Пам’ять як мінне поле. Про спроможність «коротко, сильно і страшно»

05.02.2025
Пам’ять як мінне поле. Про спроможність «коротко, сильно і страшно»

Роздумуючи над приємними несподіванками минулого літсезону, ніяк обійти роман Маркіяна Камиша «Хазяїн» (Х.: Фоліо). Автор — не новачок.
 
Дебютував ще десять років тому доволі резонансним романом «Оформляндія, або Прогулянка в Зону» (2015), перевиданим пізніше з додатками-повістями «Чормет» і «Ряска» (2019).
 
Невдовзі переклади з’явилися в Європі. Не лише тому, що все про Чорнобиль має найвищі допуски на тамті книжкові ринки, а й через несподівано-вабливий та літературно-професійний кут зору на ту проблему-трагедію. «Хазяїн» — вищий, інтеграційний рівень письменницької еволюції Камиша.
 
Коли назагал чутливо-спостережлива критикиня Тетяна Петренко значить, що «з «Хазяїна» могло вийти кілька незалежних романів» (Читомо // 25.07.2024), вона цього разу, здається, помиляється з визначенням авторського вектору.
 
Шлях Камиша, як свідчить його новий роман, — не в комерціалізації вже опанованого, а у виразно конкістадорському намірі підпорядковувати цілинні ділянки української прози.
 
Колись один із батьків сучасної літературної критики Гаролд Блум означив вищий щабель письменницької сміливости як спроможність кинути виклик беззаперечному класикові.
 
За великим рахунком, «Хазяїн» змагається з «Серцем пітьми» Джозефа Конрада. За совєтських часів такого автора «не існувало» через його інтерпретацію СССР як імперії зла.
 
Лише за української Незалежности ми дізналися, що Конрада вважають у світі четвертим стовпом модернізму після Кафки, Джойса і Пруста. Камиш «підняв руку» на аж такого.
 
Точніше, пан Маркіян пішов шляхом Копполи з його кінолонгселером «Апокаліпсис нині» (1979) — використав матрицю Конрада задля інтерпретації злободенних національних проблем. Як на мене, «Хазяїн» цілком міг би стати таким собі нашим «Апокаліпсисом» — знайшовся би лишень вітчизняний Коппола.
 
Дехто з критиків кваліфікував «Хазяїна» як екологічний роман. Так, можна погодитися, це є сюжетною складовою: хижацькі вирубки лісу, позалюдське браконьєрство і брутальне вимивання бурштину на Поліссі.
 
Але головне, як у Конрада й Копполи, в іншому: як і чому суспільство усе те терпить? Тож екологія, в інтерпретації Камиша, — «ще одна благородна ідея, засрана ідіотами... Гірша за крокодилів, яких тримають на продаж у ванній, а не знайшовши покупця — випускають до річки».
 
Друга персонажка роману, поруч оповідача, каже: «Все от того, шо в цій країні є главна проблєма: є люди, а є — мусора». Ну, тут особливої оригінальности немає: про «мусорів» чи не першим у нашій літературі почав писати Дмитро Корчинський, і у спогадах добровольців «Правого сектору» це неабияк розвинуто.
 
Та Камиш переводить питання у концептуальну площину: «Але так рідко задаємось питанням: в чому причина появи нових жлобів? Де заховано жлобський генератор, вічний двигун фабрики уродів?.. Розсип цих життєрадісних, випадкових людей».
 
Ота персонажка Соля, котра є, в суті справи, головним двигуном фабули, промовляє до нас природною для себе, але контраверсійною для літератури сумішшю суржу, сленгу і навіть фєні.
 
Майже як у недосяжного в цьому стилістичному аспекті Михайла Бриниха: не лише в романі «Шахмати для дибілів» (2008), який став тоді лавреатом «Книжки року», а й у його літературознавчих екзерсисах, де вичитуємо діагноз цілого покоління співвітчизників: «Про те, шо в світі робицця, вони взнають тіки з новин, спеціально заточених під ідіотів. А єслі получена через тілівізор інформація не збігаєцця з тим, шо проісходе за вікном, це значить, шо за вікном іде якато спорчена програма. Шото ненастояще і ненужне» (Шидеври світової літератури. — К.: Laurus, 2013). І додає: «Таку заплутану історію не розказати без нецензурних слів» (хоч і не зловживає тим). 
 
