Чарівник, маркетолог: творчість Ніка Лисицького

Створений Толкіном світ виявився настільки життєздатним і самовідтворюваним, що всі наступники мусили відштовхуватися від нього. У цьому сенсі Кий Лисицького є прямим нащадком гобіта Більбо.

 

Як, зрештою, і герой передостаннього роману Стівена Кінга «Казка» (2022) — так само гобітів прапраправнук. Проте у тексті Лисицького відчувалося щось більше за простий ретелінг.

 

Так, «Кий» є відвертою реакцією на російсько-українську війну (так само, як «Гобіт» — на Першу світову). Але там світилося дещо міцніше, ґрунтовніше, самостверджувальне. Що саме?

 

Довший час не писав про цю прикметну книжку саме через неусвідомлення того, чому дії цілком толкінівських персонажів не вписуються в його ж парадигму.

 

Аж поки не прочитав першого твору Лисицького: «Казки для дорослих дітей» (К.: Саміт-Книга, 2015). І тут постає справедливий сумнів: чи можна титулувати «новим ім’ям» автора, який дебютував сім років тому, а між тим видав іще одну книжку (2018)?

 

Ну, оті «Казки» видані накладом 500 примірників, й інтернет-книгарні досі пропонують їх придбати, що свідчить про тотальну непрочитаність. Ймовірно, через російську мову.

 

Зрозуміло, та дарма. Принаймні для літературознавців. Той дебютний текст був нерівний, але в сукупності стверджував автора в його праві йменуватися письменником.

 

Книжка, схоже, укладалася суто хронологічно, від написаних спершу новел — як-от «Білосніжка», яка була просто провальна через підручниково-шкільну презентацію й учнівське багатослів’я.

 

Проте далі автор вирулив на твердий ґрунт професійного свідчення, і «казки» перетворилися на вельми реалістичні замальовки з життя креативного класу початку 2000-х.

 

Вийшов такий собі клаптиковий роман із сиквелів-приквелів на популярні фольклорні теми. Екстраполяція архетипів на те, що коїлося в тодішній Росії.

 

Тоді Лисицькому йшлося винятково про Росію. Москва увижалася йому за астрономічну «чорну діру»: «Москва давала драйв, але забирала смисл… Коли хтось їде до Москви — це назавжди».

 

З кінцями. Натомість — ніжна топографія Пєтєрбурґа («так велично і в той сам час романтично»). І ще згадування Єкатєрінбурґа і Владівостока. Так, є трохи Києва як старту до втечі й Україну ще згадано лише у вигляді «винницький дизайнер» чи «яке-небудь Єнакієво».

 

Як порівняти першу книжку Лисицького з тогочасною російською літературою, то тут адекватно відтворено період максимальної хаотизації тамтої масової свідомости напередодні западання в рашизм.

 

Головною літературною постаттю в тому процесі був Пєлєвін, з яким у нашого автора багато спільного. Ось, наприклад, чи не прямі співпадіння: «Бадьоро посилати на хер всіх і вся — ось вона, філософія… Люди діляться на два типи: ті, хто дивляться по той бік екрану, і ті, хто дивляться на них». Це Лисицький відтворює світогляд «офісного пролетаріату» (означення Пєлєвіна).

Невдовзі з цього класу виокремлюються айтівці, на котрих далі активно паразитують маркетологи-рекламісти, а тоді владу захоплюють політтехнологи.

 

Британський креативник Пітер Померанцев, що приїхав попрацювати у ще єльцинській Росії, значить: «Політтехнологи — це нова російська назва для дуже давньої професії: візирів, сірих кардиналів і Чарівників країни Оз. Уперше вони з’являються в середині 1990-х років як авантюристи, стукаючи у владні брами, низько вклоняючись і пропонуючи свої послуги у справі пояснення світу та по секрету повідомляючи про своє вміння його перебудувати» (Нічого правдивого й усе можливо. — К.: Yakaboo Publishing, 2020).

 

Оці «чарівники» і є персонажами Лисицького — незалежно від того, чи вони обслуговують політику, а чи бізнес. Будь-який бізнес, що забезпечує прибуток. Приміром, одна з його «казок» — про порноіндустрію.

