Український модернізм підкорив Європу — розповідає мистецтвознавиця Олена Кашуба-Вольвач

Уже понад місяць у Національний художній музей України — той, що з левами — ідуть відвідувачі, щоб побачити картини, які гідно представляли упродовж трьох крайніх років у Європі нашу країну, демонструючи самобутність та ідентичність.

 

Поціновувачі живопису Мадрида, Кельна, Брюсселя, Відня та Лондона у найпрестижніших своїх музеях роздивлялися роботи художників проєкту «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні, 1900—1930-ті». А тепер, до 6 квітня, їх можна встигнути побачити у Києві. 

 

За період повномасштабної російсько-української війни про наш модернізм написали такі відомі видання, як The Times, The Guardian, The Art Newspaper.

 

Щоб розкрити важливість представлених митців та їхніх творів, «Україна молода» оглянула київську виставку «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні, 1900—1930-ті» з кураторкою Оленою Кашубою-Вольвач, завідувачкою наукового відділу мистецтва ХІХ—початку ХХ століття НХМУ.

 

— Пані Олено, в чому відмінність виставок «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні, 1900—1930-ті», які проходили у п’яти зарубіжних країнах, від нинішньої київської?

 

— У Національному художньому музеї України ми експонуємо 51 роботу з власної колекції. За кордоном їх доповнювали твори знакових художників із Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, а також з іноземних музеїв та від приватних колекціонерів.

 

Скажімо, у Мадриді виставка проходила в Національному художньому музеї Тіссен-Борнеміса. З його колекції експонувалися «Селянка» Володимира Бурлюка та натюрморт Олександри Екстер, а також роботи Соні Делоне, Давида Бурлюка та велике панно Володимира Баранова-Россіне.

 

— Виставку «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні, 1900—1930-ті» в Мадриді Euronews рекомендував для відвідування у топ-3 найкращих європейських мистецьких подій сезону — поряд з показами творчості відомого французького художника Сезанна в Лондоні та не менш популярного нідерландського Ван Гога у Римі. Що стало найголовнішим результатом того і наступних показів українського модернізму за кордоном?

 

— Ми вперше за довгий час говорили про себе своїм голосом у найпрестижніших залах — таких, як Бельведер. Провідні закордонні музеї, в яких представляли виставку «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні, 1900—1930-ті», зокрема в Мадриді й Кельні, переглянули позиціювання художників, яких раніше причисляли до російського модернізму. А ці заклади задають моду на мистецтво, своїм авторитетом скеровують, як його належить дивитися та сприймати.

— Давайте проведемо читачів трьома залами київської виставки. У першій бачимо вже впізнавані «Три жіночі постаті» Олександри Екстер, яку з Києвом пов’язують 30 років із 1,5-річного віку. Ця картина художниці вже стала візитівкою України за кордоном. 

 

— Олександра Екстер була потужним локомотивом різних авангардних ідей, які вона привозила з Європи в Україну. Пропагувала їх своїми картинами і діями, статтями. Загалом, у виставці представляємо розвиток українського модернізму. 

 

Перша зала — це розмова про намагання митців увійти у тогочасний сучасний мистецький простір, відійти від рамок академічного, реалістичного живопису. У 1910-ті роки пробували різні стилі Олександра Екстер, Анатоль Петрицький, Давид Бурлюк, Віктор Пальмов, інші, однак кожен торував свій власний шлях, мав свій власний почерк. Від одного стилю до іншого митці продовжували пошуки своєї творчої палітри, змінювали свою стилістичну манеру. Скажімо, Пікассо, з яким спілкувалася Екстер, так само змінювався. Це логічно для людей і митців.

 

— Акцентом другої зали є порівняно невеликого розміру «Жінки біля яблуні» Тимофія Бойчука, який прожив лише 25 років. Цю картину у другій залі з різних ракурсів видно навіть із першої і третьої.

 

— Мені як кураторці виставки хотілося виділити цю роботу — «Жінки біля яблуні». Бо це ніби ікона українського модернізму. Художник, звернувшись до одного з найпоширеніших сюжетів у класичному мистецтві, оригінально інтерпретував його і створив картину про ідеальне життя — Рай в уявленні українця.

 

Картина викликає прямі асоціації з творами північного Ренесансу схожістю іконографічної схеми, де традиційно в центрі зображують яблуню — дерево з плодами пізнання; а по обидві сторони, симетрично, — чоловіка і жінку, Адама та Єву. Чому Тимофій Бойчук намалював два жіночі персонажі — для мене це поки що питання. Хочу досліджувати цю роботу. Художник настільки тонко опоетизував сюжет, що зробив його позачасовим, із глибинними сенсами.

 

Друга зала — це про пошуки національного бачення в мистецтві: Михайло і Тимофій Бойчуки, Іван Падалка, Василь Седляр, інші. Коли почала розвиватися школа бойчуківців, всередині неї виникли різні стильові напрями, але вони були об’єднані загальною ідеєю — осучаснення українського мистецтва і створення національного контенту, переважно у книжковій графіці, монументальних розписах, а також у живописі. Таку ж ідею сповідували і єврейські художники з об’єднання «Культур-Ліга», роботи яких розміщені поруч із бойчуківцями.

