Соло-похід довжиною 2300 км: Олена Бондаренко сама пройшла Карпати теренами чотирьох країн

Загалом, розповідає Олена, вона здолала понад сотню двотисячників. А почалося все з того, як у Польщі вона побачила Високі Татри, — тоді виникло її перше захоплення й бажання вийти в гори.

 

Спочатку це були коротенькі подорожі, потім більше, більше, і так виникла ідея підкорити маршрут, який до того здолали лише дві жінки — полька і чешка.

 

Оскільки Олена — щира патріотка України, вона вирішила, що таке подолання шляху, крім того, що вона стане першою українкою, яка зможе це зробити, буде ще і промоцією Батьківщини в цей нелегкий для нас час. Тому на рюкзак одразу прикріпила українську стрічку.

 

Щоб іти в гори, каже Олена, треба дуже любити цей тип руху. Можна йти довший шлях, можна йти коротший, однак це потребує підготовки. У поляків є гарний вислів — «людина виходжена».

 

Тому для початку Олена радить піти на невеличку відстань, переспати в наметі, послухати ліс, гори, зрозуміти, чого ти боїшся, а від чого кайфуєш, — і тоді буде зрозуміло, це твоє чи ні. І тільки вже після цього можна вирушати в більший похід. 

 

Словом, великий довгий похід — це дуже багато маленьких походів.

 

«Я завжди собі кажу, що треба вчитися гір, треба розуміти, куди ти йдеш, мати варіант А і запасний Б, та найголовніше — мати в собі стрижень. Колись в одного мандрівника я прочитала, що коли ти можеш залишитись у якомусь місці сам на сам приблизно на чотири-п’ять днів без зв’язку із зовнішнім світом, значить, із тобою все добре і ти можеш ходити на будь-яку дистанцію. Я це можу».

 

Про мотивацію описаних мандрів Олена зауважує, що суть не в тому, щоб усі прочитали її книгу і пішли в гори. Суть у тому, щоб людина прочитала і захотіла щось робити, чого до цього не робила. Якщо комусь передається цей імпульс, то, власне, це і є мета книжки «Сама», каже авторка.

Олена розповіла, що, перш ніж вирушити в такий далекий похід, вона багато сумнівалася.

 

«З війною в нас усіх був поганий психофізичний стан, а коли сиплються нерви — сиплються наші тіла. Так воно і є. Я теж мала свою кризу, а потім мені військовий друг написав: «Олено, роби те, що найбільше прагнеш, — і гори все зцілять». Я їздила тоді на схід, і у мене стояли два рюкзаки: один воєнкорівський, один туристичний, і я весь час вагалася. Але так сталося, що через рік війни я зрозуміла, що треба трохи собі допомогти і відправити себе в мандрівку».

 

Надихнуло і те, що, поки Олена зважувала, полька вже підкорила Карпатську дугу. Раніше першою жінкою на цьому маршруті була чешка. Це підживило амбіції Олени. До того ж, вирішила вона, хоч не першою й не другою жінкою, зате буде першою українкою, яка здолає цей шлях. Бо хотілося йти і говорити про Україну.

 

«В кожному гірському селі, коли ти сходиш у долину, є корчма, а корчма — це центр новин, центр інформації. І коли я приходила, всі збиралися. І тоді я починала розповідати про Україну. У Словаччині один дідусь як побачив синьо-жовту стрічку — буквально розплакався на моєму плечі. Тоді я зрозуміла, що таке спілкування має значення самим фактом, адже я нагадую, що ми є».

 

До того ж Олена розповідала про нашу війну вустами очевидця.

Олена поділилася своїми враженнями від ландшафтів чотирьох пройдених нею країн. Тут треба розрізняти людей-туристів і державу, яка, власне, й має розбудовувати туристичну інфраструктуру.

 

В Євросоюзі все регламентується законами, суворо оберігається, і це має вплив на стан природи, на популяцію тварин і птахів, на маркованість стежок і взагалі на культуру пересування.

