Повсякдення подвигу. Рецензія на книжку Еріка Ларсона «Велич і ницість» про Черчилля під час Лондонського бліцу

Кожна новинка «черчилліани» має свою нішу. Приміром, у Боріса Джонсона — криптоісторія: «Дізнатися, що саме він думав і відчував» (Фактор Черчилля: як одна людина змінила історію. — Х.: Віват, 2019).

 

У Ларсона — історія повсякдення: «Про щоденне існування Черчилля і його оточення». Поденна, а часом і погодинна реконструкція побуту прем’єр-міністра з фіксацією всього, навіть нервових зривів від перевтоми, (не)впливу гострого бронхіту, любовних пригод неповнолітньої доньки чи світських вибриків дорослого сина-офіцера. 

 

Роман джерел — щоденники, листування, стенограми, спогади. Усе вправно адаптовано під ефект присутности: перед читачем ніби реаліті-шоу, а весь фактчекінг для недовірливих — наприкінці книжки (понад тисячу посилань).

 

Пріоритетних джерел два: щоденники Черчиллевого приватного секретаря Джона Колвілла та сімнадцятирічної доньки прем’єра. Останнім не варто легковажити — дівчина була розумною і спостережливою, хоч і вітряною, як усі в її віці: «Обожнюю бути молодою й не дуже хочу, щоб мені виповнювалося вісімнадцять».

 

Так, навіть під час авіанальотів «Мері з друзями ходила на танці. Із собою вона мала п’ять фунтів (двадцять доларів) — кишенькові гроші, які давав їй Черчилль першого числа кожного місяця».

 

Але молоді розваги були ввечері, а вдень сімнадцятирічна донька найвищого посадовця Британії працювала у волонтерській організації з облаштування переселенців.

 

Книжка Ларсона — про перший рік прем’єрства Черчилля. Про найтемніший рік у новітній британській історії. Коли новому лідерові вдалося блискавично швидко подолати насаджувані попередніми урядами пацифістські настрої у суспільстві та економіці, відвернути військовими приготуваннями широкомасштабне вторгнення Гітлера й закласти стратегічні підвалини остаточної перемоги.

 

Пам’ятаєте, як у так само перший рік російської навали офіс українського президента намагався просувати образ Зеленського як «українського Черчилля»?

 

Здається, саме Ларсонова книжка зупинила ту недолугу ідею: офіснопрезидентські піарники є людьми начитаними, тож не могли ігнорувати цього перекладу, котрий аж переповнений прикладами-спростуваннями. Так чи ні — судіть самі.

 

Хоча поверхневі підстави для такого порівняння таки були. Зеленський справді психотип Черчилля: нестримний екстраверт, для якого публічні оплески — ментальне повітря. Боріс Джонсон значить про Черчилля: «Усе життя він був людиною публіки, екстравертом, театральним, комічним».

 

Томас Рікс додає: «Коли Черчилль опинявся на публіці, він майже ніколи не мовчав — а публікою для нього були майже всі без винятку» (Черчилль і Орвелл. Битва за свободу. — К.: Лабораторія, 2020). Сам сер Вінстон у своєму фронтовому щоденнику часів Першої світової «зазначив, що єдине побоювання полягало в тому, що його буде поранено в рот» (там само). 

 

Але в осерді тієї повітряної епатажности, на думку Джонсона, тверда основа: «Якщо щось таке, як британський характер, існує (а він радше є), то він сформований навколо чеснот Вінстона Черчилля — загалом веселого, але вряди-годи і войовничого; непоштивого, але з шанобливим ставленням до традицій; непохитного, проте сентиментального; з бездоганним володінням мовою і всілякою грою слів; падкого до спокус випивки та їжі».

 

Скажу майже неприйнятне: Зеленський також уособлює «український характер» — але його темний бік: «какая разніца». У тодішній Британії того також не бракувало, попередній уряд Чемберлена на цьому, власне, і базувався. Але ніхто аж так відверто не закликав до «шашликів».

