Тисячолітня паралель. У Софії Київській презентували спецвипуск «Антиквара» про чернігівський Спасо-Преображенський собор

У Софії Київській знову говорили про Спас Чернігівський.

 

Цього разу з нагоди виходу в світ чергового номера журналу «Антиквар», який повністю присвячений одному з найдавніших і найцінніших храмів України.

 

Спеціальний випуск містить 18 статей з новітніми дослідженнями істориків і археологів та іншими тематичними матеріалами.

 

Місце для презентації було вибрано невипадково, адже обидва храми збудували майже тисячу років тому нащадки Володимира Великого, продемонструвавши тим самим не лише родинну єдність, а й по-справжньому державну мудрість.

 

Навіть не віриться, що й сьогодні тут можна пройтися тими ж сходами, якими піднімалися на княжий ярус соборів їхні засновники — Ярослав Мудрий і Мстислав Хоробрий.

 

Про історію духовних святинь, які й далі тримають свою тисячолітню паралель, розповідає виставка «Спас Чернігівський у Святій Софії». Вона відкрилася в серпні й триватиме до квітня наступного року.

Є певна несправедливість у тому, що Свято-Преображенський храм Чернігова донедавна перебував у тіні Софіївського собору Києва.

 

Вирівняти їхні статуси вдалося лише минулого року, коли Спас Чернігівський нарешті позбувся руйнівного засилля московського патріархату, повернувшись під опіку Національного заповідника «Чернігів стародавній».

 

Розповідати про обидва храми не варто окремо, оскільки ці святині мають спільну і, безумовно, повчальну історію.

 

На жаль, вона й понині не втратила своєї актуальності, оскільки міжусобні війни у різних формах та проявах потрясають Україну і досі. Цінність обох соборів якраз і полягає в тому, що їхні засновники вчинили по-іншому, приборкавши власні амбіції заради спільної справи. 

 

Як відомо, у 990 році князь Володимир Великий фактично завершив об’єднання окремих князівств і, щоб зберегти цілісність Русі від міжусобних війн нащадків, розсадив своїх десятьох синів по престолах великих міст.

 

Утім після його смерті у 1015 році брати все одно почали тривалу кровопролитну боротьбу за Київ, у якій зрештою переміг Ярослав. Молодший Мстислав у попередніх битвах участі не брав, але з братом, який вижив, таки вирішив позмагатися за першість.

 

Річ у тім, що під час розподілу земель йому дісталася Тмутаракань. Ці володіння хоч і займали велику територію від кримської Керчі до Кавказьких гір, усе ж вважалися далекою провінцією. 

 

Аби повернутися «до центру», Мстислав у 1024 році зібрав потужне військо й рушив на головне місто Русі, сподіваючись, що кияни його шанобливо приймуть як сина Володимира Великого. Але оскільки в ті дні Ярослав з дружиною був у поході, з теплим прийомом виникли проблеми.

 

Тоді Мстислав зайшов до сусіднього Чернігова, щоб уже звідти спланувати похід на Київ. Про його наміри Ярослав дізнався ще в поході й негайно вирушив до міста, яке вподобав молодший брат.

 

Мстислав у свою чергу виїхав йому назустріч. Зійшлися вони в бою поблизу містечка Листвена, у якому переміг Мстислав.

 

Можливо, їхні міжусобні війни тривали б і далі, але переможець сам поступився Києвом взамін на право князювати в Чернігові. Фактично після Лиственської битви брати поділили землі по Дніпру.

 

Правобережну частину успадкував Ярослав, а Лівобережну, що займала на той час третину Русі, — Мстислав. Так виникло Велике князівство Чернігівське, що простягалося від Тмутаракані аж до володінь Великого Новгорода. 

 

Отримавши самостійність, Чернігів перестав платити данину Києву, залишаючи частину коштів у себе. Крім цього, Мстислав хотів продемонструвати, що нічим не поступається брату, й самостверджувався так, аби бути рівним йому.

 

Їхнє мирне змагання проявилося, зокрема, і в тому, що обидва почали будівництво храмів, які на той час вважалися одним з атрибутів величі й могутності князівської влади.

 

Так, фактично одночасно, виникли дві унікальні пам’ятки архітектури — Софія Київська і Спасо-Преображенський собор у Чернігові, які збереглися до цього часу.

 

У подальшому брати спільно зміцнювали державу, створювали оборонні рубежі та утверджували владу, долаючи певні суперечки.

 

«Чудовим підтвердженням цього слугує вірчий знак Мстислава та Ярослава, який представлений на виставці у Софії Київській і належить колекції музею Шереметьєвих, — розповіла заступниця генерального директора Національного заповідника «Чернігів стародавній» Інна Непотенко. — На лицевій стороні тут зображено княже знамення Мстислава, а зі зворотного боку — тризуб Ярослава, карбований на монетах. Цей вірчий знак чудово характеризує період співправління Руссю, який тривав між 1026 і 1036 роками, до смерті Мстислава. Ані доти, ні опісля карбувати такі знаки, на жаль, не було жодного приводу».

 

Родинна єдність тривала і далі. Адже саме син Ярослава Мудрого Святослав, отримавши за батьківським заповітом чернігівський престол, продовжив справу Мстислава з розбудови і міста, і храму.

 

Власне, зведення Спасо-Преображенського собору за його вказівкою продовжили і завершили ті ж майстри, які будували Софію Київську.

