Бранець з 24.02.2022

У перші години повномасштабного вторгнення військовий Ігор востаннє вийшов на зв’язок із родиною. Він наказав дружині зібрати дітей і виїжджати до брата в Київ. Його донька Вероніка стала останньою, хто комунікував із ним.

«Я написала йому про те, що ми їдемо в інше місто. Тато побачив моє повідомлення, і його це заспокоїло. А далі — тиша. Ми нічого не знали», — згадує дівчина. Як виявилося згодом, це повідомлення батько читав, уже перебуваючи в російському полоні.

 

Наступні дні стали для родини суцільною темрявою. Перший тиждень вони телефонували цілими днями, але ніхто не брав слухавку. Коли намагалися дізнатися хоч якусь інформацію, у відповідь чули найстрашніше: підрозділ розстріляли, нікого не залишилося. Було морально важко, адже новини рясніли історіями про катування полонених. Ситуація змінилася лише на дев’ятий день. Двоюрідний брат, який проживає в Санкт-Петербурзі і працює на російському телебаченні, випадково побачив Ігоря у випуску новин «Россия 1». На кадрах з українськими полоненими Ігор лежав на бетоні. Це була перша зачіпка і головне підтвердження — він живий.

Він провів у неволі 50 днів, пройшовши через укриття Гостомеля, холодильні камери, етапування через білорусь та знущання в Курському СІЗО.

А далі — зі слів Ігоря: «Я був на чергуванні в ніч із 23 на 24 лютого в аеропорту Гостомеля. Вночі почався ракетний обстріл. Ніяких вказівок від керівництва не було, ніхто ще не розумів, що відбувається. На світанку ми навіть почали працювати в стандартному режимі, люди поприходили на роботу. А десь о десятій ранку нам повідомили, що буде масований удар по аеропорту і треба ховатися. Ми з цивільними спустилися в укриття. Після обстрілу настала повна тиша, виходити ніхто не хотів. Через деякий час зайшли російські військові. Їхній командир наказав цивільним іти, а військовим — залишитися. Ми виходили з піднятими руками і бачили, як навколо все горить і повністю зруйноване. Російський командир вимагав номер командира аеропорту. Я відмовився давати. Один з колег через сильний тиск усе ж набрав, але той почув, що відбувається, і просто кинув слухавку. Після цього нас повернули назад в укриття. Ми спали на бетоні, не їли, не пили, навіть нормально сходити в туалет не могли. Світла не було взагалі. З кожним днем туди привозили все більше полонених. Пізніше нас перевели в старі радянські морозильні камери — кімнатки три на три метри. Таких камер було три.

Пам’ятаю, якось нам принесли відро вареної гречки на воді, і ми їли її просто руками. Це була вся їжа. Одного дня зайшли росіяни і сказали, що їм потрібно п’ять добровольців. Усі мовчали. Ми з хлопцями зголосилися. Нам зав’язали очі, руки й повезли в ангар. Там ми вантажили тіла в КамАЗ, а також витягували їх з БТРів і складали рядами. За це нам дали по пляшці води. У той момент вона була дорожча за будь-які гроші — пити хотілося більше, ніж їсти. Потім нас повернули в ті холодильники. Згодом знову зв’язали і повезли через Чорнобильську зону. У білорусі нас два дні не хотіли ніде приймати. Зрештою привезли в аеропорт Гомеля, посадили в літаки і відправили в Курську область, у СІЗО.

Найстрашніше там — це прийом нових полонених. Росіяни ставали по боках коридору, а людина мала проповзти між ними, поки її били. Одного разу привезли чоловіка зі зламаною ногою, він не міг іти. Кричав їм: «Та вбийте мене, я вже не можу!». Через кілька днів ми дізналися, що він помер.

У СІЗО були щоденні побої і допити. Годували тричі на день, хоча це важко було назвати їжею. Іноді давали макарони з молоком і по два шматочки хліба на день — це запам’яталося, бо це єдине, що можна було нормально їсти. Я майже не вірив, що нас колись обміняють. Коли когось забирали, це означало лише переведення в іншу тюрму. Надія з’явилася, коли тюремний одяг забрали і видали українську форму. Вона була поношена і вся в крові. Виписка із СІЗО теж була жорстокою — нас знову били. Потім повезли на курський аеродром, посадили в літак і перекинули в Крим.

  Ми простояли там пів дня. До нас вийшов російський генерал і заявив: «Ваші українці такі погані, не хочуть вас забирати. Обмін зірвався, повертаємося по камерах». Мій друг тоді не витримав і сказав: «Я зараз буду тікати». Я попередив, що його просто вб’ють. А він відповів: «Хай краще вб’ють, але назад я не хочу. Там гірше».

Але назад нас не повезли. Доставили на якусь морську базу в Севастополі. Там ми провели два тижні. Умови були кращі: світло, вікна, через які ми бачили дерева і людей. Нас не били. Там був телевізор, по якому цілодобово крутили російські новини, але це був хоч якийсь зв’язок зі світом. І в один прекрасний день почали зачитувати прізвища. Назвали моє. Нам знову зав’язали очі та руки і повезли в Запорізьку область. Коли ми вийшли з машини, автоматично стали у звичну для полону позу — тіло зігнуте на 90 градусів, руки за спиною. Нам сказали розслабитися. Я навіть попросив сигарету, і мені її дали.

Ми чекали десь годину. Потім наказали йти колоною по двоє через зруйнований міст. Назустріч ішли російські полонені з білим прапором. Тільки тоді ми остаточно зрозуміли, що це обмін.

Нас посадили в нормальний автобус. Був Великдень. Нам роздали по пасці, яйцю і простенькі кнопкові телефони. Я набрав батька. Він спочатку мене не впізнав, а потім просто закричав від емоцій. Потім зателефонував дружині. Нас привезли в санаторій, видали спортивні костюми, кросівки, нагодували, а наступного дня відправили в київський госпіталь».

Увесь цей час, поки Ігор проходив кола пекла, його дружина Жанна жила від суботи до суботи — саме в ці дні зазвичай відбувалися обміни.

«Мені було дуже страшно через усе, що говорили про полонених, — зізнається вона. — Коли я бачила їжу, я думала про те, що він голодний, і сама не могла їсти через це. А коли вперше побачила його по відеозв’язку, він був надзвичайно худий. Розповідав, що дуже сильно знущалися, але він неймовірно стійкий. Для мене головне, що він живий. Моя сім’я — це він».