Сер Джон Фальстаф на Подолі: у Києві представили рідкісну на сцені оперу Верді

29.01.2025
Сер Джон Фальстаф на Подолі: у Києві представили рідкісну на сцені оперу Верді

Колектив Київської опери після прем’єри «Фальстафа».

Попередні прем’єри Київської опери на Подолі протягом двох останніх сезонів були приречені на успіх: глядачі гарантовано заповнювали залу і на видовищних українських балетах «Сойчине крило» та «Лускунчик Гофмана», і на не менш видовищних (у постановці театру) сучасному мюзиклі «Піноккія» та безсмертному Моцартовому «Весіллі Фігаро». 
 
На цьому тлі найновіший з анонсованих проєктів театру, «Фальстаф», виглядав відверто ризикованим. Останню з 26 опер великого Джузеппе Верді (1813–1901), написану маестро вже на порозі його вісімдесятиліття, навіть в Італії ставлять нечасто.
 
Бодай тому, що вона дуже складна для виконавців — тут небагато традиційних арій, уся вона побудована на віртуозних ансамблях, що вимагають від співаків надзвичайно високої майстерності й максимальної віддачі.

Пластика рухів співаків і співачок

Однак ця друга комічна опера композитора і третя його опера на шекспірівський сюжет (перед тим були «Макбет» і «Отелло») варта того, щоб її ставити й слухати. Насамперед тому, що вона дуже гарна: здається, мало є опер з такою кількістю блискучих дуетів, квартетів та квінтетів одночасно.
 
А ще вона лишає простір для інтерпретацій: адже композитор (і його лібретист Арріго Бойто) поєднали бурлескного гульвісу-Фальстафа з «Віндзорських жартівниць» із часом трагічним, а часом навіть зловісним Фальстафом із «Генріха IV».
 
Оперу було підготовлено в рекордно короткі три місяці, і 24-го та 25 січня відбулася її прем’єра. Попри зухвалий ризик (особливо помітний на тлі того, що Національна опера трохи раніше вкотре вирішила не ризикувати й запропонувала слухачам апробованого «Трубадура», що належить до «тріади» найчастіше виконуваних опер Верді), молода Київська опера перемогла: обидва вечори в переповненій залі панувала атмосфера справжнього мистецького свята.
Сер Джон Фальстаф, товстий лицар – Антон Перегуда; Бардольф, слуга Фальстафа – Ярослав Комарніцький; Пістоль, слуга Фальстафа —Олексій Піголенко.
 
Диригент-постановник вистави Василь Василенко із режисером та балетмейстером-постановником Георгієм Ковтуном запропонували прочитання класичне (дія відбувається таки у Віндзорі та його околицях в історичні часи, а не в сучасній психіатричній лікарні, як в одній із нових «гучних» західних постановок) — і водночас модерне й надзичайно динамічне.
 
Традиційний шаблон старого театру (хтось один співає, інші тим часом стоять) у Київській опері забуто: тут усі грають кожну мить, навіть не співаючи. Причому пластикою рухів співачки й співаки на сцені зовсім не поступаються артистам балету. Й балетні сцени посідають у виставі помітне місце — для цього всі підстави дає лібрето опери.
 
Проте певної важливої новації щодо лібрето постановники таки припустилися: в ньому з’явилася роль Автора. Її виконавець Андрій Гонюков з’являється на початку в залі серед публіки, вилізши з оркестрової ями, й не тільки виголошує стилізовані «під Шекспіра» вступи до обох дій та прозові інтермедії, які заповнюють короткі інтервали для заміни декорацій, а й вступає у вокальні діалоги з іншими героями.
 
Для цього йому «передано» кілька музичних фраз Фальстафа — і таку постановницьку «сваволю» слід вважати виправданою, адже вона забезпечує спектаклю необхідний «шекспірівський» стрижень.

«Жінка нещасна»?

Протягом двох вечорів слухачі почули два різні склади виконавців (і, по суті, побачили дві різні в деталях вистави, де важко віддати перевагу котрійсь одній із них).
 
У другий вечір Сергій Макієнко блискуче проспівав і зіграв традиційного бурлескного Фальстафа; а натомість у дебютанта театру Антона Перегуди в перший вечір контур ролі виявися стриманішим, без акценту на знаменитому череві героя, але від того не менш переконливим.
 
Чудово впорався з партією Форда молодий баритон Артем Курінний, який без натяку на втому, на одному подихові провів обидві вистави, бо змушений був ще й замінити колегу, який раптово захворів. 
Сер Джон Фальстаф – Сергій Макієнко, Робін, корчмар – Микита Наумов.
 
Його дружину Алісу приблизно в однаковому ключі по черзі зіграли солістка Нацопери Тетяна Ганіна і солістка Київської опери Вікторія Осадчук — обидві наділені виразним сильним красивим сопрано, виграшною сценічною зовнішністю та яскравим акторським хистом.
 
