Дослідники кажуть, що біографія Віктора Петрова нагадує гостросюжетний детектив, з умовами часу, в який йому довелося жити, і відзначають внесок, який діячеві вдалося зробити в розвиток української літератури й науки ХХ століття.
Археолог, етнограф, філософ і письменник унаслідок певних обставин став радянським агентом і розвідником.
Про ці перипетії розповідає виставка «Сім облич Віктора Петрова», що відкрита в Національному музеї історії України за сприяння СБУ.
«Коли я вивчав історію співпраці Віктора Петрова з органами тоталітарного режиму, то зрозумів, що його історія — яскравий приклад того, як органи НКВС ламали людей, користуючись їхніми слабкостями, специфічними рисами характеру, фобіями. Судити Віктора Петрова за цей епізод я не брався і не можу. Треба судити органи, які призвели до того, що багато тогочасних письменників, соратників і друзів Віктора Петрова, як той-таки Микола Зеров, не написали свої найкращі твори», — каже дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник.
Під час підготовки виставки з’ясувалося, що діяльність Віктора Петрова допомогла співробітникам власне Історичного музею після Другої світової війни.
«До війни Петров працював у фондах музею, залишив багато світлин і негативів з предметами нашої археологічної колекції. Частину цього зібрання під час війни німці вивезли за кордон. Коли після війни знаходили ці артефакти, часто не знали, якому музею вони належать. Таку колекцію, наприклад, знайшли в Кракові. Завдяки світлинам Віктора Петрова вдалося ідентифікувати ці предмети і з’ясувати, що вони походять саме з нашого музею, куди їх і повернули», — розповіла кураторка виставки Альона Якубець, завідувачка музейного відділу новітньої історії України НМІУ.
Альона Якубець зазначила, що робити виставку про Віктора Петрова було складно, тому що після нього, по суті, залишилися тільки його наукові та літературні праці.
«Немає побутових предметів, елементів одягу. Тож доводилося по краплинах збирати матеріали, — каже кураторка виставки. — Непересічність Петрова полягає в тому, що він, по-перше, вижив. Адже на його долю припали дві світові війни, Голодомор, політичні репресії. По-друге, він не зламався і залишив спадщину, яку ще вивчати й вивчати».
У жовтні минуло 130 років від дня народження Віктора Петрова (В. Домонтовича). Найкращими його творами є романи «Доктор Серафікус» і «Без ґрунту»; найвідоміший — «Дівчина з ведмедиком».
Віктор Петров у 1918 році закінчив Київський університет Св. Володимира.
Фото надані НМІУ.
«Віктор Домонтович — це, на мою думку, добре придумана і блискуче виконана літературна містифікація, — зауважує літературознавиця Ярина Цимбал. — Коли 1928 року вийшов його роман «Дівчина з ведмедиком», він був опублікований під псевдонімом «Віктор Домонтович». Тоді Віктора Петрова знали передусім як літературознавця, історика літератури, а як письменник він великої слави не зажив. Тоді він заперечував своє авторство щодо «Дівчини з ведмедиком».
Микола Левченко, особистий секретар академіка Агатангела Кримського, прочитавши роман, переконався, що це Петров. Зустрівши Петрова, він завів розмову, в якій намагався розпитати про це. На що Петров відповів, що він особисто знає Домонтовича і — ні, це не його роман.
Пізніше, в еміграції, Петров для всіх став письменником, а не науковцем. І коли він видавав роман «Доктор Серафікус», то сказав Юрію Шевельову, що ніколи не підписувався як Віктор Домонтович, лише як В. Домонтович. Петров чи збрехав, чи забув, як підписувався, чи навмисно трошки переінакшив свій псевдонім».
На виставці «Сім облич Віктора Петрова», яка триватиме до квітня наступного року, представлено фотографії, книги, часописи дослідника, предмети з археологічних розкопок, у яких він брав участь, а також неопубліковані документи, пов’язані з його розвідницькою діяльністю.
Все це стало можливо завдяки партнерам проєкту: Науковому архіву Інституту археології НАН України, Центральному державному архіву-музею літератури і мистецтва України, Архіву СБУ, Архіву Служби зовнішньої розвідки України, Центральному державному архіву громадських об’єднань та україніки.