 

Вельми переконлива зовні історія, що нагадує написану приблизно тоді ж книжку Богдана Логвиненка  «Saint Porno» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2016), яка має підзаголовок «роман про кіно і тіло». Їх об’єднує, окрім софістичної вправности, спільний пріоритет, висловлений Логвиненком: «Моя найулюбленіша людська риса — свідомий професіоналізм».

 

Професіоналізм є іконою і для Лисицького. Його персонажі — і їхні долі — ніби позначки на шкалі фаховости: що більш вправний, то більш убезпечений.

 

Усі персонажі «Казок», незалежно від статі, — колобки, що тікають від когось-чогось. Вдається не завжди: одного підставляє під загибель умовна лисиця, другого з’їдає вовк, ще іншого перетворює на раба ведмідь.

 

Завжди — самі винні, бо не вистачає професійного досвіду. В цьому сенсі персонажі Лисицького на вході в сюжет нічим не відрізняються від описаних Пєлєвіним («білявка, схожа на ляльку Барбі після другого розлучення… Старенька у червоній сукні, схожа на Родіну-мать по демобілізації з воєнного плакату… Низенький нахаба з неспокійними оченятами, подібний на мавпу, що мала важке дитинство»). 

 

Та нашого автора вабить не так вправність російського попередника в саркастичних характеристиках, як його здатність творити геть нові світи.

 

Альтер его Лисицького, що зблискує в багатьох персонажах, каже: «Ми створюємо не просто новий продукт. Ми створюємо новий світ. Це підхід Стіва Джобса. Це правильний підхід».

 

Направду його вабить мрія «стати кимось на кшталт Гемінґвея, Пєлєвіна або Муракамі». Здавалося б, усі шлюзи перед піар-варивом відкриті: «Правильний маркетинг понад усе: комунікація з авдиторією, сегментування, брендинг, промоушн. Важливо не те, що ти робиш, а те, що ти продаєш. Усе прораховано. Смаки виміряні. Зацікавлення визначені. Групи виділені. Медіа проплачені. Слідуй моделі, і визнання гарантоване. Цінують лише ім’я, створене ефективним промо».

 

Нічого нового в цьому немає — просто нова схема інфільтрації авантюристів у літературу замість колишньої, вступати до Спілки письменників.

 

Але той самий альтер его Лисицького ганебно сумнівається: «Щоби писати роман, потрібен час. Багато часу. А забезпечити його можна, лише коли заробиш багато грошей». Так сьогодні вже не міркують: хочеш заробити — публікуйся. Спитайте у Кокотюхи, чи багато часу треба для «роману».

 

У Лисицького наступна книжка вийшла за три з гаком роки: «Цезарі» (К.: Люта справа, 2018). Пригвинчений до назви підзаголовок «політичний детектив», радше, затуманює: це не те, що «Вся королівська рать» або «Картковий будинок», — хіба що порівняти з пересміюваннями в романах Крістофера Баклі.

 

На наших теренах це виглядає так: «Мотузочки смикаються, ляльки стрибають вгору й вниз, грає музика, а диктор голосом Леся Подерв’янського читає текст».

 

Нік Лисицький, проте, не здає всю територію класику позитивного пофігізму, а підхоплює одну з мелодій попередніх «Казок»: «Потрапити в політику — ніби виграти в казино. Байдуже, у владу чи в опозицію — головне, сумлінно грати свою роль. Бо саме за роль ти отримуєш «мерседеси», будинки і десятки, сотні тисяч зеленого кешу».

 

«Цезарі» — хоч і експериментальний, але прохідний твір. Так, у ньому засвідчені непроговорені тези з «Казок» і навіть з’явилася іронія, хоч раніше і натяків на якийсь гумор не було.

 

Сюжет — Савік Шустер і все навколо нього. Звісно, він у повістині є Савком Шевченком, «швидше, схожий на Джеймса Бонда, ніж на журналіста. Любов до красивих жінок і дорогих авто, здатність потрапляти туди, куди іншим було зась, та повертатись живим і неушкодженим».

 

Звісно, це карикатура. Як і решта персонажів: «Рожевощокий Олег Вила… Арсеній Кроленко… В’ячеслав Святарчук… Алі Мустафа… Ізраїль Валерійович… Дзвінкий голос Юліанни Косенко… Вони були кращі за будь-яких професійних акторів».