Натомість у партіях Мег і Квіклі суттєво різні акценти виконання прозвучали в досвідчених Тамари Ходакової і Тетяни Пімінової (яка чудово показала тембральну красу свого нижнього регістру на кілька разів повторюваній фразі «Жінка нещасна!») — та в молодих талановитих Марії Антоневської та Карини Курбанової (яких постановники свідомо вирішили не «зістарювати» до віку, передбаченого лібрето).
 
Окрасою обох вечорів стала юна закохана пара Нанетта і Фентон (саме їм належать арії з опери, що найчастіше виконуються в концертах). Ці партії по черзі виконали Ганна Шевченко і Данило Коток та Ганна Твердова і Станіслав Пащук, упевнено досягаючи потрібного «прозорого» звучання голосів на «піаніссімо» любовних дуетів.
 
Ансамбль вдало доповнили виконавці партій нудного доктора Каюса (Олександр Монастирський та Олександр Пилипчук) та шахраюватих Фальстафових слуг Бардольфа (Ярослав Комарницький) та Пістоля (Олексій Піголенко і Владислав Фоміних).
 
Згадки заслуговує і зловісний балетний Павук (Олег Буц та Денис Щербина), і злагоджена робота балету (балетмейстер Тетяна Боровик), і звучання хору (хормейстер Анжела Масленнікова). Все це вдало обрамлювали чудова сценографія (художник Андрій Злобін) та часом стилізовані під єлизаветинську добу, а часом дуже сміливі й модерні костюми (Ганна Іпатьєва).

Оригінал чи добрий переклад?

Нарешті, успіху вистави значною мірою сприяло й те, що дія була зрозумілою для слухачів, а сіль більшості (хоч і не всіх — про це далі) жартів уловлювалася відразу.
 
Керівник театру Петро Качанов уже, здається, привчив усіх до того, що Київська опера всерйоз повернулася до давньої і плідної традиції виконання світової класики в українських перекладах.
 
Це підтримала й публіка — оплесками в залі й дописами у фейсбуці. Хоча лишилися й невдоволені — одна «музична дама» розродилася на адресу вистави інвективами у соціальній мережі саме через її… україномовність.
 
Щоправда, вона визнала, що на самій виставі не була, бо через ту ж таки мову «атказалась ат пасєщєнія» (цитую допис мовою оригіналу).
Нанетта, дочка Аліси Форд – Ганна Шевченко; місіс Аліса Форд, його дружина – Тетяна Ганіна; місіс Квіклі – Марія Антоневська; місіс Мег Пейдж – Тамара Ходакова.
 
Ця «музична дама», на жаль, не унікальна: точку зору про неприйнятність української мови у «високій європейській класиці» досі поділяють керівники більшості наших опер та консерваторій.
 
Але варто нагадати: опера виникла і три століття розвивалася саме як музична драма. У Верді, Вагнера та інших «стовпів жанру» можна знайти безліч недвозначних вказівок: вистава повинна звучати саме мовою, зрозумілою для аудиторії. 
 
Перехід уже в другій половині ХХ століття до практики виконання опер переважно незрозумілими для більшості в залі мовами оригінальних лібрето призвів до того, що опера перетворилася з музично-драматичного на суто музичне (чи, в кращому випадку, музично-пластичне) дійство — і різко втратила популярність.
 
Сьогодні вона вже не улюблене видовище для мільйонів, а така собі «гра в бісер» для обмеженого кола втаємничених. І ніяка екстравагантна режисура (на кшталт уже згаданого на початку вміщення Фальстафа до психлікарні) в кінцевому підсумку тут не допомагає.
Нанетта, дочка Аліси Форд – Ганна Шевченко та артистки балету Київської опери.
Фото Вадима ГНІДАША, надані театром.
 
Це відчувають в усьому світі — і вже намагаються якось протидіяти. Недаремно знаменита Метрополітен опера вже вісімнадцять (!) сезонів поспіль на зимові свята намагається залучити нову публіку саме англомовною, дуже яскраво поставленою «Чарівною флейтою» Моцарта (бо добрий англійський переклад звучить у Нью-Йорку таки значно природніше за німецький оригінал).
 
Так само і в Києві українська звучить значно природніше від італійської на вустах англійця сера Джона Фальстафа.
 
Цією постановкою Київська опера довела: опера здатна бути цікавою не лише для музикантів та їхніх друзів, а й для тих, хто прийшов до театру вперше, як-от для присутніх у залі другого вечора переможців всеукраїнського студентського конкурсу наукових і креативних робіт на шекспірівські теми.
 
Ось тільки дикція більшості солістів потребує покращення, бо, коли половини слів було не чути, слухачам справді важко було судити про чесноти чи недоліки деталей перекладу Максима Стріхи. 
 
Михайло ПЕРЕСЛАВЕЦЬ