Соля не переймається літературною толерантністю: «Одні пасіонарії лізуть в окоп ху...рить свинособаку, а остальні пробують посадити блядєй, шо все розворовують Це дві главні проблєми, рішення яких забезпечить виживання нації». Це попри те, що «учоні і работнікі сфєр популярних тєматік... дрожащєй рукой набирають у макбукє перепуганий лєвєнькій тєкст... дрочать на ГУЛАГ, бо морожено запомнилось вкусним».
 
Спочатку здається, що ця Соля — якась начитана мажорка, що безтурботно зависає у популярному барі. Далі з’ясовується, що її чоловіка нещодавно вбито на війні, а вона співпрацює з організацією розслідувачів екологічних злочинів.
 
За що її й забили арматурними прутами посеред міста. Відтоді романний оповідач тримає в голові її сентенцію-заповіт: «Сонце, ідея гражданского общества в том, шо отвєствєнні гражданє їб...ть жирних блядєй неустанно по каждом вопросу. І жирні бляді знаючи, шо їб...ть будуть вєчно, попускаються. Так шо садить блядєй — це не акт, а процес».
 
І так, «Хазяїн» — не акт, а процес. Роман не завершується очікуваною вендетою тому, хто санкціонував убивство подруги. Попри те, що «насправді мене заводить бажання наламати плани жлобам... бодай аби побачити їхні морди, перекошені від немочі й люті».
 
Це не робінгудіада, хоч оповідачеві й кажуть: «Ти сам, як граната». Проте у його власній голові «думки тарганами гасають по стінах» аж до відштовхування від дна: «Я ніхто. І це окрилює». Теракт супроти співвітчизників-нелюдів відбувається, але призводить лише до його власного ув’язнення на шістнадцять років.
 
Назовні за той час нічого не змінюється: «Сірий екран буднів та вічний сон душі». Наш Одіссей не знаходить свою Ітаку, а відтак повертається думками до знехтуваних раніше життєвих принад, як-от у підлітковому віці, коли зависав у комп’ютерному клубі й обожнював його адміна: «Це ж робота мрії, у Вєталя є все: безлімітні компи, пельмені і проститутки. Що ще людині потрібно?».
 
Пізніше, в дорослому житті, він знайде того Вєталя і навіть залучить його несподіваними грошима до співучасти у планованій вендеті, але все завершиться цілковитим фіаско.
 
Вихід головного героя поза межі звичного світу віртуальних ігор супроводжується болісними проблисками: «Коли ще один бумер розмірковує про «аборигенів віртуального світу» та «ігроманів» — там завжди багато про інфантилізм як причину нікчемности, і так мало про безальтернативність втечі».
 
Та альтернативної втечі зі звичної віртуальної нірвани також, виявляється, немає: наш герой не спромігся перейти з віртуалу в реал. У тексті — лише «хімічні реакції горя і його незгладимі відбитки на лицях».
 
Тож «Хазяїна» цілком можна кваліфікувати і як «комп’ютерний» роман — про «потворний візерунок цифрового пекла, що лізе прямо з наших гаджетів», про новітні залежності і проблематичність їхнього подолання, бо чи не станеться так, що «прорубаєш вікно в програмний хаос, а звідтам на нас попруть жителі цифрового пекла»?
 
Зрештою, залипання в інтернеті й випадання через те із соціуму мало чим відрізняється, за Камишем, від звички-традиції рубати ліс, бо він «мій», і так чинили батьки-діди-прадіди. На початку головний герой, перебуваючи у фазі зовнішньої активности, прагне вийти на справді геройську орбіту: влаштовується помічником лісника на дальній кордон зі шпигунською метою — розвідати схеми браконьєрства (в найширшому сенсі).
 
Його начальник, хоч сам і не є злодієм, заплющує свої посадові очі на довкружний екологічний бєспрєдєл: «Нє, ну шо я можу здєлать?!». Через понад триста сторінок роман завершується саме цією фразою — тепер уже з вуст самого головного героя, який так і не спромігся на геройський чин; принаймні не зміг його вивершити. 
 