 

«Український турист мені подобається, у нього буде все, навіть про запас, і він поділиться з ближнім. Це наша особливість. Але те, що наша держава не робить нічого, аби ця галузь розвивалась, — це факт. Немає такої зацікавленості, хоча це в підсумку — наповнення бюджетів, як локальних, так і державного».

 

Коли перетинаєш наш кордон, каже мандрівниця, все міняється разюче. Коли колії на метр у глибину, коли чорничники вивернуті вгору корінням, коли полонини всі подерті, а полювання (насправді браконьєрство) толерується. Жахливе враження справляють і вирубані ліси.

 

«Тому я не дуже любила мандрувати Україною, бо мандри за визначенням — це те, що повинно давати тобі натхнення, приносити приємність. Але коли я бачу таке, я засмучуюсь. В іншій країні я чую спів пташок, а в Україні круки перестають крукати і повна тиша. Це мені дуже болить. Можна казати про Румунію що завгодно, але там я не бачила, щоб туристів возили джипами, руйнуючи екосистему», — каже Олена.

 

За її словами, найбільше зберігає ту справжність, яку шукає мандрівник, саме Румунія: «Тут природа натуральна, звірі дикі, а люди справжні».

На запитання про соло-похід і чи не було їй страшно Олена зауважила, що влаштована так, що любить побути сама з собою, що може довго функціонувати наодинці й саме на самоті швидше відновлюється, — так упорядковуються її думки, і це є її перевага.

 

«На самоті я більше чую те, що відбувається навколо мене, я розумію кожний звук, я не відволікаюся від шляху. Словом, це мій спосіб, у якому я функціоную найкраще».

 

Їй треба, щоб було все добре, тоді й з’являється бажання спілкуватися, допомагати іншим, надихати інших. А якщо ти сам «у мінусі», то важко бути корисним. Так, каже Олена, напевне, удвох було б легше. Приміром, коли є потреба поставити намет, то вдвох робити це простіше.

 

«Але я розумію, що плачу за свій комфорт таку ціну, яку плачу. Я ношу свій намет сама, я розставляю його довше, зате я в ньому — як у палаці, це моя фортеця».

Коли вдвох, звісно ж, легше й відганяти собак, ділиться мандрівниця.

 

«Є й третій негативний момент: ти йдеш сама, а отже — ти якась дивна і на тебе можуть звертати не зовсім адекватну увагу. Можна видатись комусь легкою здобиччю». Тут головне, каже Олена, низько опустити погляд і не провокувати.

 

Розповідає: «У мене немає такої опції, що зі мною щось станеться. Я знаю, що, аби не підвернути ногу, треба ступати дуже акуратно. Бо я бачила не раз: тільки вівця зламає собі ногу — все, її з’їдять. Тому я небезпеку собі не закладала. Це моя перевага. До того я проходила якісь курси першої допомоги. Та й характер у мене такий, що не буду плакати. Якщо щось буде, я можу собі зарадити».

 

До речі, своєю аптечкою за всі 108 днів вона жодного разу не скористалася. Мабуть, таки спрацювала ота налаштованість, що все буде добре.

Таку довгу мандрівку, звісно, треба планувати, ділиться Олена. І в цьому їй допоміг попередній досвід. Утім дуже конкретних планів на кожен день чи тиждень вона не намічала.

 

«Так, планувати треба, куди твій напрямок, але щоб розписати кожен день — такого немає. І це чудово, тоді ти маєш ідеальний набір та можеш сконструювати свій ідеальний світ для себе. На шляху є все: тільки бери і користуйся. Словом, від тебе залежить дуже багато».

 

Якщо планування, каже Олена, то найголовніше — вода. На те, що десь по дорозі трапиться джерело, вона не дуже розраховувала, тому завжди носила на собі 2-3-4 літри. Якщо ж така нагода випадала, просто міняла стару воду на нову.

 

Важливе і спорядження, до нього вона ставиться дуже акуратно — все має своє місце в рюкзаку. Аптечка теж, звісно, має бути.

