Міністром назватися мало... Пристрасті за Михайлом Федоровим

Чимало членів політичного тераріуму — бомонду посадовців несподіваний кабмінівський переполох відпоїли хто як міг, залежно від наслідків.

 

Декого пронесло, а дехто пролетів над бортом урядового човна. 

 

Історія з відставкою уряду Юлії Свириденко переросла подекуди в істерію довкола відставки міністра оборони Михайла Федорова. 

 

Рік тому ніхто не міг пояснити, навіщо президент міняє тодішнього прем’єр - міністра Дениса Шмигаля на першого віце-прем’єра Юлію Свириденко.

 

Пройшов рік, і тепер відправили у відставку вже Свириденко, єдине, що відомо, можливо, вона буде послом у США. 

 

Бо тепер, мовляв, у нас визрів новий геній менеджменту Сергій Корецький.

 

Знову ж таки, без пояснення, без зрозумілої кадрової оцінки, наявності перспективного резерву та ще й з порушенням Конституції України. Адже президент не має права нікому нічого пропонувати.

 

Це йому повинна пропонувати парламентська більшість. Але вона ледь не останньою дізналась, що й на кого перст Банкової указує. Переформатування без пояснення причин.

 

Отже, в минулу суботу, 11 липня, Володимиру Олександровичу стукнула в голову ідея, що потрібно щось поміняти «в консерваторії». 

 

Напевне причиною змін став «монакський детектив» за участі спецслужб, і те, що як і раніше, на складах не з’явились ракети  PAC -3, та місто, фактично передмістя Києва, — Вишневе дуже сильно детонувало в президентську голову та ще чимало іншого. 

 

Як повідомлялось, «слугам» для обговорення скинули список із чотирьох претендентів на крісло нового прем’єра — Сергій Корецький, Денис Шмигаль (що, знову?), Ігор Терехов, Михайло Федоров. 

 

Незважаючи на вже обраного прем’єра, на цьому переліку варто зупинитись, адже він вказує на хід думок про вибори. 

 

Оскільки  живемо ми ще не в абсолютній монархії, хоча вже й у «офісно-президентській республіці», але для процедури призначення нового Кабміну досі ще потрібна відповідна кількість голосів народних депутатів.

 

«Монобільшість» давно розвалилась, то щось таки доводиться обговорювати — узгоджувати.  

Найімовірнішою  фігурою з претендентів на крісло прем’єр-міністра називали Сергія Корецького, голову «Нафтогазу». Так і сталось. Він — новий прем’єр-міністр України.

 

Людина з біографією кар’єрного топ -менеджера, котрий підіймався сходинками «поступово»  і встиг покерувати мережею заправок WOG, а за Зеленського — Укрнафтою та Укрататнафтою.

 

Негативу в тому немає, позитив є за менеджерськими характеристиками. Щоправда, в команду Володимира Зеленського Сергій Корецький прийшов через Тимура Міндіча — що не дивно. 

 

І на цьому місці трапилась сіоністська конспірологія. Цю креатуру нібито просовував Всеукраїнський Єврейський конгрес і, подейкують, навіть особисто його глава — Роберт Лаудер.

 

Хоча сам Корецький не є членом ні цієї, ні інших подібних структур. Можливо, це поширюють свідки «Нового Єрусалиму», або просто любителі теорії про сіоністів-рептилоїдів? Чи є тут якась істина, — важко сказати. 

 

Зазначимо, другого претендента, експрем’єра та ексміністра різних міністерств Дениса Шмигаля, такого ж менеджера, як і Корецький, також свого часу називали «людиною Ахметова» лише тому, що той раніше працював у СКМ.

 

Хоча це повинно було бути рекламою — слабких менеджерів там не тримають. Повернення у прем’єрське крісло цієї не галасливої людини, котрий у Зеленського перетворився на кризового менеджера, і на які тільки амбразури його не кидали, — виглядало б трохи анекдотично. А також визнанням певних помилок, чого Володимир Олександрович точно не любить.  

 

Тож ця кандидатура додала статистичних даних, а не була реальним кандидатом у прем’єр-міністри. 

 

Дениса Шмигаля знову затвердили на тій  же  посаді в оновленому складі уряду  — першого віцепрем’єр-міністра України — міністра енергетики України. 

 

Варто згадати й про мера Харкова Ігоря Терехова. Це був чистий PR у колоді претендентів на посаду глави кабміну. Як казали майже всі інсайдери, президент знає про стійкий намір Терехова залишатись у Харкові.

 

А ще, як сказав один із міністрів часів президентства Петра Порошенка, Ігор Терехов — не ідіот, щоб погоджуватись на цю посаду за нинішніх зелених керманичів.  

 

Водночас завдяки наявності в списку Терехова  була створена ілюзія вибору, демонстрація наявності в ко­манді  найавторитетнішого мера України та ґрунт для наступних виборів у Харкові. 

Але насправді чимала інтрига закрутилась довкола вже ексміністра оборони Михайла Федорова. Наймолодший ексміністр оборони, хлопець із великим вертикальним злетом. Раніше — глава мінцифри, а також віцепрем’єр з цифрової трансформації. 

 

Кілька днів після розпуску кабміну супроводжувались «протестами картонок» у Києві та інших великих містах. Вимоги — повернути Михайла Федорова на посаду міністра оборони. 

 

Однією з головних причин усунення Федорова з крісла очільника міноборони називають його протистояння з чинним головкомом Олександром Сирським. 

 

Дещо раніше «злі язики» стверджували, що саме Федоров запустив скандальне розслідування по «Скелі», від якого зараз у суспільства волосся дибки стає.  І воно, як некерована мітла, починає вигрібати сміття з інших підрозділів  ЗСУ. 

