захоплення лідера як новий стандарт керування світом. 

 

І Дональд Трамп заявляє, що Білий дім повинен зробити це знову.