Колір надії Слободи від Хансена: у деокупованому селі почали з’являтися персикові будинки

Садиба, де мешкає велика сім’я Людмили Осипенко, тішить погляд добротністю і новизною. Стіни її просторого будинку майстри недавно «обшили» й утеплили світлим матеріалом. А дах, що після численних обстрілів нагадував дірчасте сито, повністю знесли й перекрили заново. 

 

Під час окупації в помешканні пані Людмили російські війська влаштували госпіталь, тому повернутися додому й жити, як раніше, було практично неможливо. Побачене нагадувало руїну, всипану сміттям.

 

«Самі ми з цим ніколи б не впоралися, адже будинок був пошкоджений на 75 відсотків, — каже вона. — Згодом невелику частину грошей на ремонт отримали від державної програми «єВідновлення». А то все завдяки нашому меценату Деллу Лою. Він також подарував моїм дітям велосипеди та ноутбуки і щомісяця надсилає фінансову допомогу. Золото, а не чоловік. Нехай Бог дає йому довгі роки життя».

 

Коли почалася повномасштабна війна, найменшому сину Осипенків було всього шість років. Їх одразу ж вигнали з хати й відправили до сусідів. Сидячи спочатку в одному, а потім в іншому погребі, жінка найбільше боялася, що малий почне просити їсти.

 

Кілька днів виручала четвертина хлібини, яку автоматично вкинула до кишені. Розділивши її на маленькі шматочки, мати виграла певний час. Душа боліла і за трьох підлітків-дівчаток, оскільки до Слободи вже дійшли історії про масові ґвалтування жінок і дітей російськими солдатами. Найстарший син родини зараз служить у ЗСУ. 

 

Від голоду їх врятували корова та припаси сусідки, у погребі якої ховалося 15 людей. Допомогла продуктами також хрещена мати чоловіка. Пані Людмила ходила й до свого будинку, щоб забрати борошно, олію і крупи, але там було вже порожньо. Зник навіть хліб, який про всяк випадок на зберігання поклали до морозильника. 

 

Вранці та ввечері окупанти виводили всіх із погреба для переклички. Шукали неблагонадійних, на їхній погляд, місцевих жителів. Таких забирали з дворів і тримали в сараї біля сільського магазину. Водія автобуса ледь до смерті не забили. 

 

Найтяжчими видалися перші дні окупації, оскільки сюди вдерлася кадрова армія. Військові кричали, мов навіжені, лаялися, трощили технікою паркани, вриваючись у двори. На щастя, вони швидко поїхали геть, звільнивши місце для більш притомного контингенту. Втім страх нікуди не зник і досі.

 

«Головне, аби вони не повернулися, а також перестали нас постійно обстрілювати, — каже пані Людмила. — Завдяки містеру Хансену наш двір тепер — як у Європі. Але ж повз нас постійно щось летить. Недавно гепнуло зовсім поруч».

З Марією Іванівною Стороженко ми познайомилися якраз того дня, коли будівельники привезли до її двору шифер. Хата у літньої жінки вистояла, але постійно протікав побитий осколками дах.

 

«Піднімалася на горище драбиною, щоб підставити миски, коли йшов дощ, — бідкається вона. — Просто заливало геть усе. Але ось із самісінького ранку приїхали хлопці. Будуть ремонтувати». 

 

Від прильоту на город вибухівки постраждав іще й погріб, але його полагодили родичі. Тепер дійшла черга й до будинку, який перекриватимуть за рахунок фонду Делла Лоя Хансена.

 

«Мені і щомісячну допомогу дають від нього, — каже пані Марія. — Все життя тяжко пропрацювала дояркою, проте заробила всього лише 3 тисячі 200 гривень пенсії. Отож 4 тисячі, які отримую від мецената, — велика поміч. Купую за них ліки, продукти, а часом і комуналку оплачую. Нам з ним дуже пощастило! Ніби сам Бог його до нас привів!».

 

Але хоч би як тяжко було зараз, понад усе жінка не хоче, аби до Слободи знову повернулися «освободітєлі». Саме так називали себе окупанти, виправдовуючи свою появу на чужій землі. В історію села назавжди увійшла трагедія, пов’язана з розстрілом двох полонених українських солдатів, які відстали від своїх.

 

Пані Марія каже, що один з них був «зовсім молоденький, а другий старший — років тридцять». Їх завели до сараю і стратили. 

 

Жінку вразила ця жорстокість і тому, що вона сама пережила подібну історію. Окупанти вивели з погреба її 18-річного онука і ледве не вбили лише за те, що хлопець носив берці.

 

«Де взяв?» — запитали суворо. «Мама у секонд-хенді купила», — відповів той, що було чистісінькою правдою.

 

Невідомо, чим завершився б цей допит, якби бабуся не закрила онука собою зі словами: «Убийте мене, а його відпустіть». Один з двох окупантів виявився людянішим і другому наказав відійти.

 

Коли почалася повномасштабна війна, до Марії Іванівни приїхали родичі з Чернігова. Думали, що обласний центр окупанти захоплять, а Слободу минуть. Утім сталося якраз навпаки, тому довелося шукати продукти для шістьох людей. Виручала консервація та овочі, але хліба не було.