 

На третій день по призначенні Черчилль вимовив своє нині крилате:: «Мені нічого вам запропонувати, крім крові, важкої праці, сліз і поту». І це було сказане за два місяці до початку німецьких бомбардувань хоч і геть знервованим, але все ще цілком мирним співвітчизникам. Про «імовірну паніку» Черчиллеві не йшлося: «Приховувати серйозність цієї миті було би безглуздо. А ще безглуздіше було б утратити мужність і відвагу».

 

Немає свідчень, що та промова спричинила еміграцію британців. Натомість непоодинокі записи зі щоденників дають знати, що навіть ті, хто не годен був тримати зброю, не збиралися тікати, а — у крайньому разі — «домовилися накласти на себе руки, щоб не потрапити в полон». Ба більше: «За словами друкарки місіс Гілл, Черчилль вставив у ковпачок своєї авторучки капсулу ціаніду».

 

Джон Колвілл став секретарем Черчилля не через власне чи прем’єрське бажання — спрацювала система розстановки кадрів. До того був приватним секретарем Чемберлена, симпатизував його політиці. Попервах був налаштований до нового шефа, м’яко кажучи, нашорошено, «вважав Черчилля норовливим і нав’язливим, схильним до активних дій в усіх напрямках одночасно».

 

Занотував у щоденнику: «Це величезний ризик і небезпека необачних видовищних діянь». Ця думка не була одинокою у британському політикумі. Лорд Галіфакс, чільний представник Чемберленового уряду (якого Черчилль зберіг на посаді міністра закордонних справ) написав: «Сподіваюся, Вінстон не накоїть нічого необачного».

 

А от одна щоденникарка з високим статусом занотувала: «Якби мені випало обирати чоловіка, з яким я хочу прожити все життя, я зупинилася б на Чемберлені, однак у кораблетрощі під час шторму я, мабуть, воліла б опинитися поряд із містером Черчиллем». За кілька днів роботи з новим прем’єром змінив свою думку і Колвілл: «Цілковита відсутність особистого марнославства». 

 

Черчилля призначено прем’єр-міністром 10 травня 1940 року. У день, коли Німеччина розпочала наступ на Францію та країни Бенілюксу й за день окупувала Люксембург. Атака на Британію перетворилася з прогнозу на реальність. Британський король не був захоплений кандидатурою Черчилля, але погодився (без цього призначення не відбулося б).

 

Ситуація була геть похмурою. «Британські фахівці з цивільної оборони прогнозували, що перша ж повітряна атака знищить як і не весь Лондон, то принаймні основну його частину, і забере життя двохсот тисяч мирних мешканців... Найадекватніший різновид могили для масового поховання, — радило Міністерство охорони здоров’я, — це траншея достатньої глибини для розміщення тіл у п’ять шарів.

 

Планувальники наказали вирити на околицях Лондона та інших міст великі ями... Міністерство інформації випустило спеціальну брошуру «Здолати окупанта», що розійшлася мільйонами домівок. І підготували її не задля того, щоб заспокоїти людей.

 

«У місці висадки ворога, — застерігала вона, — точитимуться найзапекліші бої». Читачам радили стежити за вказівками щодо евакуації... З міст і сіл прибрали дороговкази, а мапи продавали тільки людям, що мали виданий у поліції дозвіл».

 

Що зробив Черчилль у цій істеричній атмосфері? «Першого ж дня на посаді створив цілковито нове міністерство, виключно для вироблення винищувачів та бомбардувальників» (у нас, за свідченням топ-компетентного аналітика Володимира Горбуліна, подібне відбулося лише серединою 2023-го).

 

Попросив-призначив очолити нове міністерство лорда Бівербрука — медіамагната, що конфліктував геть з усіма в політикумі. Прем’єр віджартовувався: «Хтось уживає наркотики. Я вживаю Макса».

 

Невдовзі Бівербрук домігся подвоєння випуску літаків. І саме цей політичний скандаліст і рятівник англійського неба прорік: «Скажіть Томсону, щоб був насторожі, інакше сюди прийде Гітлер» (Томсон — особистий охоронець Черчилля).

 

І вже у цей час «над Лондоном літали п’ятсот шістдесят дві довгасті кулі, прив’язані до півторакілометрових дротів». За два місяці до бомбардувань, попри теоретичну «паніку».

