Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA у Києві, вже 22-й, завершуватиметься у п’ятницю, 13 червня.
Стосовно багатьох фільмів у програмі є попередження щодо змісту: зображення війни.
Українське документальне кіно, окрім національного повнометражного конкурсу, представлено в програмах Docu/Світ і Docu/Коротко, а також у форматі спеціальних показів.
На екрані показують кадри про Маріупольський драмтеатр та вулицю Яблунську в Бучі поблизу Києва, Ізюм Харківської області 2022 року, контрнаступ на Донеччині 2023-го…
Сигнали повітряної тривоги порушують і спокій санаторію «Куяльник» на околиці Одеси з цілющою лікувальною водою, про який розповідає фільм-відкриття.
Хоча там лише мимохідь згадують про те, що точиться повномасштабна війна. Одна з жінок, чуємо розповідь, вже рік без чоловіка, який загинув на передовій. У неї від переживань «болячка появилась», і має найбільше тепер бажання — «отдохнуть просто душой».
Документальне кіно дає змогу зафіксувати події та переживання, подивитися на себе і світ ніби збоку, відчуваючи зануреність у світ війни, рішень, дій і любові.
Найцінніші — люди
Темою 22-го фестивалю став сенс слів «Рідкісний ресурс». Вона з’явилася з роздумів організаторів масштабного Docudays UA-2025, який розпочав роботу 6 червня, про угоду України й США щодо рідкісноземельних металів.
Хід думок такий: у нас є те, що можна викопати — метали, чорноземи; утім найціннішими є люди, наша громадянська активність та боротьба у різний спосіб за європейське майбутнє. Тож говоримо мовою кіно та обговорюємо ракурси про демократію, реформи, щоденну співпрацю та опір російським нападникам.
На фестивалі представляють 71 стрічку з 38 країн світу — від Чилі до Бутана. У програмі також — дискусії на важливі індустріальні та загальносуспільні теми.
Київ зібрав для показів немало фільмів, які мали прем’єру на ключових міжнародних фестивальних майданчиках. До подій долучилися імениті режисери Мстислав Чернов, Катерина Горностай, Аліса Коваленко, Антоніо Лукіч та багато інших.
Дуже важливо, що подивитися частину фільмів з програми Docudays UA бажаючі в Україні можуть в онлайн-кінотеатрі після швидкої процедури реєстрації та придбання квитка за дуже помірні кошти. До того ж, кожна стрічка лишатиметься доступною протягом семи днів після активації квитка.
Найкращі кінематографісти світу
Одна з перших публічних дискусій на фестивалі — «Оптика демократії»: донести правду в буремні часи». Серед спікерів та спікерок, зокрема, Обері Едлер — документалістка й операторка, що мешкає в Парижі, володарка численних нагород.
Після кар’єри військової репортерки, керівниці нью-йоркського офісу та однієї з директорок новинного відділу найбільшої громадської телемережі Франції France 2 вона вирішила повністю присвятити себе документальному кіно.
За останні 17 років Обері написала та зняла низку документальних фільмів, які були показані в різних куточках світу. Основні теми її стрічок — розколи в суспільстві, світова політика, кіно та фотографія.
Мстислав Чернов на Docudays UA -2025.
Фото «України молодої».
Поряд з французькою гостею — Мстислав Чернов, який із командою отримав «Оскар» за документальний фільм «20 днів у Маріуполі».
Народжений у Харкові режисер, фотограф, фотожурналіст, військовий кореспондент та письменник висвітлював Революцію гідності, війну на сході України, наслідки збиття Boeing 777 Малайзійських авіаліній, Сирійську громадянську війну та битву за Мосул в Іраку.
Мстислав — журналіст Associated Press — разом з колегами, фотокореспондентом Євгеном Малолєткою та продюсеркою Василисою Степаненко, були єдиними журналістами незалежних медіа, які працювали в Маріуполі після початку повномасштабної російсько-української війни 24 лютого 2022 року.
За фільм про містян в умовах жорстокої російської блокади українського Маріуполя отримали низку нагород, серед яких Пулітцерівська премія за служіння суспільству.
Фільм режисера Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» здобув «Оскар» у 2024 році в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм» і став першим фільмом-переможцем від України.
Документальне кіно з передової і тилу
На Docudays UA-2025 відбулася українська прем’єра другого документального фільму Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки». Стрічка вже отримала нагороду за найкращу режисуру в програмі World Cinema Documentary кінофестивалю «Санденс» та Премію F:ACT на Копенгагенському міжнародному фестивалі документального кіно CPH:DOX.
На акредитованому «Оскаром» міжнародному конкурсі документального кіно DocAviv в Ізраїлі став найкращим міжнародним документальним фільмом. А на польському Millennium Docs Against Gravity здобув Audience Award — вибір глядачів.
