Зброя проти лінгвістичних догм ворога. Незаперечну тяглість розвитку української мови — доводить монографія

«Спочатку було слово» — такою є скорочена назва праці двох мовознавців, Віктора Мойсієнка, члена-кореспондента Національної академії наук України, професора Житомирського державного університету імені Івана Франка, і Йоанни Ґетки, директора Інституту міжкультурних досліджень Центрально-Східної Європи, професора Варшавського університету.

 

Повна назва монографії — «Спочатку було слово... Від мовного узусу — до літературної норми (Нарис генези української літературної мови)».

 

Спільна праця двох науковців містить присвяту: «Українським воїнам, яким культурно-історичну справедливість доводиться захищати не силою наукових аргументів, а зброєю».

 

Це безпосередньо стосується Віктора Мойсієнка, який, крім означених вище титулів, боронить сьогодні Україну у складі ЗСУ.

Монографія «Спочатку було слово», яку презентували в Києві за участі співавторів (Йоанна Ґетка на відеозв’язку), це етапна для славістики книга, праця великої ваги, яка покликана, за словами мовознавців, «розпочати міжнародний науковий діалог щодо слов’янських лінгвістичних догм».

 

Вона може стати переломною для цієї наукової царини, а також для представників найвищої влади і суспільства — як в Україні, так і за її межами.

 

Фактично ця мовознавча праця є продовженням не лише досліджень відомих науковців, починаючи від заборонених колись Романа Смаль-Стоцького, Івана Огієнка, Юрія Шевельова до Василя Німчука, Івана Ющука, Григорія Півтора і низки інших мовознавців, а й історичної концепції Михайла Грушевського.

 

У праці «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» Михайло Грушевський довів, що «общерусскої» історії й не може бути, як нема «общерусскої» народності: «Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської».

 

Відомо, якою тривалою і затятою була полеміка між Михайлом Грушевським і представниками тогочасного «русского міра», що докладали великих зусиль для фальсифікації історії, маніпуляції фактами і заперечували саме існування окремішності українців. Згадаймо лишень вкрадену назву «Русь».

 

Йоанн Ґетка і Віктор Мойсієнко присвячують цьому аспектові окремий розділ своєї праці. Вони звертають увагу на уніфікацію непоєднуваних термінів «руський» і «російський» та термінологічний хаос, який випливає з цього, що ускладнює розуміння процесу розвитку мов двох інших східнослов’янських народів — білорусів і українців: «Російська імператорська академія наук нав’язувала своє тлумачення процесу формування слов’янських мов іншим слов’янським, а згодом і неслов’янським народам. Цей наратив відповідав ідеям панславізму та загального об’єднання слов’ян під керівництвом Росії... думки про існування спільної (єдиної) давньоруської мови і спільної (єдиної) писемности, попри брак доказів щодо їх існування, продовжують повторюватися в наукових студіях».

 

До речі, слово «Русь» носії більшості мов, зокрема європейських, сприймають як назву Росії. На таку підміну понять вказував видатний французький історик Ален Безансон у своїй книжці з іронічною назвою «Свята Русь/Росія» — Sainte Russie.

Одна з частин монографії «Спочатку було слово» має назву «Наука на службі політики: філологія як інструмент російського культурного імперіалізму». Щоб спростувати імперські наративи, мовознавці дослідили кілька десятків богослужбових книг XI—XIV століть: від Реймського Євангелія, яке привезла з собою у Францію Анна Київська, Остромирового Євангелія 1056—1057 рр., «Ізборника Святослава» 1076 р. — до Луцького псалтиря 1384 р., Київського псалтиря 1397 р. і низки інших пам’яток української писемності, які засвідчують неперервність відображення діалектних рис, більшість із яких стали нормою української літературної мови.

 

На презентації в Києві Віктор Мойсієнко пояснював лексичні і фонетичні особливості, знайдені в Євангеліях, Псалтирях, Апостолах, Житіях, Уставах, Октоїхах. Одні особливості XI—XIV століть стали нормою української літературної мови, інші перейшли тільки в діалекти, ще інші не одержали подальшого розвитку в сучасній українській мові.

 

Норми української мови закладалися на протоукраїнських землях після розпаду праслов’янської мовної єдності (V—VI ст.) і до появи перших графіті та переписуваних київськими писцями XI—XIV століть богослужбових книг.

 

Ці норми виразно засвідчені вже від середини XI століття. Те, що російські славісти називають «церковнослаянскій язик васточнай/русскай рєдакциї», насправді є церковнослов’янською мовою київської/української редакції. Тяглість розвитку української мови щонайменше від X століття незаперечна.

 

Що ж до розвитку літератури та писемності на теренах Залісся, де було засновано Московське князівство, пишуть співавтори, то наука наразі не має даних про тамтешню писемність і книжність у XI—XIIІ століттях. «...Якби ми хотіли побудувати словник найдавнішої російської мови (навіть із церковнослов’янською лексикою) на основі вихідного матеріалу, створеного на землях Московської держави, у нас не було би підстав локалізувати його до XIV ст.».

