Із котиком на плечі. Уродженець Полтавщини повернувся з полону — з чотирилапим другом

Мати звільненого з російського полону військового Валентина Панченко, котра от уже 10 років проживає в місті Заводське, що є центром Заводської територіальної громади нині Миргородського району, розповідає: «Ми домовилися з Лідією Місюренко, яка очолює ГО «Родини полонених та безвісти зниклих Полтавщини», що після того, як Стасик пройде реабілітацію, влаштуємо йому теплу зустріч у Нових Санжарах, де нашу родину добре знають. Я перебралася до Заводського, бо тут живе один з моїх синів. Якраз перед повномасштабною війною купила тут будинок з тим прицілом, щоб було житло й для Стаса».

 

Загалом у родині Панченків шестеро дітей — донька й п’ятеро синів, троє з них влилися до лав ЗСУ. Один досі служить, перебуває у складі ­Збройних сил із 2014 року (пані Валентина просить зайвий раз не називати його імені), другий — Святослав — став на захист суверенітету й територіальної цілісності України 2015 року.

 

Звільнившись із військової служби через три роки, працював у Польщі. Та коли розпочалася широкомасштабна збройна агресія росії, не міг лишатися осторонь — наступного ж дня повернувся додому й одразу прибув до своєї військової частини. 

 

Сержант 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ Святослав Панченко загинув зі зброєю в руках торік 19 березня в районі села Орлівка Донецької області. Осиротіли двоє дітей справжнього патріота й відважного воїна, який до останнього подиху боровся за свободу й незалежність нашої країни.

 

Його дружина Мар’яна розмістила на вебсайті офіційного інтернет-представництва президента України електронну петицію з проханням посмертно надати Святославу звання Героя України. Ця петиція вже набрала понад 4 тисячі голосів підтримки (за необхідних 25 тис.).

Станіслав Панченко влився до лав української армії у 18-річному віці.

 

Маючи приклад двох старших братів, Станіслав, уже здобуваючи в Полтавському професійному ліцеї транспорту професію помічника машиніста тепловоза, не міг дочекатися, коли увіллється до лав української армії. І тільки-но йому виповнилося 18 років, підписав контракт про проходження служби в ЗСУ. Хлопець потрапив у 15-й батальйон 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

 

«Після бойової підготовки в навчальному центрі 27 листопада 2017 року нас із побратимами кинули на передову, — пригадує Стас. — Понад 4 місяці стояли в районі села Кримське Луганської області, де на той час було дуже «гаряче». Потім нас замінили бійці іншого підрозділу, ми ж мали змогу трохи перепочити в пункті постійної дислокації. А вже влітку нас передислокували до Донецької області — там, у районі селища Південне, противник теж постійно обстрілював наші позиції».

 

У лютому 2019 року на військове з’єднання Cтаніслава знову чекала ротація. Та 17 січня він потрапив у ворожий полон. Молодий чоловік добре пам’ятає, як це сталося (хіба можна таке забути?):

 

«Вечоріло. Я йшов на спостережний пост (ми заступали на бойове чергування по одному через кожні 2 години). Дорогою розмовляв із мамою по телефону. І раптом відчув, як мене оглушили ударом по голові (як з’ясувалося надалі, то була диверсійно-розвідувальна група противника, яка пробралася в наш тил). Отямився в підвалі на ворожих позиціях. Далі був допит. Довідавшись, що я звичайний солдат, ті, хто мене допитував, були помітно розчаровані. Коли почало світати, мене обмотали клейкою стрічкою, посадили до салону авто й повезли на гауптвахту до окупованого Донецька. Там наказали готуватися до так званої прогулянки містом, зорієнтували, що маю віщати на відеокамеру. Ясна річ, проявляти геройство там не було сенсу. Потім у супроводі автоматників мене возили Донецьком, зупинялися біля пошкоджених житлових будинків, церкви, і я мав підтвердити, що все це справа рук наших військових. До того ж під тиском змусили сказати, що мене примусово відправили на війну у 18 років, хоч, мовляв, згідно із законом, я не мав права перебувати на «нулі». Усе це знімали на камеру. А вже через три дні той відеозапис поширили в інтернеті».