 

Олена чітко не регламентувала, що стільки-то йтиме, а потім — відпочинок. «Я могла побачити неймовірний захід сонця, мені він сподобався. Або трапилось надзвичайно смачне джерело і навколо нього багато материнки — тоді я можу сидіти, медитувати, заварювати собі смачні чаї. Власне, шлях регламентує проходження, сам підказує».

 

У такій довгій мандрівці треба закладати, що обов’язково буде дощ. «Звісно, треба боятися грози, це реально небезпечно, але я не знаю жодного випадку, коли блискавка потрапила в намет. Тому цим я себе заспокоювала. Але дощ — це точно не перепона, щоб рухатись. Мокре спорядження — також, його можна просушити».

 

Волога в поході — постійне явище, каже Олена. Було, що футболка буквально розлізлась від поту. А гроза одного разу затримала на дві доби, бо темне небо, град і нічого не видно. Тому довелося шукати притулок. Зі стихією треба співпрацювати. Як із дикою фауною.

Ще Оленка розповіла, що пригоди — це неодмінний атрибут таких великих одиночних маршрутів. Часто звичайні скелі видавалися їй якимись фігурами, навіть доводилось із ними розмовляти.

 

А ще, каже, у горах дуже водить блуд. У неї теж таке було. Був зовсім нескладний маршрут, але заблукала. Дерлась по якихось чагарниках, непролазних хащах і, вже коли нарешті поставила намет, — побачила поруч дуже цивілізовані стежки. Їй же довелося ці кілька кілометрів іти цілий день.

 

Щоб взаємодіяти з дикими звірами, Олена багато читала спеціальної літератури. «Я розуміла, що є загрози і цей ризик має бути продуманий. Я купила книгу з описами тварин. Ще я запитувала у відомого польського лісівника про ведмедів. Він відповів, що ведмідь — як підліток, тож ніколи не знаєш, що в нього на думці. Порадив мати петарди».

 

Загалом, каже мандрівниця, поведінка цього великого звіра багато в чому залежить від власного досвіду спілкування з людьми. Якщо він знає, що турист його може підгодувати, то навряд чи виявлятиме агресію.

 

Теоретично дикий ведмідь не повинен цікавитися людиною. Олена ж у свою чергу, проходячи ведмежими шляхами, намагалася нічого запашного не їсти.

 

А ще такий лайфхак: Олена розкидала свої спітнілі речі навколо намету, в такий спосіб даючи зрозуміти дикому звіру, що не хоче зустрічатись і попереджає про свою присутність та кордони. Довелося навіть... співати.

 

«Ведмідь короткозорий, відповідно, він швидше чує, ніж бачить. Тому, коли стежка повертає, а поруч іще й малинник, я йду і співаю. Є ще спеціальний свисток».

 

Якщо все ж зустрілися, є момент очікування, каже Олена; але найгірше, коли ти не бачиш звіра, а він тебе бачить.

Запитую в Олени, чи боялась вона. «Звісно! Ще й як! — відповідає. — Але у мене чітке переконання, що я не ходжу в гори, аби воювати з природою. Я навіть не беру спрей від комарів. Петардою також скористалася лише раз».

 

Всі решту вона дарувала пастухам високо в горах. Там вони помічніші, каже, бо де є вівці, там будуть і вовки. За таку щедрість Оленку пригощали сиром, іншими наїдками, ділились водою.

 

Загалом, каже, всі люди, що зустрічалися на її шляху, були дуже щедрі. Від запросин поїсти, особливо в селах, Олена не відмовлялась, бо це ще й знайомство з локальною місцевою кухнею.

 

На запитання про те, чим рятувалася від втоми, Олена відповіла дуже просто і лаконічно: втомою. Бо, каже, коли ти виморений, щойно приліг — і вже поринаєш у сон. Так і відновлювалась.

 

Загалом, ділиться враженнями Олена, гори — це місце сили, а ще гори — це стан душі, до якого ти йдеш і зрештою доходиш.

 

Нині Олена Бондаренко поставила мандри на паузу. Бо син проходить вишкіл, аби йти боронити Україну, тому всі думки тепер навколо цього. А тривалий похід — це далеко і довго без зв’язку.