 

Ну цього в нашій літературі не бракувало й доти. Як і свідчень з 2018-го: «Усі, хто хотів жити спокійним життям за зрозумілими правилами, давно вже поїхали. Залишилися лише ті, хто сподівається урвати ласий шматок, і ті, хто ні на що вже не надіється. Ніхто не бореться за те, щоб не було багатих, але й за те, щоб не було бідних, — теж ніхто не виступає. Кожен прагне лише власного збагачення. Кожен мріє заскочити в соціальний ліфт, піднятися на найвищий поверх і залишатися там, у пентхаусі, якомога довше, плюючи згори на тих, кому менше пощастило».

 

У доброму сенсі це потрібна підручниковість, як у телесеріалі «Ботоферма» (2023). Хіба ось що тривожило. Один з персонажів думає майже вголос: «Підірвати їх нахрін! Зібрати всіх цих паскуд в одному місці й висадити в повітря!».

 

Це — за рік по завершенню серіалу «Слуга народу» з відповідним епізодом і за два роки до обрання Зеленського. Одне з двох: або автор не знається на політтехнології (що однозначно спростовують «Казки»), або не надто розуміється на сучасних українських реаліях. Тож хто такий «Нік Лисицький»?

 

Книжка «Цезарі» — єдина, де можна бодай щось довідатися: журналіст, мандрівник, займався рекламою, керував маркетингом міжнародних проєктів. Де працював журналістом, маркетингом якої і для кого рекламою займався — невідомо. Навіть про те, де мандрував.

 

У Вікіпедії персональної статті немає. На офіційному сайті й на ФБ-сторінках усіх трьох книжок — теж нічого. Вдамося до текстуальної реконструкції з його текстів.

Як філолог свідчу: з огляду на лексику, синтаксу і словотвір — «Казки» написані не так званою «українською-російською», а суто московською мовою. Яку можна опанувати лише за тривалого перебування поміж аборигенів.

 

Далі фраза: «Загубитися назавжди, забути про те, що колись жив у Москві». І — «потім він поїхав у друге місто, в іншу країну».

 

Бо вирішив «вийти з цього кола сансари й жити своїм життям. Ні від кого не залежати, ні про кого не думати». У повісті цілком романного штибу під назвою «Буратіно. Історія стартапера» (з книжки «Казки») на початку зазначено: «З етичних міркувань деяка інформація особистого характеру не публікується». А наприкінці — «відтоді минуло десять років».

 

У «Казках» зустрічаємо фразу: «Поки ти живий, нікому не можна довіряти настільки, аби розповідати про себе все». Погодимося. Навіть якщо «Лисицький» є псевдо, перейняте від казкової лисички-сестрички. З історії літератури маємо чимало прикладів, коли біографічне утаємничення було ефективнішим за самопіар.

 

Та хоч би ким був Нік Лисицький насправді (не сумніваюся лише, що він є правдивим українцем), його третя книжка, «Кий і морозна орда», стала подією в українському літпроцесі — про неї заговорили, не лише переповідаючи видавничу анотацію.

 

Звісно, «Кий» увібрав увесь попередній письменницький досвід. Приміром, образ гірського чаклуна: «Тільки Мольфар скаже. Якщо хочеш дізнатися, що відбувається, то маєш іти до нього».

 

Зрештою, все відбулося, як той сказав, але якийсь час «Кий на мить завагався: йому раптом спало на думку, що чаклун може бути поплічником Хаосу! Надто вже дивною була поведінка старого».

 

В «Казках» відчитуємо пояснення креативників-мольфарів: «Знання ці, як потраплять до розумів людей непідготовлених, замість зробити їх щасливим перетворять на нещасних». Ну і «нащо вигадувати, якщо можна сказати лише частину правди».

 

Далі письменник обіцяє продовження, та з огляду на його попередні жанрові пошуки не певен, що то буде таке саме «тверде» фентезі. Навіть на останній сторінці є натяки на подальші експерименти з «петлями часу» та іншими недитячими фокусами. Зрештою, Толкін також не писав саме для підлітків.