 

Коли телефонний зв’язок із сином раптово обірвався й той не передзвонив, мати відчула серцем: трапилося неладне. Пані Валентина зателефонувала побратимам Станіслава, його безпосередньому командиру — усі були певні, що хлопець на бойовому чергуванні. 

 

«А потім я почала отримувати письмові погрози. Мені повідомляли, що мого сина, даруйте, повертатимуть шматками, — ворушить неприємні спогади Валентина Панченко. — Так зрозуміла, що Стасик попав у біду. На допомогу прийшли представники медіа. Одна журналістка сповістила, що якщо Стас потрапив у ворожий полон, то невдовзі він має «засвітитися» у «прогулянці Донецьком» — російських пропагандистських відеозйомках, до яких залучали полонених українських військових. І справді, невдовзі в соцмережах з’явилося відео за участю Стасика, якого водять Донецьком у супроводі автоматників. Завдяки тому відео наша родина дістала підтвердження, що Стас таки перебуває у ворожому полоні».

Незабаром, за словами Станіслава Панченка, про нього, так би мовити, усі забули. Після допиту й відеозйомок за його участю з ним більше ніхто не спілкувався. До суду військовослужбовця утримували в Донецькому слідчому ізоляторі. 

 

«Шиючи у військовій комендатурі справу, слідчі спочатку вішали на мене 4 кримінальні статті. Зокрема, приписували вбивство цивільних жителів, руйнування житлових будинків тощо. Та на суді наді мною змилувалися, — сумно жартує мій співрозмовник, — і лишили тільки 2 статті: «насильницьке захоплення влади» й «навчання з метою захоплення влади». Після того, як озвучили вирок, згідно з яким я був засуджений до 17 років позбавлення волі, 18 грудня 2019 року мене перевезли до Макіївської виправної колонії №2. За ці 6 років і 7 місяців, що я провів там, лише раз мене навідали представники Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Якось приїжджала журналістка із загальноросійського пропагандистського інформаційного телеканала, ставила запитання на кшталт чи збирався я захоплювати владу, чи вбивав дітей тощо. А більше якихось цікавих подій, про які можна було б розказати, не було». 

 

У відповідь на запитання, чи стерпними були умови утримання бранців, Станіслав розмірковує вголос:

 

«Знаєте, людина до всього звикає. Порівняно з хлопцями, які потрапляють у російський полон зараз, нам пощастило хоча б тому, що з нас не знущалися фізично. Можна сказати, дещо урізноманітнювала наше сіре життя участь у добровільно-примусових роботах: дехто йшов на них сам, бо набридло сидіти в чотирьох стінах, а декого підштовхували: мовляв, іди, а то гірше буде. Скажімо, я став днювальним в актовому залі колонії. Щодо того, як годували, то їсти можна було. У меню були суп із макаронами, картопля, російські щі, в яких плавало невідомо що, каші, останнім часом почали давати котлети, що містили у своєму складі здебільшого хліб. Коли я потрапив у полон, мав вагу понад 72 кілограми, а зараз важу 59 кілограмів. Неважко порахувати, що за ці 6 років і 7 місяців неволі схуднув на 13 кілограмів». 

 

Півтора року тому в бараку, де мешкав Стас, з’явилося руде кошеня. Його приніс один з ув’язнених і, знаючи, що Станіслав любить котів, запропонував: якщо хочеш, мовляв, бери його собі. Спершу думали, що то кішечка, тож найменували тваринку Мишкою. Проте із часом з’ясувалося, що це кіт, — так Мишка стала Мишком.

 

«Мишко вніс якусь живинку в безрадісну картину нашого існування у в’язниці. Він був утіхою, забавою, розвагою. Там мешкав іще один кіт. І от, уявіть собі, вони вдвох бігають, борюкаються, а всі пацани, мов закляклі, стоять і спостерігають за ними. Мишко спав між мною і ще одним бранцем, ліжко якого стояло поряд з моїм, а харчувався тим, що й усі ми. Коли комусь із нас приносили передачу й нам перепадало трохи ковбаси, кіт також ласував нею, якщо іноді траплялися цукерки, не відмовлявся й від них, — констатує Станіслав Панченко. — Тримати котів у колонії не дозволялося, однак ми порушували те правило, і тюремне начальство на це заплющувало очі. Щоправда, якось почали ширитися чутки, нібито наших хвостатих улюбленців відловлюватимуть і викидатимуть за межі зони. Тож я вже, було, міркував, де сховати кота. Але, дякувати Богу, пронесло. Наші хлопці, котрі працювали на швейній дільниці, якось запропонували мені пошити сумку-переноску для Мишка. Сказано — зроблено. На вмістилищі для кота зробили напис: «Мишко хоче в Полтаву». 

