Якось на піку слави — десь між «Лексиконом інтимних міст» і «Коханцями Юстиції» — Юрій Андрухович вимовив напрочуд відверту фразу: «Сьогодні я можу до будь-якого українського видавця звернутися з якимсь божевільним проектом» (Тетяна Терен. RECвізити. Антологія письменницьких голосів. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015).
То було лише на перший позір козирним самопіаром. Направду — це про кредит довіри (що читацької, а що видавничої) в очікуванні наступного шедевру.
Про виборене право на експериментальні павзи і непоспішність перфекціонізму.
Сергій Жадан, на втіху свого літературного хрещеного батька, Андруховича, сягнув того самого письменницького самадгі-просвітлення, коли не зважаєш на виробничі дедлайни.
Від Жадана чекають на самоперевершення «Інтернату». Буде, але не тепер. І цю віру неабияк підживлюють «Арабески» (які посідають в історії його письма приблизно таке ж місце, як «Коханці» в Андруховича).
Забігаючи наперед: ця книжка — поворотна, принаймні, у Жадановій прозі. Але рецензійна критика поставилася до неї недбало, взоруючи тільки на формальні ознаки. «Оповідання» — зазначив видавець в анотації, і всі підхопили.
Так, у наші «романні» часи, нав’язані нам видавцями, прозу міряють лінійкою: усе, що тонше за 200 сторінок — не роман, а оповідання. Проте цей прозовий вид вирізняється не обсягом, а... переліком дійових осіб.
Щойно серед персонажів з’являється диявол нелінійного часу, текст перетворюється на протороман. Це вже не «історія», якою зазвичай є оповідання, а інтерпретація, «гіпотеза» буття.
І вже не дивуємося, коли автономними, здавалося б, текстами мандрують знайомі обличчя: ось він/вона у центрі уваги, щось роповідає-пригадує; онде вигулькує у масовці, а там його/її хтось принагідно згадав.
І навіть не звертаємо уваги, що час уже давно не тече з точки А в точку Б, а закручується чудернацькими петлями. Ми вже не в герметичному оповіданні, а у відкритому просторі без меж. Так у Жадана завжди. Тож постає питання: чи він взагалі колись писав оповідання?
Мекка нинішніх рецензентів, Вікіпедія, зараховує до Жаданових оповідань «Біґ Мак» (у трьох його варіантах) та «Гімн демократичної молоді». Натомість «Депеш Мод», «Anarchy in the UKR» та «Месопотамію» — до числа романів.
Хоч вони за своєю структурою і стилістикою мало чим відрізняються від двох згаданих перше. Насправді, романів у Жадана поки що лише два, «Ворошиловград» та «Інтернат». Решта — оті проторомани, обов’язкові у кожного справжнього письменника експерименти на шляху до справжнього роману.
Насмілюся стверджувати, що у Жадана оповідань — у класичному розумінні — взагалі немає. «Біґ Мак» сприймався за збірку оповідань лише тому, що це була його перша прозаїчна книжка.
Тепер виразно видно, що то лише «чернетки» до всієї його подальшої, цілком романної прози. У третьому перевиданні відчитуємо: «На Заході дуже легко зробити кар’єру, правильно відповідаючи на поставлені питання. Головне потім не повертатися додому» (Біґ Мак. Перезавантаження. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2015). Жадан не встиг «повернутися», як рецензенти рознесли вітчизняним світом: оповідання!
Те початкове «прокляття» наздогнало і «Арабески». Ну, так — міжсезонна збірка оповідань. Можна буде почитати. Якось. На дозвіллі. Поважна літературознавиця Віра Агеєва навіть не внесла новинку до довгого списку літературного конкурсу ВВС, чиїм пріоритетом, як вони пишуть, є виявлення «найкращого українського літературного твору року».
Єдиний критик, котрий хоч і побіжно, але наблизився до справжнього в «Арабесах» — Ігор Котик, який зафіксував внутрішній авторський перехід: «Дорослі — це тепер ми, і цей процес дорослішання — вимушена реакція на виклики воєнної дійсности» (Читомо // 25.11.2024).
Та сама пані Агеєва колись цілком переконливо довела, що Жаданові персонажі понад усе прагнуть «повернутися у передтравматичний час» (Дороги й середохрестя. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2016).
У совєтський час, коли вони були молоді й завзято-затяті. Дуже точно описав цей стан Іван Дзюба: «Кілька веселих і молодих як чорти фанатів... Немовби гупають у тулумбаси своєї свободи від повноти життєвої енергії, радости життя» (Чорний романтик Сергій Жадан. — К.: Либідь, 2017). І тоді ж надав Жаданові звання єресіарха — тобто, віровідступника.
Жадан відступив, на думку Дзюби, від віри в те, що заблудлих овець чи блудних синів не може бути багато. А тим більше, з такими вітальними характеристиками: «Краще жити ілюзіями, аніж скорботою, хай це не надто чесно, зате принаймні безболісно» (Коли спаде спека. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2015).
Тоді Жадан відкидав справедливі суспільні закиди щодо умовних «донецьких», включно з нехтуванням міркувань нідерландського філософа Сібе Шаапа: «У своїй реакції на те, що відбувається, за природою людина дуже схожа на тварину. Події не критикуватимуться, не пролунає жодних звинувачень... Безсилля, нездатність реагувати адекватно... Нездатність забувати, що випливає із безсилля людини, робить з неї жертву» (Мстива отрута. — К.: Видавництво Жупанського, 2015).
Це було первісним скануванням. Проте Жадан тоді на це не зважав: «Я цього ніколи не зрозумію, мені цього просто не потрібно розуміти» (з попередньо цитованого його тексту).
