Вірус безпам’ятства: небезпека, яка завжди з нами

Отже, сформувалося тріо антиутопістів, до конкуренції з якими довго ніхто не потикався. Вагомим епізодом можна вважати хіба неординарний роман Максима Беспалова «Східний вал» (К.: Темпора, 2020), який також рецензувала «УМ» (10.08.2021).

 

І, що варто наголосити: більшість романів Василя Кожелянка та два романи Андрія Куркова — «Сади господіна Мічуріна» (2002) та «Остання любов президента» (2004) — досі помилково позиціонувалися як альтернативні історії антиутопійного типу. Направду то були класичні романи-анекдоти, а не белетристичні сценарії аналітиків. 

Ситуація на цьому жанровому майданчику різко змінилася два роки тому. Олександр Красовицький написав роман «Сьогодні», а згодом і «Післязавтра» (див. «УМ» від 31.01.2024 і 23.10.2024). Й за тим прокотилася ціла хвиля нових антиутопій.

 

Їх ще належить осмислити, але вже ясно: конкуренція у цьому жанрі різко підскочила. Проте й битва аналітиків «першого призову» триває. Торік вийшла «Релігія» Постоловського і «Мертва пам’ять» Щербака (друге місце в минулорічному рейтингу жанрової літератури).

 

Книжка Щербака — републікація видання 2021 року, здійснена Іваном Малковичем (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2024). Що цікаво: жодної редактури первісного тексту не було — і від цього стає ще більш моторошно.

 

Як, наприклад, літера Z з’явилася на кокардах московитів у романі, котрий написаний за рік до повномасштабного вторгнення? Або ось такий спогад про майбутнє: «Вторгнення росіян із Криму на азовське й чорноморське узбережжя». Нинішня російсько-українська війна, яку автор тільки передбачав, у його книжці постає мало не репортажем. 

 

На звороті обкладинки — характеристика від Вадима Скуратівського: «Блискучий філософський прогноз-«комікс». А колись цей яскравий культуролог написав післямову до однієї з попередніх Щербакових антиутопій — і вона лишається актуальною, як і цей перевиданий роман: «Літературна лабораторія… Письмо-сюрприз… Сюрприз не тільки читачеві, а і національній літературі взагалі. А можливо, і не тільки їй» (Час тирана. Прозріння 2084 року. — К.: Ярославів Вал, 2014).

 

І до тої статті автор знайшов епіграф з Андре Мальро, який влучно віддзеркалює якість романної аналітики Щербака: «Світ став схожий на мої книги». 

 

Кожна антиутопія має свого «бога з машини» — фантастичне припущення, на котрому вибудовується суто реалістичний сценарій. У «Мертвій пам’яті» — це винайдений «кібермоцартом» вірус безпам’ятства: «Спроможність агресивного комп’ютерного вірусу перетворюватись унаслідок мутацій на вірус біологічний, здатний уражати центральну нервову систему».

 

Утім, можливо, таке припущення виглядає фантастичним лише сьогодні. Та й механізм дії вигаданого (чи передбаченого?) вірусу добре знаний: це вплив мітології на масову свідомість.

 

Щербак вважає створений Гоголем міт козацької України небезпечною штукою (і він, до речі, не один такий серед інтелектуалів). Тож не дивно, що одного з головних негативних персонажів роману звуть Ніколай Васільєвіч Філофєєв, який «почувався Гоголем — генієм Росії, який знайшов у собі сили скинути з себе провінційні одежі полтавського хохляцтва».

 

Філофєєв — професійний маніпулятор, який знається на довгих іграх; «знав, що на полі крови часто зростає бур’ян помсти і ненависти, тоді ж як жести, хоч і фальшиві, нерідко колосяться врожаєм колабораціонізму».

 

Чимось схожий також і на нинішнього ідеолога «руського міра» Дугіна — «сліди руськости він відшукував під час своїх експедицій до Африки, де подовгу молився на могилах тих безіменних пілотів «Антонових», «Іллюшиних» та гелікоптерів «Мі», які розбилися в буші, перевозячи чорним бандюкам зброю, вибухівку, наркотики й діаманти; їхні могили позначили південні, екваторіальні межі руських».

 

Відтак, московити «відрядили Філофєєва керувати Академією Дружби (АД) неподалік Харкова». У структурі цього «АДу» — і секретний «відділ експериментального когнітивного дисонансу», що й розробляє вірус безпам’ятства.

Несподівані абревіатури та парадоксальні назви — стилістична фішка Щербака. У цій книжці подибуємо ще й «Раду Миру імені Чингісхана», «Чорний корпус СС («Соколи Сталіна»)», «СССР — «Содружество суверенних стран Росії», «МГБ («молельня Господа Бога»)», «ОРДА — Організація Революційних Держав Азії», «ПІПЛ (Партія Ідейних Простих Людей)» тощо.

 

Такі пересміювання — ще одна непомильна ознака антиутопійного жанру, від класики — тобто Орвеллового роману «1984» — починаючи. Щербак ще й пародіює тамті гасла: «Ні війні! Припини стріляти — війни не буде!»; «Немає вічних ворогів — є тимчасові непорозуміння!»; «Про все можна домовитись!». 

 

«Мертва пам’ять» — про війну з примарами масової свідомости. Про нонстоп-війну зі «смертельними ілюзіями», якими Москва століттями засіває Україну. І що далі просуваються технології, то більше можливостей впливати на колективну ідентичність.

 

У романній Україні на президента обрано «гіпнотизера і чудотворця Баркаса», який вибудовує «режим лібертаніанської цифрократії» у переконанні, що «майбутнє — за керованим народовладдям. Хочете, називайте це автократією або диктатурою».

 

Баркас спирається на величезний «процент безнаціонального планктону серед українців… Принаймні двадцять відсотків — генетичні ідіоти, які не розуміють, навіщо прийшли у цей світ, а тридцять три відсотки взагалі не відають, що чинять». 

 

Тема відповідальности самих українців за всі лиха, що на них падають, — наскрізна у Щербака. У кожному романі — свій президент-потвора, обраний цілком легітимно.

 

У «Часі тирана» прямо названо чи не головного ворога української державности — «це ми з вами, це наша байдужість, наша лінь і схильність до рабства, наша сумнозвісна так звана толерантність».

 

У «Часі смертохристів» диктатор Крейда ефективно користає з «новітніх досягнень неомаркетології, яка розглядає людину як ринковий товар», бо електорат цілком задоволений роллю «товару».

 

А у «Мертвій пам’яті» навіть позитивний персонаж («генерал Балюк, хоч і позер, але відданий патріот України») розуміє цю головну проблему: «Одна справа — вбити диктатора та його поплічників, а друга — набагато фундаментальніша — здобути розуміння суспільства, його підтримку». 

 

Звісно, це стосується передовсім Росії. Але доводити самим собі, що Україна — не Росія, потрібно знову й знов. Щоби нас не шокували якісь наступні вибори.