Вивезти кота Мишка з виправної колонії — то була нелегка для Станіслава місія.

 

Валентина Панченко говорить крізь сльози: усі ці роки жила надією, що син повернеться додому й це жахіття нарешті скінчиться. «Я подала запит до Міжнародного Комітету Червоного Хреста, щоб його представники навідали сина, і їх одного разу таки допустили в колонію. До 2020 року можна було зрідка доправити Стасику передачу за сприяння однієї волонтерки. Пізніше ми познайомилися з родичами українських політв’язнів, яких утримували в тій же Макіївській виправній колонії № 2 і яким дозволяли побачення й передачі. З їхньою допомогою могли й самі передати Стасу щось зі смаколиків, а також довідатися, як він почувається, — зазначає жінка. — Десь наприкінці 2019 року сина вже вивезли, було, з колонії на обмін полоненими. Та недарма кажуть: воля — нічний вогник: наче близько, а не дістанеш. Сталося так, що Стасика і ще одного хлопця завернули назад, а замість них обміняли тих, хто довше сидів у в’язниці».

 

Станіслав Панченко зізнається: хоч він та його брати по нещастю й чекали обміну (поза всяким сумнівом, вийти на волю було найпотаємнішою мрією кожного ув’язненого), однак старалися про це не думати. Бо вже самі ці думки були надто болючими. 

 

«То було просто якесь божевілля, — зітхає молодий чоловік. — Тільки-но до тебе долине чутка про обмін полоненими, ти вже надієшся і ждеш. А потім такий «облом». Отож думати про це було гірше для самого себе. Відтак натомість ми з хлопцями жартома рахували, скільки кому залишилося сидіти у в’язниці. Скажімо, мій строк покарання з урахуванням того, що вже відсидів, скоротився до 10 років і 2 місяців. І коли 12 серпня цього року ми дізналися про те, що нас готують на обмін, то не поспішали радіти. Та ну їх до дідька, а раптом знову скажуть: «Відбій!». Проте, коли о 9-й годині ранку зачитали список прізвищ щасливців і наказали нам одягнутися, заповнити папери тощо, ми зрозуміли, що наш час настав. Та навіть коли сіли до салонів автозаків, усе ще не вірилося, що омріяна воля так близько».

Варто зазначити, що Стас поклав собі за мету вивезти з колонії Мишка, і то була нелегка місія. Насамперед наш герой довів до відома першого заступника начальника виправної установи, що бере із собою кота. 

 

«Той прорік: «Та хоч усіх котів забирай, мені пофіг. Ми тебе випустимо з котом, і навіть якщо дорогою представники федеральної служби безпеки його викинуть, нам байдуже». Я помістив Мишка до сумки-переноски й принагідно щоразу давав знати фсб-шникам, що везу свого улюбленця, — ті здебільшого дивувалися, а іноді нецензурно висловлювалися на мою адресу. Коли летіли літаком, усі ми були обмотані скотчем. Сумка з котом була позаду мене, тож я спиною відчував, що він ворушиться, а отже, живий. Потім на якійсь базі була пересадка на інше повітряне судно. І, оскільки в салоні цього літака сумка з котом розміщувалася в мене на колінах, попри те, що руки, знову ж таки, були обмотані клейкою стрічкою, я все ж міг трохи відкрити переноску, щоб забезпечити надходження туди повітря. Примудрявся з-під скотчу на очах наглядати за Мишком, хоч то було дуже боляче. Узагалі з котом, вважай, не було жодних проблем, і тільки коли вже добралися до нашої митниці, йому стало зле. Та я йому сказав: «Потерпи, гірше лишилося позаду, тепер їдемо додому». Мушу зізнатися, коли вже в Україні нас зустріло багато співвітчизників, то було дуже щемливо: якби був сам, мабуть, розплакався б як дівчисько. Так само був здивований, коли в соцмережах мені почали писати зовсім чужі люди й пропонувати свою допомогу».

