На будь-якій з вершин заповідника Подільські Товтри можна спіймати справжні містичні відчуття.
Ти стоїш буквально на дні древнього моря, яке хлюпотіло тут мільйони років тому, і водночас стаєш ближче до неба, бо доступна для життя земля лишилася далеко внизу.
Куди не глянеш з цієї висоти, скрізь розливається Бакотська затока, названа на честь містечка, якого більше немає.
А якщо сюди додати і враження від скельного монастиря, що періодично зникає, аби з’явитися знову, то містичне коло замкнеться на єдиній доступній думці: є місця, про які ніхто не розповість у зрозумілих тобі деталях.
Їх просто треба бачити на власні очі. Тут ти почуваєшся аж надто тимчасовим мандрівником, що прибув на Землю з короткою персональною місією, і навіть починаєш розуміти, з якою саме.
Мінігори, майже море
Акваторія Бакотскої затоки справляє двояке враження. Її узбережжя вкрите пагорбами, які візуально навряд чи можна назвати класичними горами. Але як тільки з такої височини починаєш спускатися до води, то здається, ніби блукаєш Карпатами.
Навколо — схожі дерева, складні для підйому доріжки і просто-таки глибинна тиша, в яку провалюєшся до умовного дна усім своїм тілесним і, за стійким відчуттям, гріховним єством.
Ця подібність зовсім не випадкова. Кілька десятків мільйонів років у цьому місці Земля передумала бути морем і явила світу казкові Карпати. Відлуння тектонічного руху докотилося й до теперішньої Хмельниччини, залишивши на поверхні потужне нагромадження вапнякових брил, які поступово вкрилися лісами, степами та луками.
Там, де білі скелі не заселила зелена природа, можна й зараз доторкнутися до дна древнього моря. Його колишні дрібні організми трапляються і сьогодні, але у скам’янілій формі.
З Бакотською затокою теж не все однозначно. Коли споглядаєш її з висоти вапнякової кручі, вона здається глибокою широчезною річкою. Але, коли спускаєшся до берега або пливеш нею катером, вода хлюпоче геть по-морському.
На запитання, чому, — немає чіткої відповіді. Можливо, цю територію називають місцем сили дійсно невипадково і та справді наповнює собою все, до чого торкається?
Вперше Бакота згадується у документах як місто у 1241 році. Але знавці більш глибокої давнини запевняють, що благодатну землю навколо Дністра заселяли представники трипільської культури ще в IV—III тисячолітті до нашої ери.
Вдруге Бакота прославилася у 1430-х роках, коли ці землі силоміць захоплювала Польща. Всі навколишні поселення русинів (пращури українців) були швидко підкорені, а ось бакотяни оголосили про свою незалежність. Вочевидь волелюбний характер нашої нації гартувався вже тоді.
На жаль, оскаженілі поляки жорстоко розправилися з непокірними, дощенту знищивши населений пункт як сепаратистський регіон. У польських реєстрах періоду від XV-XVII століття тут згадується лише кілька «димів».
Один «дим» — це одне господарство. Тобто Бакота змаліла до хутора. Життя по-справжньому тут почало відроджуватися лише під час так званого другого польського періоду, в XVIII столітті. Люди знову почали заселяти цю територію і навіть збудували церкву.
Затоплений світ
Радянщина у Бакоті, окрім лиха, залишила по собі чимало неймовірних історій. Як тільки Українська республіка увійшла до складу союзу, цей регіон став прикордонним, адже сусідня Буковина залишалася під Румунією.
Аби місцеві жителі, проживаючи у концатоборі братніх народів, не пливли Дністром до Європи, тут збудували кам’яний мур. Саджати картоплю совіти не забороняли, але поратися на городі можна було тільки спиною до Чернівців. Влада також наклала табу на вечірні свічки і ліхтарики, бо їхнє світло прирівнювалося до надсилання умисного сигналу буржуазно-капіталістичному режиму.
Непросто людям жилося і в період колективізації. Одноосібників обкладали великим податком, а в разі подальшої незговірливості — відправляли за Урал або до Сибіру.
А ось жорсткого Голодомору в Бакоті не було, знову ж таки, завдяки сусідству з Європою. У кремлі боялися, що новина про геноцид українців дійде до вільного світу і репутація країни суцільного щастя постраждає в ідеологічному сенсі.
Але найбільше лихо сталося пізніше. У 1972 році радянські урядовці ухвалили постанову про створення Дністровської ГЕС. Аби реалізувати цей план, влада затопила великою водою більш ніж 30 сіл у Хмельницькій та Чернівецькій областях. Під виселення потрапило одразу 7 тис. 486 дворів.
На той час у Бакоті вже було чимало нових будинків, які зводили на місці простеньких мазанок. Але все це добротне господарство людям довелося розбирати самим, вирубуючи заодно дерева. Ті, у кого не піднімалася рука руйнувати власну хату, могли цього й не робити.
Але тоді вони автоматично втрачали немалий відсоток від суми, яку влада виділяла на придбання нового житла. У результаті селяни ризикували взагалі лишитися без даху над головою.
Храм поза часом і виміром.
Сьогодні затоплену територію в туристичних агенціях часто називають українською Атлантидою. Можна також натрапити на запрошення, адресоване аквалангістам, де їм обіцяють занурення з видом на вцілілу церкву й обриси напівзруйнованих хат.