Андріївка — крихітне село за десять кілометрів від Бахмута на Донеччині. Третю окрему штурмову бригаду у 2023 році від звільнення села відділяли лише два кілометри лісосмуги. Аж 2 км (!). Бійці, зовсім юні і ті, хто середнього віку, не так давно звичайні цивільні, долають цей шлях і тяжко виборюють кожен метр території, щоб замайорів синьо-жовтий стяг. Ціна кожної дії «на нулі» під шквалом ворожих обстрілів болить «двохсотими» і «трьохсотими» побратимами.
Операторська робота з різних типів камер Мстислава Чернова та Алекса Бабенка зафіксували зранену природу, взаємопідтримку і піклування, біль і миттєвий відчай від непоправних втрат, а також ніжність до дружини, яка чекає, і кішки, яку може розірвати російська граната.
До речі, найближчим часом «2000 метрів до Андріївки» представлять іще на чотирьох кінофестах: українському Миколайчук OPEN (Чернівці), румунському TIFF, чеському The Karlovy Vary International Film Festival та британському Sheffield Docs. В українських кінотеатрах прокат стартує з 28 серпня.
У межах Docudays UA-2025 відбулась національна прем’єра фільму Ольги Журби «Пісні землі, що повільно горить», який отримав міжнародні нагороди на Ризькому міжнародному кінофестивалі, на фестивалі в Римі й від Big Sky Documentary Film Festival.
Фільм є аудіовізуальним щоденником занурення України в прірву тотальної війни і спробою осмислити її перші два роки. Ольга Журба з продюсеркою Дашею Бассель відкинули побажання робити документальне кіно «після війни».
Спочатку знімали, не маючи впевненості, що виживуть. Коли звільнили Київщину, прийшло інше усвідомлення — війна буде дуже довгою. З того моменту режисерка фільму почала ставитися до зйомок як до фільму.
Без інтерв’ю, закадрового тексту та реконструкцій дає змогу зазирнути, як війна впливає на повсякденне життя учнів і вчителів, «Стрічка часу» Катерини Горностай. Прем’єра цього фільму відбулася на Берлінському кінофестивалі.
На Міжнародному фестивалі документально кіно в Копенгагені він отримав відзнаку «За просвітницьку діяльність». Команда надала глядачам можливість заглянути в українські школи біля фронту і в тилу — демонструючи, як звичне життя переплітається з постійною небезпекою: десь із 2022 року, а в частині регіонів — із 2014-го.
Щастя без маніпуляцій і пропаганди
Режисер Люк Боуман фільмом «Пропагандист» переміщує в роки Другої світової війни. Стрічка базується на раніше не оприлюднених інтерв’ю, сімейних архівах і пропагандистських фільмах. Вона розповідає про злет і падіння нідерландського кінорежисера Яна Тьоніссена (Jan Teunissen, 1898–1975).
Під час Другої світової війни він очолював відділ кіно нідерландської нацистської партії та СС і став найвпливовішою постаттю в тогочасній нідерландській кіноіндустрії, здобувши прізвиська Кінокороль і Голландська Лені Ріфеншталь. Втім Тьоніссен був відомим режисером іще до війни.
Кіноспільнота закликає звільнити з російського полону українських захисників, які за наказом вийшли у травні 2022 року з «Азовсталі».
Фото Стаса Карташова надане фестивалем.
«Пропагандист» підводить глядачів до червоних ліній, за якими документальна зйомка підпорядковується правилам створення маніпуляцій і пропаганди. Дає змогу на відстані часу спостерігати за «монтажем» створення потрібних диктаторам і терористам образів та наративів, які трансформуються в дезінформацію та людиноненависницьку ідеологію.
З історії радянських часів ми добре знаємо, що несамовите прагнення до влади підштовхує до нарощування маніпулятивних впливів через кіно.
А завершуватиме фестивальні покази «Агент щастя» режисерів Аруна Бхаттараї та Доротті Зурбо. Фільм розповідає про 40-річного чоловіка з Бутану, де встановлено національний індекс щастя. Головний герой стрічки Амбер живе з матір’ю та мріє зустріти справжнє кохання.
І збирає дані для урядового опитування про рівень щастя. Для кожного, зрозуміло, це щось своє: в одних — діти, у когось — десятки пар взуття, в іншого — здоров’я, і так до безкінечності.
Що для нас, українців, щастя? Справедливе покарання нападникам, повернення всіх рідних і близьких із російського полону, життя кожного із захисників. Документальне кіно про це зняти ще неможливо. Але ЗСУ і всі Сили оборони наближають цю мить.
.png)