 

Валентини Панченко не було серед тих, хто зустрічав 84 звільнених полонених на українській землі, через непорозуміння. Матері повідомили, що обмін відбудеться у п’ятницю, а насправді він відбувся в четвер. Тож вона вже поїхала до шпиталю, де Стас проходить реабілітацію. 

 

«Звичайно ж, боляче, що 6 років і 7 місяців випали з життя сина. Та для мене Стасик яким був, таким і лишився, — ділиться пані Валентина. — Ну, так, трохи постаршав, схуд, змарнів — щоки позападали. Має певні проблеми зі здоров’ям. Але, як стверджує лікар-реабілітолог, не так страшні фізичні травми, як психічні. Хлопцям на те, щоб відновитися після полону, потрібен час. Стасик, скажімо, зауважив, що після тиші барака його напружує шум, клекіт життя. До цього треба звикнути».

 

Жінка додає, що хотіла не тільки побачити й обняти сина, а й забрати додому його чотирилапого підопічного. Бо переживала, щоб у шпиталі у Стаса через це не було проблем. 

 

«Лікарі-реабілітологи, звісно, були дуже здивовані, що сину вдалося вивезти з колонії котика. Мабуть, велику роль відіграло те, що Мишко напрочуд спокійний. Коли везла його додому, він, попри те, що мала три пересадки, усю дорогу сидів в автобусі тихенько, не нявкав. Зараз із котиком усе гаразд. Завдяки журналістам історія про те, як мій син повернувся з полону з котом, облетіла чи не весь світ. Одна українка з Італії, почувши її, надіслала на мою адресу посилку з гостинцями для Стасика, а також ласощами та іграшками для котика. І якась дівчина підкинула всяку смакоту. Стас, якого вони знайшли в соцмережі, говорить: «Мені так незручно». Він у мене дуже добрий, совісний. Звичайно, роки за ґратами не минули безслідно, наклали на нього відбиток. Але я бачу, що він не обізлився на все навколо, зберіг свої позитивні людські якості, незважаючи на складні випробування. Вдячна всім медійникам, які написали про сина. Йому зараз дуже потрібна підтримка. Тим паче, що й без ложки дьогтю в цій історії не обійшлося. На жаль, за той час, що Стасик був у полоні, у військовій частині, де він служив, змінилися командири. І тепер нібито ніхто не знає, куди поділися військові документи сина. Але в нас лишилася ксерокопія його посвідки учасника бойових дій, і Стас її справді заслужив, перебуваючи в окопах під ворожими обстрілами. Тож добиватимемося справедливості. От тільки хотілося б, щоб наші хлопці були потрібні не лише тоді, коли служать, а щоб за них стояли горою й тоді, коли вони потрапили в біду», — висловлює побажання Валентина Панченко. 

 

«Я спілкувався із психологом, і от він у мене запитує: яка, мовляв, твоя мета в житті? Я відповів чесно: не знаю. Ми, військові, перебували в колонії разом із заклятими «зеками». Провівши за ґратами так багато часу, я відчув себе незрозуміло ким, — відверто говорить учорашній полонений. — Аж ось повертаюся з полону, і представник військової частини, у складі якої я ніс службу, цікавиться в мене: «Що ви від нас хочете?». Я відповів, що з інших військових частин самі телефонують звільненим з полону хлопцям і запитують, чим їм допомогти. Натомість мені обіцяють видати чистий військовий квиток, якщо не знайдуть про мене даних. Та я прошу зробити ті записи, які були в моєму військово-обліковому документі. До речі, коли я потрапив у полон, правоохоронці зробили опис усіх моїх документів. А тепер мені заявляють, що їх немає. Іще одне: як стало мені відомо, тільки після того, як мене обміняли, військова частина надала мені статус військовополоненого. А доти я начебто числився як дезертир, який сам здався в полон. Оце найобразливіше. І все це псує радість від повернення додому».