Аж ніяк не збираюся винуватити автора — він завжди такий, який є. У недавньому телевізійному інтерв’ю для Андруховича Жадан зізнався про перше своє публічне читання віршів: «Я втілював свою мрію — я хотів їм подобатися».
Він хотів їм подобатися і в «Месопотамії» (2014): «Життя — це веселе перетягання линви. / З одного боку її тягнуть янголи. / З іншого — адвокати. / Адвокатів більше. / Але і послуги їхні коштують дорожче». От тільки сьогодні це набуває зловісно-злободенного значення.
Ще багато років тому критик Євген Стасіневич порівнював Жадана з Гемінґвеєм. Слушно. Особливо, коли порівняти з романом «По кому подзвін», де американський класик стає на бік реального агресора — комуністів.
Гемінґвей відверто писав про Іспанію, а про яку країну досі писав Жадан? «Декорації доволі умовні: ми то розуміємо, про яку війну йдеться, що то за «наші» й «оті», проте конкретних вказівок нема — жодних географічних координат, ніяких тобі чітких означень сторін у війні» (Читомо // 06.09.2017).
Так от, «Арабески» — відхід від усіх попередніх інтенцій. Звісно, процес дорослішання Жаданових персонажів давався взнаки і раніше, але був кволим, малопомітним і не знати, чи обов’язковим: «Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина, ніби хребет у підлітка з інтернату... Формується пам’ять, формується втіха... Головне розуміти, що все це діється саме з ними» («Тамплієри», 2016).
Оте «головне розуміти» щоразу опинялося у хвості черги пріоритетів, а герої далі собі жили, ніби у казці про трьох поросяток: «Міста будували з сонця і глини, замішували їх на вірі й надії» (там само).
Та сталася безмірна війна. Колишня самоідентифікація раптом зникає і ти зачудовано роззираєшся навкруги, ніби виходячи з глибокої амнезії — саме так почуваються персонажі «Арабесок».
Вони щоразу стикаються зі власною пам’яттю і щоразу нетямляться: невже то був я?! Невже справді мав «бажання якнайшвидше вирости, бути дорослим і мати ключ, яким можна зачинитися зсередини у власному домі»?
Розглядаєшся, мовби сниш у сні: «Зими тут такі, наче щоранку прокидаєшся на вокзалі: без квитка, без речей і без надії кудись виїхати».
А декому і геть не пощастило: «Взагалі нічого не пам’ятаю. Пам’ять — як темрява. І не знаєш, як це все освітити. Намагаюся згадати, як усе було, що ми всі робили, від чого радість отримували. І не можу. Ніби зі світла виходиш у ніч і пробуєш щось розгледіти. А нічого немає». Довкола — інший, застиглий, наче бурштиновий, час. «Часу є стільки, скільки ти можеш вдихнути повітря. Ось доки є чим дихати, доти є час».
Схоже на екзистенційний глухий кут. Улюблених персонажів, які потрапляють у цю пастку, письменники незрідка рятують від божевілля, передаючи функцію спостерігача за збунтованим світом якійсь тварині (як-от, до прикладу, у новелі Кафки «Дослідження одного собаки»).
У Жадана подібно виникає голуб, що «ловить своїм пташиним оком цілий світ людських стосунків і таємниць — дивовижний, сповнений тисячі дрібних деталей світ, який до безкінечности можна розглядати й вивчати».
Під цим оглядом можна казати, що головні персонажі «Арабесок» не так Він і Вона (це лежить на поверхні), а саме — деталі. Деталі-якірці, котрі в’яжуть людину зі світом, що вивернувся навспак. Деталі-обереги, які тримають смерть на віддалі. Пам’ятаєте, як у перлині Коцюбинського «Цвіт яблуні»?
Саме нескінченний потік деталей призводить до того, що у заморожений війною світ «повертаються птахи, повертається весна, триває це дивне життя, тягне нас за собою». Химерне плетиво «дрібниць», що уможливлюють тривання світу, — це і є арабески. Напрочуд точна назва книжки.
Уся попередня проза Жадана — домінантно чоловіча. В «Арабесках» же панує гендерний паритет на сюжетному рівні, а на рівні ідейному — це, вважай, гімн Жінці, розгортання колись мимохіть кинутої метафори «вогонь жіночої непокори» («Псалом авіації», 2021).
Утім, майже побожно схиляючись перед Нею, наш автор не впадає в екстаз, а інколи й нишком підсміюється: «Сварилася вона радісно... Хотілося слухати дерева, натомість доводилося слухати її». Гумор ніколи не зайвий.
Ще як з’явилася перша проза Жадана («Біґ Мак», 2003), газета «Без цензури» написала: «Це смачні, соковиті, колоритні тексти, яких українська література досі не знала». Трохи патосно, але підставово. Аж так, що цю фразу, трохи зменшивши її абсолютизм, можна застосувати і до сьогоднішніх «Арабесок».
Зрештою, Сергій Жадан нині — письменник №1, хоч як крути. Можна, звісно, «не помітити» виходу його новинки, як учинила «Книга року ВВС» з «Арабесками», проте це ніяк не відіб’ється на його популярності, а навпаки — завдасть репутаційної шкоди тій премії.
Знаків оклику навколо цього імені наставлено стільки, що його видавець, «Meridian Czernowitz», щойно вдався до протилежного: випустив усю Жаданову поезію під украй мінімалістичною обкладинкою — по нейтральній червоній тканині лише одне слово сріблом, п’ять літер його прізвища. Під цією шляхетною палітуркою — 1400 сторінок якісного тонкого паперу. Ну, ви здогадалися: у такий спосіб досі друкували лише одну книгу, Біблію.
.png)