Платівку екзистенції заїло. Колишній юнак зі «взором палаючим» перетворюється на байдужого спостерігача, колекціонера випадкових вражень на кшталт стеження за хмарами: «Кити небесного моря, які безпардонно розхлюпують тишу гудінням, нагадуючи луну з колодязя, якщо протяжно крикнути в нього «ху-...-уй!».
 
Настільки похмурого сторітелінгу в сучасній українській прозі давно не було. Коли, звісно, не рахувати твори воєнної тематики. Як-от у книжці Бориса Артемова «Марік» (К.: Білка). Фактично це дебют — раніше мав лише газетно-журнальні публікації та книжки-візитівки в себе на Запоріжжі.
 
Спосіб оповіді Артемова — зближення двох психологічних матриць, мирної і воєнної, через що відбувається коротке замикання та спалах нервової проводки у читача. Це прийом класичного експресіонізму, і автор не приховує того: «Роззявлені від розпачу та нестерпного болю, немов на відомому полотні Мунка, беззубі провали вікон в уже неживих скелетах людських осель».
 
Коротка біографічна довідка повідомляє, що пан Борис у минулому — шкільний учитель. Судячи з усього, філолог. Тобто, ерудований у царині літературної історії.
 
Один із персонажів «напрочуд доречно цитував Бродского, Жадана, Іздрика й Сапфо»; ще десь згадано Куркова. Проте насправді треба було б згадати двох інших сучасних письменників, які напряму корелюють з його текстами, — Мстислава Чернова з романом «Часи сновидінь» та Владислава Івченка з його оповіданнями.
 
І приміщені у книжці Артемова новели, і заголовна повість «Марік», яка завершується трилерною фразою «в укритті, за заваленими уламками товстими металевими дверима почався свій особливий відлік часу. Зворотний», — це пряма конкуренція з двома згаданими «старшими товаришами» по літературі.
 
У «Маріку» є цікава метафора — «торгівля емоціями». Її вжито в публіцистично-негативному контексті, але, в суті справи, це стрижень літератури як такої. Звісно, літерати всіх часів і народів намагаються це приховати. Гадаю, що з виходом у реальне змагальне літературне середовище це вдасться й Артемову.
 
Хоч як дивно, серед несподіванок варто згадати і книжку Марії Матіос «Нація: серце навпіл» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА). Назагал концепція видання проста: десяте перевидання збірки оповідань «Нація» (2001), доточене уривками з епопеї «Букова земля» (2019) — справжньої Великої книги новітньої української літератури, книги про Атлантиду нашої національної пам’яти (де, до речі, є фраза, що пояснює все наше перманентне лихоліття, включно з нинішньою війною: «Більшовики — то таке плем’я, що ніколи не заспокоїться при слові «Україна»). У передмові до новодруку авторка слушно порівнює безпам’ятство з мінним полем.
 
Але несподіванка в іншому. Основному тексту передують 26 сторінок під назвою «У бомбосховищі (замість щоденника)». Опис ситуації, яка є головною і в «Маріку», і значною мірою в «Моїх жінках» Ілюхи, про яку ми говорили минулого разу.
 
За всієї поваги до соціокультурних достоїнств цих творів — яка разюча відмінність у літературній якості! Матіос — це понадщільне письмо, де немає зайвих слів, а ті, що є, — годі замінити іншими.
 
Жодної приблизности, лише снайперська влучність. В укритті зійшлися люди різних досвідів і ментальностей. У вимушено-невимушених діалогах та дискусіях, що спалахують повсякчас, віддзеркалюється вся стратифікація сьогоднішнього суспільства.
 
Окрім суто побутових тем — які так чи так повертаються до бомбардування, — раптом непримітна жіночка вклинюється до сторонньої «політичної» розмови, і дискутанти ошелешено усвідомлюють, що ця «сіра мишка» перевершує їх в аналітиці: «Ого. Я думала, ви, тьотю, дрімаєте, а ви про шрьодера думаєте».
 
Або ось дві студентки за інерцією обговорюють свої вчорашні філологічні думки і несподівано доходять одкровення: «Мені часом здається що кожна література — це інвентаризація ран пам’яти. А далі вже йдуть реєстри пристрасти, радости».
 
Це все про те, що література — це не окрема книжка, хай скільки там сторінок і як перфектно вона видана, і навіть не про цілу бібліотеку власних публікацій, — а про спроможність «коротко, сильно і страшно». Як у Матіос.