 

«І знаєте, що ми робили? — пригадує вона. — Я брала пшеницю, припасену для свині, молола, просівала, і ми пекли млинці. Навіть не уявляєте, які вони були смачні!».

 

А в завідувачки місцевим клубом Лідії Гартович були два інші страхи. У перший день окупації російські війська увірвалися до її двору на БТРі й, «припаркувавшись» біля самісінького порога, прострелили замок на дверях.

 

Куля влетіла до хати й пробила шланг на газовому котлі, тому жінка боялася, що з трьома дітьми просто замерзне. 

 

Потім до них переселили двох літніх сусідів з донькою та онуком. Старенькі чоловік та жінка свого часу пережили Другу світову війну і голод, тому, маючи проблеми з серцем, були надто вразливі до всього, що відбувається.

 

«Великий страх був, що захворіють старі і малі, — пригадує пані Лідія. — Я приблизно оцінила, скільки маю ліків у домашній аптечці, і зрозуміла, що на всіх не вистачить». 

 

І все ж найбільший жах ці люди пережили 26 березня, коли українські військові намагалися вигнати окупантів із села. Слобода опинилася буквально на лінії вогню.

 

«Ми швидко спустилися до погреба, бо по вулиці пішли «приходи», — розповіла жінка. — Один зі снарядів здетонував об бузок, що ріс біля входу в нашу схованку. І то була Божа воля, що ми лишилися живі. Якби не ті високі кущі, які я не раз просила чоловіка зрубати, погріб став би для нас братською могилою. Отож я тепер кажу жінкам: «Якщо ваш чоловік щось не робить по дому, не поспішайте сваритися. Можливо, то якраз Божий промисел». 

 

Аби врятувати пошкоджений війною будинок, пані Лідія використовувала всі наявні можливості. Ще у 2022 році завдяки програмі обласної ради їй поталанило замінити вибиті вікна. Потім вона склала докупи всі волонтерські «допомоги» в одну і перекрила дах, адже той дуже протікав.

 

Потрісканий фундамент укріпили розчином і будівельною піною. Один з благодійних фондів утеплив стелю і поставив вибиті вщент двері. Матеріал на утеплення будинку ця родина закупила завдяки програмі «єВідновлення», але грошей на те, щоб найняти бригаду ремонтників, не вистачило. 

 

Утім Гартовичам пощастило і з цим. У 2024 році фонд містера Хансена включив їх до своєї програми, оплативши і роботу з утеплення, і будівництво паркану, на який теж бракувало коштів.

 

«Ви знаєте, дива у житті трапляються не так уже й часто, — каже пані Лідія. — Але я називаю, без перебільшення, справжнім дивом той факт, що містер Делл Лой після деокупації приїхав саме до Слободи. Усі дії його фундації дуже людиноцентричні. Тобто вирішуються проблеми тих людей, які дійсно потребують допомоги. Ми дуже вдячні».

Після звільнення села від російських окупантів полагодити житло мешканцям Слободи допомагали волонтери і благодійні організації. Певні кошти надавали держава та місцеві органи влади. Але, незважаючи на це, у селі й досі є чимало будинків, які потребують ремонту після «прильотів».

 

Саме тому Делл Лой Хансен минулого року розпочав новий проєкт, завдяки якому вдалося відновити 27 будівель. Ще 20 вже взяли в роботу. Загалом до списку, сформованого у старостаті, від початку потрапило 90 заявок. Ця невтішна статистика зайвий раз передає рівень тієї трагедії, яку спричинила війна. 

 

За словами старости Світлани Карпенко, будівельникам довелося виконувати різні роботи. «У нас у всіх побиті дахи, поколоті фасади, зруйновані паркани, — каже вона. — Є навіть випадки, коли від вибухової хвилі відійшли стіни, тому їх стягували і зміцнювали. Багато хат утеплили сайдингом. Декому поставили вікна, перекрили верх. Утім роботи ще дуже багато. Маленькі пошкодження з часом стають більшими. Все руйнується далі. Тому ми дуже вдячні містеру Хансену, що не кинув нас у біді». 

 

Свій власний будинок пані Світлана ремонтувала в кілька етапів, оскільки він був дуже пошкоджений. Вікна їй надала одна з благодійних організацій, матеріал для даху оплатила обласна військова адміністрація, стіни утеплили завдяки програмі «єВідновлення». І хоча виконання більшості цих робіт сім’я оплатила самостійно, без наданої допомоги вони б із проблемою не впоралися. 

 

А ось новий паркан їй та сусідам поставили будівельники, що працювали в рамках проєкту Делла Лоя Хансена.

 

«Зробили хлопці дуже швидко і красиво, — каже пані Світлана. — Спочатку приїхали зняти мірки, а потім забили стовпчики, зацементували, пофарбували. Все рівненько, ворота і хвіртка закриваються на ключик. Дуже гарно. Видно, що працювали спеціалісти від містера Хансена. Ми дуже йому вдячні».

 

Зраділа пані Світлана і тій обставині, що власну хату свого часу пофарбувала у світлий персиковий колір. Пізніше з’ясувалося, що саме таку гаму вибрали і будівельники, які утеплювали стіни будинків за програмою фонду мецената. Реконструйовані садиби тепер вирізняються з-поміж інших особливим фірмовим стилем.