 

А за місяць до бомбардувань вийшло розпорядження прем’єра: «Впоперек кожного відкритого поля завдовжки понад чотириста метрів потрібно вирити траншеї для захисту від танків і висадки десанту. Це потрібно одночасно зробити в усій країні упродовж наступних 48 годин». Чи варто ще згадувати Зеленського?

 

Ларсон пише: «Гітлер був настільки успішним в обдурюванні британського уряду погрозами та брехнею, що навіть вважав, ніби може досягти перемоги самими промовами, не використовуючи куль».

 

Саме так чинив Путін стосовно України — як і Гітлер з урядом Чемберлена. Але на чолі Великої Британії раптом став Черчилль, який «ані на мить не вірив, що Німеччина дотримає слова» (не кажучи вже про дике бажання «зазирнути в очі» диктаторові).

 

Бо ж читав «Mein Kampf», де відверто зазначено: альянси укладають лише як частину боротьби, тобто вони дають більше часу, щоб підготуватися до війни. Як пише Джон Гарт, «єдиною відповіддю Гітлера на опозицію було вбивство... Жоден компроміс був неможливим... Продовжувати звичайну дипломатію, ніби Німеччина все ще була цивілізованою країною» — самогубство (Як Черчилль врятував цивілізацію. — Х.: Фабула, 2019).

 

У Нюрнбергу Ґерінг, один з ефективних менеджерів Гітлера нічого не приховував: «Звісно, ми переозброїлися, мені шкода, що так мало. Звісно, я ставлюся до угод, як до туалетного паперу». А інший, розумніший ефективний менеджер — Ґеббельс — у щоденнику від 1940 року занотував: «Якби Черчилль прийшов до влади 1933 року, ми не домоглися б того, що маємо зараз».

 

Уявіть перші два місяці Черчилля при владі: на третій день німці влаштували демонстративне «бомбардування для залякування» — у Роттердамі загинуло 800 людей і наступного дня Нідерланди капітулювали.

 

Ще за два тижні здалася Бельгія, 22 червня припинила опір Франція. 10 липня Німеччина почала бомбити Британію (і це тривало вісім місяців поспіль, загинуло 44 тисячі британців, 29 тисяч із них — в Лондоні). У той сам час Америка розмахувала прапором ізоляціонізму, Рузвельт ігнорував благання Черчилля про військову допомогу, завершуючи свої телеграми словами «Нехай вам щастить».

 

Натомість Ґеббельс — як нинішній московський Мєдвєдєв — лякав знищенням Лондона, що «стане чи не найбільшою в історії гуманітарною катастрофою». А Гітлер вкотре висував ультиматум.

 

Із промови перед Райхстагом 19 липня: «Я почуваю обов’язок перед власним сумлінням і вкотре закликаю Британію та інші країни до розсудливости та здорового ґлузду... Я не бачу причин продовжувати цю війну. Мені гірко думати про невідворотні жертви. Я волів би їх уникнути».

 

Але британці уже вірили Черчиллю. Через годину після тої промови вони почули голос коментатора ВВС: «Я вам скажу, що ми тут, у Британії, думаємо про ці ваші заклики... Ми воліли, щоб вони повернулися туди, звідки прийшли, — до ваших зловонних ротів».

 

У той сам час в німецькій радіостудії нетямилися: «Ви можете второпати, що відбувається? Ви розумієте тих британських дурнів? Отак відмовитися від миру?.. Вони божевільні».

 

А вже потім виступив міністр закордонних справ Британії: «Ми боротимемося, аж доки здобудемо свободу для себе і для інших». Міністр пропаганди Ґеббельс доручив німецькій пресі подати офіційну відмову Галіфакса як «воєнний злочин».

 

Але життя тривало. Бомби падали на Лондон, а третина городян почали вирощувати городину або розводити худобу. Ба більше: «Складалося стійке враження, що напади на Лондон випустили на волю незвідану сексуальність», — пише Ларсон і наводить один щоденниковий запис, зроблений під час особливо жорстокого нальоту: «Потужний рейд — вдала нагода затягнути когось у ліжко».

Життя тривало.