 

Насправді основою російської літературної мови стала церковнослов’янська мова, лише більш-менш пристосована до народнорозмовної стихії, а основою української та білоруської літературних мов стали відповідно місцевий середньонаддніпрянський і середньобілоруський діалекти.

На жаль, наукова чесність і переважна більшість російських мовознавців — це несумісні речі. Попри факти, вони й далі продовжують обстоювати концепцію «єдінства» й «общності» трьох східнослов’янських мов, в якій лише російська є спадкоємицею «дрєвнєрусского язика».

 

Вони зараховують Київ, Галич, Володимир (Волинський) до російських міст, через кому після москви. Вони й далі продовжують імперську традицію «дозволу» українським мовознавцям досліджувати історію староукраїнської мови лише від XIV століття, бо, на їхню колективну думку, української мови до цього періоду ще не було, існувала тільки давньоросійська/руська мова.

 

Саме з цієї причини визначний дослідник давньоукраїнської мови В. Німчук не зміг опублікувати, як прагнув, словник староукраїнської мови від XI століття, тому й світ побачив обрізаний «Словник староукраїнської мови XIV—XV століть».

 

Якщо слова «єдінство» й «общность» забрати з цієї словесної еквілібристики, то вся вибудувана структура розсипається, бо за цією спільністю не простежується індивідуальних російських рис, які, навпаки, мають тодішні українська і білоруська мови.

 

А щоб простежувалися, кремлівські мовознавці, зі скляними очима й імперською впевненістю, приписують питомі українські слова і форми до давньоросійської мови, а ті слова, які ніяк не влізали у формат пропаганди, просто ігнорували.

 

Наприклад, в Успенському збірнику XIІ—XIІІ століть, розповів Віктор Мойсієнко, засвідчене слово «кияни», проте упорядники «Словаря дрєвнєрусского язика» не внесли його в реєстр, свідомо проігнорувавши цей очевидний українізм. Мабуть, не зуміли пристосувати українську форму для своїх потреб. Надто переконливий аргумент не на користь московської брехні.

 

На думку Віктора Мойсієнка, якби москва не вчинила різанини в Новгороді, не знищила впень тамтешній люд, то третьою гілкою, поряд з українською і білоруською, була б саме новгородська, яка на той момент не мала нічого спільного з так званою російською.

 

В одному з російських енциклопедичних довідників кремлівські пропагандисти від науки зазначають: «Книжна письмова традиція Русі (давньоруська мова і церковнослов’янська мова російської редакції) в Україні і Білорусі переривається в XIX столітті, поступаючись формуванню нових мов на народній основі. В росії літературна мова, яка формується в XIX столітті, — це пряме продовження російської писемності від XI століття».

 

Віктор Мойсієнко переконаний, що кожен російський поет, письменник, чиновник, учений — це чорносотенник. Один із таких — Петро Струве, який свого часу писав, що «малоруська» ідея, яка поки що бродить у головах «малоруської» інтелігенції, загрожуватиме величезним і нечуваним розколом у російській нації, якщо проникне у свідомість «малоруського» селянина.

Спільна монографія Віктора Мойсієнка і Йоанни Ґетки «Спочатку було слово» на основі сотень прикладів з переписаних в XI—XIV ст. богослужбових книг показує, що так званий «дрєвнєрусскій язик» — це міф. Ми маємо переконувати в цьому західні мовознавчі, ширші наукові кола, щоб зламати хребет багатостолітній російській брехні.

 

Ця брехня ще не повністю подолана і в самій Україні. Дуже дивним, як на мене, виглядає рішення НАН України не брати участі в цьогорічному славістичному конгресі в Парижі у серпні ц. р. через присутність там російських і білоруських науковців. А де ще, як не там, доводити українську правду?..

 

Пригадую відповідь на свій лист у газету «Друг читача» про «Слово о полку Ігоревім» від Книжкової палати УРСР, установи НАН УРСР. Цю антиісторичну пропагандистську відповідь підготували 31.05.1985 р. не в москві, а в Харкові, і не один, а троє співробітників: «Створення «Слова» відноситься до того історичного періоду, коли давньоруська література ще не розділилася на літературу російську, українську і білоруську. Незважаючи на те, що «Слово» належить трьом братнім народам і мало вплив на розвиток братніх літератур.., воно є твором російської літератури... ця літературна пам’ятка... завжди буде стояти під рубрикою «Російська література», оскільки оригінал твору було написано давньоруською мовою».

 

Автори презентованої монографії стверджують, що «російська літературна мова є не тільки новішим витвором, а й не зовсім самобутнім, який не постав на основі місцевих московських говірок, як то було з українською чи болгарською, а з’явилася ніби в результаті дару, прийнятого місцевим багатоетнічним населенням, яке свою оригінальну мовну традицію не розвинуло».

 

Професор Варшавського університету Йоанна Ґетка, яка взяла участь у презентації зі столиці Польщі, розповіла, що спільна робота тривала десь із 2019 року, коли з’явилася їхня з Віктором Мойсієнком перша стаття. До речі, Йоанна Ґетка вільно спілкується українською мовою. Польсько-український діалог науковців може слугувати зразком для діалогу між українськими і польськими політиками. Дуже хотілося б. 

 

Тарас МАРУСИК