 

—  На особливу увагу заслуговують роботи, які були представлені на Венеційській бієнале 1928 року й експонуються в музеї тепер.

 

— У другій залі нинішньої виставки з тих картин представлено створений Василем Седлярем «Портрет Оксани Павленко», який побував свого часу у Венеції, а також іще кількох містах за кордоном. Там і робота зовсім малознаного сучасниками художника-бойчуківця Емануїла Шехтмана «Єврейський погром». Багатодітна єврейська родина, в якій народився Емануїл Шехтман, проживала в невеликому селі Липники Волинської губернії (тепер це Житомирська область). Він зник безвісти 41-річним у вирі Другої світової війни в 1941 році.

 

— Дві двосторонні роботи представлені у київській виставці. Графічний «Ескіз конференц-залу ВУАН у Києві» Казимира Малевича з іншого боку — із супрематичними елементами. А за «Голову чоловіка» Костянтина Єлева — не заглянеш. Чим цінніше зображення, яке бачать відвідувачі? 

 

— Ми вважаємо, що «Голова чоловіка» є автопортретом Костянтина Єлева. Бо зображення нагадує відомі фотографії цього художника. На звороті картини — робітник у кепці, пролетарій. Яке зображення з’явилося спочатку, а яке потім — невідомо. Вони не датовані і не підписані. За стилістикою, манерою накладання фарб і мазків — належать до одного періоду. 

 

Представлена картина надзвичайно точно віддзеркалює свій час, який диктував обирати урбаністику, сюжети з будівництва заводів і фабрик, дуже незвичні ракурси.  

 

Тоді активно розвивалися фотосправа і кінематографія.  Тож тогочасні кінематографісти і фотографи — для того щоб зробити свої роботи більш виразними і динамічними, сучасними, — вибирали або панорамні ракурси, або точку ракурсу зверху вниз чи знизу вгору зі скороченою перспективною глибиною. Частково така манера переходила в живопис. Бо ці творчі сфери конкурували між собою візуальними ідеями за більш активну і прогресивну до себе увагу.

 

— Що мають глядачі зчитати з полотен завершальної зали київської виставки «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні, 1900—1930-ті»?

 

— Під тиском ідеологізації суспільства модернізм згасав. У третій залі ми показуємо останні його роки в Україні. Тут викладачі київського Художнього інституту: Богомазов, Пальмов, Малевич, Єрмілов. Й інше покоління — їхні студенти-випускники. Харківську мистецьку школу того періоду представляють Анатоль Петрицький, Василь Єрмілов і Семен Йоффе.

 

Після 1917 року до початку 1930-х повністю змінилася система мистецького ринку. Зникли меценати, приватні об’єднання, які виставляли картини та продавали їх. Радянська влада одноосібно стала замовником мистецтва, інших способів легально творити не було.

 

Утворилися державні музеї, які закуповували роботи з державних виставок лише тоді, коли вони відповідали ідеологічним канонам. Тож лишалася єдина можливість жити як художник — вписатися в систему радянського замовлення.

 

В Олександра Сиротенка — учня Федора Кричевського — в роботі «Відпочинок» (1927) на першому плані ще стоять живописні завдання. Художник бере два досить активні кольори — жовтий і синій. На них накладає червоно-помаранчевий, зелений, створює складний синій колір, глибокий ультрамарин.

 

Він майстерно вирішує надзвичайно складне кольорове рівняння. Ця робота поза часом, поза місцем — стає зрозумілою кожному в будь-якій точці світу. Вічний сюжет у вічному часі і просторі. До речі, картина не була представлена у постійній експозиції модернізму НХМУ, яку облаштували у 2019 році. Але вирішили показувати «Відпочинок» у виставці за кордоном із 2022 року.

 

У роботі «В тиру» (1932) Семена Йоффе хоча й розв’язуються складні кольорові завдання — поєднання синього, синьо-зеленого, червоного, дуже складні тонові співвідношення, все ж на перший план виходить ідеологічність сюжету, який пропагував ідеї радянської гендерної політики, коли  жінки механічно прирівнювалися до чоловіків. У картині легко зчитуємо весь контекст — й епоху, і наративність сюжету. Бачимо навіть деякі цікаві елементи: жінка на підборах, але з рушницею.

 

Модернізм сходить нанівець, бо художники вже вирішують не мистецькі завдання, а ідеологічні. І до цього додалося фізичне знищення багатьох митців — Михайла Бойчука і його дружини Софії Налепинської-Бойчук, Василя Седляра, Івана Падалки…

 

— У виставці представлено 27 митців. Ви озвучували логічну думку про те, що ефективним є постійне просування за кордоном найдостойнішого одного національного художника чи художниці. Який ваш вибір?

 

— Якщо зважити всі важливі складові — рівень таланту, число збережених робіт тощо, — то це, на моє переконання, Олександр Богомазов.