 

А Сирський зі звинуваченнями про дискредитацію армії виявився тут для Зеленського більш правим, ніж Федоров, котрому постійно не вистачає реформ. 

 

Сам Михайло Федоров на брифінгу заявив, що Зеленський запропонував йому залишитися в команді та стати радником, однак він відмовився. 

 

Звісно, можна критикувати його дітище — «Дію» і навіть називати плагіатом, як і інші Є-програми, але в частині цифровізації Україна в числі просунутих країн Європи. 

 

Щодо міноборони низка експертів вважає, що саме за Федорова як очільника цього відомства почався, так званий, «перелом у війні»: блокада Криму ( саме він виступив двигуном цієї ідеї), і суперуспішні удари вглиб росії. Усе це можна назвати й  збігом у часі, й кумулятивним ефектом, але  програмою «мільйон дронів», як і багатьма питаннями технологічних компаній ВПК, займалось ще раніше саме його мінцифри.  

 

Але дрони вглиб росії є, але немає суттєвих наших ударів у відповідь по центру прийняття рішень — москві. Тоді як Київ орки гамселять ледь не щоночі всіма видами своїх найпотужніших ракет. Тобто битву столиць ми наразі програємо. 

 

Нагадаймо, очоливши міністерство оборони, Федоров не раз публічно анонсував амбіційні реформи, дії та й загалом спостерігалось явне зростання PR Михайла Федорова. І хто був двигуном цього піару — сам Федоров, чи офіс президента — питання. 

 

Симпатики Михайла Федорова вказують на його чесноти. Мовляв, маючи конфлікт з Сирським, він після розпуску кабміну не опустився до рівня жорсткої критики та «множення на нуль» чинного головкома. 

 

Ці та інші різні оцінки подій останніх днів в урядовому кварталі столиці наштовхують на думку, що таким чином у проєкції підготовки до вибрів , — про них також дедалі частіше згадують, — Банкова призначила ручну опозицію та вибрала спаринг — партнера для якихось майбутніх політичних торгів. 

 

Нагадаємо, Михайло Федоров був одним з найбільш важливих представників команди Володимира Зеленського та одним із архітекторів його перемоги на виборах 2019 року.

Усе те, що відбувається навколо Михайла Федорова, схоже на політичну технологію.

 

Бо якщо подивитися на історію з відставкою Федорова через призму журналістики з легким флером цинізму, все виглядає, як мінімум, дивно. Як максимум, підозріло.

 

Цьому свідчення, наприклад, супер оперативне, ледь не випереджуюче події, оприлюднення «картонкових протестів» у світових впливових ЗМІ. 

 

Скажімо, в медійному гіганті Financial Times. Треба бути Ілоном Маском, Сі Цзіньпіном, щоб про тебе там оперативно писали. І от у перший день «картонкових протестів», ледь не з досвітку у Financial Times на першій шпальті — топ-новина про те, що українці вийшли на вулиці, протестуючи проти звільнення Федорова. 

 

До флешмобу приєднався ще один медіа гігант — The Economist. Публікація там з’явилась близько 10.20 за київським часом. Тобто через півтори години після початку протестів. А коли ж ви, колеги, її писали? 

І знову — перша онлайн шпальта The Economist, щоб новину точно не проґавили.

 

Так само, щонайменше, дивно, — що ледь не в прямому ефірі світ дивився на детонацію зброї у Вишневому та на трагедію загнаних страхом від тотальних вибухів  наших людей, котрі відчайдушно шукали порятунку від цього вчиненого проти них безумства.

 

Для такого цинічного реаліті-шоу камери іноземних медіа на дахах будинків мали бути встановлені ще до обстрілу російськими ракетами. І вони, вочевидь, там були. 

Як стало відомо, земля під Федоровим захиталася не сьогодні. Чутки про його можливу відставку ходили декілька останніх місяців. 

 

А місяць тому Федоров, який не дуже активно спілкувався зі ЗМІ, раптом дав велике інтерв’ю для «1+1». І воно залетіло в топ. 

 

Сьогодні Федорова хвалять з кожної праcки. Усім здається, що звільняти такого ефективного міністра — нонсенс.

 

У практиці PR такі кроки називаються антикризовим менеджментом. Коли треба дуже швидко підняти репутацію з ями. І коштує це космічних грошей.

 

Чи проплачені публікації у міжнародних ЗМІ — ми не знаємо. Чи дійсно треба було звільняти Федорова — також питання. 

 

Але в один день дві перші онлайн — шпальти у топових медіа світу в момент початку протестів, а не пізніше впродовж дня — це так само, як два рази підряд виграти джек-пот у лотереї. Тобто можливо. Але маловірогідно.

Це більше схоже на завчасно сплановану багаторівневу медіа-кампанію. 

 

Щоправда поки не зрозуміла її справжня кінцева мета. 

 

Наразі немає твердої віри, що Федоров — це самостійна політична фігура чи реальний опонент шостого президента України.

 

Федоров раніше не був самостійним політиком. Він взагалі дотепер не був класичним політиком. Навіть після своєї гучної відставки з уряду Федоров відверто визнав: і стосунки із Зеленським у нього прекрасні, і взаєморозуміння — абсолютне.

 

Тож, як ми вже зазначали, в цій грі Михайлу Федорову, певно, відведена дуже специфічна роль. Можливо офіційно призначеного спаринг-партнера. Питання — для чого?

 

Хвиля протестів через звільнення Федорова стрімко підійняла його особистий рейтинг. Тож він заїжджає у велику політику на білому коні. 

 

Водночас під час війни, не призначивши міністра оборони, парламент пішов на канікули до 18 серпня. Але яка різниця? Адже за нашого зростаючого тоталітаризму однієї персони, керівником кожного міністерства є не хто інший, а — Володимир Зеленський.