 

Ба більше, зайнявши згодом київський престол, Святослав звелів поховати його після смерті саме у Спасі Чернігівському, як і дядька. Його нащадки теж наслідували цей приклад.

 

Водночас Ярослав Мудрий з іншими спадкоємцями знайшли спокій у Софії Київській. Але ці два храми — не лише князівські пантеони, а й місця пам’яті, найдавніші з тих, що збереглися на території України.

Обидві духовні святині й сьогодні мають тісні зв’язки. «Ці два величезні об’єкти базово стоять на фундаменті нашої державності й потребують усілякої уваги — і державної, і національної, і наукової, — наголосив на презентації журналу «Антиквар» третій президент україни Віктор Ющенко. — І для мене велика приємність, що Неля Михайлівна Куковальська (гендиректорка Нацзаповідника «Софія Київська») і Наталія Борисівна Реброва (гендиректорка Нацзаповідника «Чернігів стародавній») наразі тісно співпрацюють. У мене на серці теплішає, коли ви разом, адже виклики, які стоять перед обома заповідниками, — це теми надзвичайно важливі». 

 

І все ж проблеми у двох храмів на сьогодні різні. Софія Київська хоч і потерпає від браку коштів на подальший розвиток, усе ж пройшла основні реставраційні етапи. А зі Спасом Чернігівським сталася справжня трагедія.

 

Від 1967 року він перебував у складі заповідника «Чернігів стародавній», але у 1990 році унікальну тисячолітню пам’ятку депутати обласної ради передали у безоплатне користування московському патріархату.

 

Причому більш ніж 30 років місцеві й столичні чиновники взагалі не цікавилися станом унікальної архітектурної пам’ятки. Повернули собор заповіднику в листопаді 2023 року після заборони релігійної конфесії, що стала ідеологічним рупором рашистської агресії в Україні.

 

Обстежити храм приїздили представники Міністерства культури і були шоковані побаченим. Стіни собору, що були зведені у XI столітті, вкривав товстий шар пилу, кіптяви і павутини. Увесь мотлох довелося вивозити мішками разом із купою іншого сміття.

 

«Стан Спаса викликає сум, хвилювання і думки про те, що треба терміново вживати протиаварійних заходів, — повідомила журналу «Антиквар» Наталія Реброва. — Тож пів року ми разом із провідними архітекторами країни, що мають цінний досвід проведення реставраційно-консерваційних робіт у Софії Київській, обстежували Чернігівський Спас і визначали першочергові кроки щодо його збереження. Сьогодні вже маємо відповідну програму та готові до розроблення необхідної проєктно-кошторисної документації. Але для того, щоб забезпечити реалізацію цієї програми, знов-таки потрібен ресурс, надання якого багато в чому залежить від політичного рішення на вищому рівні».

 

Звісно, йдеться про чималі кошти — тільки на перший етап потрібно близько трьох мільйонів гривень. Урятувати святиню простим косметичним ремонтом вже не вдасться.

 

Наразі зрозуміло, що потрібні консервація, часткова заміна даху, вирішення проблем з водовідведенням, бо через надмірну вологу руйнуються стіни і фундамент собору.

Всередині Спаса Чернігівського є колони, що старіші за сам храм. На одній з них знайдено графіті з написом «1002 рік». Привіз їх сюди Мстислав Хоробрий з Херсонеса.

 

Похід на це місто дозволив його батькові одружитися з візантійською принцесою Анною й охрестити Русь, що поставило її в один ряд із наймогутнішими державами того часу.

 

Поява у Спасі унікальних колон свідчить про те, що вплив Русі на Херсонес зберігався й на початку 11-го століття. Отож невипадково кремлівські ідеологи, виправдовуючи теперішню окупацію Криму, так затято приписують наших князів собі.

 

«Московити з притаманними їм нахрапистістю й цинізмом намагаються вести свою історію саме від Русі, але ж ми знаємо, що Русь — це наша держава, — каже Наталія Реброва. — І Чернігів як одне з трьох князівств, що її утворили, дотепер зберігає п’ять унікальних споруд того періоду».

 

Наразі відродження могутності свого міста чернігівці тісно пов’язують із реконструкцією древнього Спасу, ніби один процес не може статися без іншого.

 

«Тисячу років тому наша держава була поділена на Лівобережжя і Правобережжя зі столицями в Києві та Чернігові, — повідомила на презентації «Антиквара» депутатка Чернігівської міської ради Марина Семененко. — Насправді це були не просто храми, а символічні коди державності та її опори. І якщо ми говоримо про проблеми Спаса, ми не можемо їх відокремити від проблем Чернігова і регіону».

 

За словами пані Марини, яка також бере активну участь у відбудові давньої святині, літописці невипадково називали Чернігів другим після Києва.

 

«Можливо, це була зовсім і не випадковість, а свідомий задум, який відображав концептуальний підхід до державної структури, — каже вона. — Адже Лівобережжя завжди тримало Схід собою, своїми руками. І зараз саме Лівобережна Україна прийняла на себе найбільший удар нових-старих завойовників. Отож ми дуже просимо допомоги держави і для Спаса, і для Чернігова, і для області, і для всього Лівобережжя. Ми потребуємо стратегічних рішень, оскільки перебуваємо в дуже негарному стані. Ми хочемо бути східним флангом Європи, а не сірою зоною».