Але все це не більше, ніж вдалий піар-хід, адже з москви надійшла вказівка зачистити цю територію до останнього дерева. У результаті природа втратила багато гектарів лісу і родючого чорнозему. Натомість лишилися болючі спогади, які численним туристам переповідає сьогодні колишній житель Бакоти Тарас Горбняк.
За його словами, спочатку молодим жителям села, які зростали на радянській пропаганді, навіть сподобалася ідея москви зміцнити енергетичну систему країни за рахунок їхніх помешкань. Прозріння настало пізніше, коли переселенці реально оцінили масштаб власних трагедій.
Спогади пана Тараса лише частково передають той біль. «Моїх бакотян досі вирізняє те, що ми будь-якої миті готові допомогти одне одному й зустрітися, — каже бакотянський гід. — Тримаю в руках зараз запрошення за 27 червня 2010 року.
Ми тоді зібралися на 30-ту річницю знищення села — майже спонтанно. Взимку сіли розсилати запрошення, полічили, скільки ще людей залишилося серед живих, хто куди поїхав. Помилилися на одну людину лише. Зібрати село через 30 років після його смерті здавалося неможливим. А ми зібралися.
За прогнозами погоди, тиждень до зустрічі й тиждень опісля мали бути суцільні дощі. А того дня жодна крапля не впала! Лише сліз було багато... Ми продумали три запасні варіанти на випадок негоди: Староушицький будинок культури, клуб у Гораївці або у саду біля насосної станції.
Цей останній варіант і врятував зустріч. Усім селом працювали — робили хто що вміє. Той возив дошки, той складав, той будував курінь великий. Приїхали люди також із затоплених Теремців, Наддністрянки, Кривчан. Запросили Хмельницький муніципальний духовий оркестр, грали місцеві музики. Запросили районну владу на зустріч, та єдиний, хто приїхав, — голова сільради Василь Мацьков, бо в нього самого мама була з Бакоти. Більше ніхто.
З Устя, за 50 кілометрів від Бакоти, приплив катер, який зробив безплатну прогулянку Дністром для літніх бакотян. Хтось на зустріч привіз квіти — і я попросив своїх онуків сплести з них віночки. Їх вручили старожилам. Я був ведучим тієї прогулянки на катері. Та вистачило мене лише на 200 метрів маршруту. Нереально щось розповідати, коли вся група плаче»...
Вінки спустили на воду, яка забрала їхнє село. Тепер Бакоти у звичному сенсі справді немає, проте волею ірраціонального дива вона продовжує бути.
Місце поза часом і земним виміром
Затоплене село сьогодні «пропонується» туристам разом зі скельним монастирем, висіченим невідомими достойниками у товщі 120-метрової Білої гори. Коли саме це сталося — досі невідомо. Археологічні розкопки підтверджують, що ще в II тисячолітті до нашої ери на цих землях існували язичницькі святилища, капища та жіночі поховання.
Пізніше їх зайняли християнські монахи під проводом ігумена Григорія, якому випала історична місія подовжити вік культового місця. Функціонувала прихована від людського ока свята обитель 300 років — з середини XII до середини XV століття. Є версії, що тут бував свого часу навіть засновник Києво-Печерської лаври святий Антоній.
За своїми розмірами та архітектурою Бакотський монастир вважався масштабною спорудою, розташованою на двох ярусах. У скельній підлозі печер було вирубано 19 гробниць, що свідчить про використання цих приміщень як місця для поховань.
Монастирська церква мала висічену в скелі апсиду, орієнтовану на схід. Храм прикрашали фресковими розписами та поліхромними горельєфами, більшість з яких, на жаль, не збереглися до наших днів.
Покинули ченці монастир у 1431—1434 роках, під час польсько-литовської війни за Поділля. Неабиякої шкоди йому завдав потужний землетрус, що стався у 1620 році, а також червоні комісари, які були нетерпимі до культових споруд у принципі.
І все ж свята обитель, зникаючи, відроджувалася знову, доводячи вкотре ту просту істину, що місця сили обрали для паломництва невипадково. Тут може залишитися усього один намолений камінь, але й до нього йтимуть на поклін ті, хто знає йому справжню ціну. Релігійні аспекти у даному випадку не мають жодного значення, оскільки йдеться про щось вище за них.
Секрет цього неминаючого тяжіння, можливо, розкрив монах з Тибету (учень самого Далай-лами), який недавно проводив поблизу монастиря свій духовний тренінг.
«Я був у такому місці, що ви не можете собі уявити, — запевнив він. — Той, хто пізнає Землю з точки зору енергетики, знає про Бакоту як про одне з найпотужніших місць сили на нашій планеті».
Ще такі місця називають відкритими порталами до виміру, де небесні куратори більш чутливі до наших благань. Можливо, саме тому люди за звичкою несуть сюди церковні ікони і записки з проханнями, оживляючи давно запустілий монастир своєю вірою.
Словом, справжнє диво від нас зовсім поруч і за досить помірну ціну, якщо його розглядати з точки зору матеріальної доступності. І все це не десь, а в Україні, хоча не всі одразу вірять своїм очам.
.png)
