Онлайн-архів усної селянської культури: в музеї Гончара презентували унікальну виставку
У Національному центрі народної культури "Музей Івана Гончара" презентували архів української селянської культури "Великі трансформації". >>
Ресурс деокупованого Донецька: про повість Насті Мельниченко «Мій дім — війна»
23.10.2024
Наприкінці статті пана Кралюка, а отже і в рецензованій ним книжці, заторкнуто проблему, яка, м’яко кажучи, мляво обговорюється в українському суспільстві: що робити з Донеччиною по її деокупації?
Які ймовірні сценарії дерашизації чималого тамтого населення? Щодо самого звільнення тих земель є два реалістичні варіанти.
Перший: поразка Росії на полі бою, можлива лише за умови термінового надання Україні зброї без обмеження її кількости і якости.
Другий: дипломатичним шляхом по припиненні вогню унаслідок впливу справжніх, а не демонстративних, як тепер, санкцій проти РФ. Знову-таки, якщо Захід на це зважиться (як і в першому випадку).
Коли наш оптимізм справдиться, то чимала кількість найбільш агресивних фанатів «русского міра» відійде услід окупаційному війську.
Але більшість нинішнього колаборантського населення зачаїться з виразним очікуванням реваншу. Тож іншого виходу, як влаштувати там локальний Нюрнберг, не буде.
І — ввести жорстку люстрацію, щоби заблокувати московським посіпакам інфільтрацію в оновлені демократичні структури.
Далі постає питання, на яке поки немає відповіді: скільки потрібно буде завезти на Донеччину адміністративних керівників з материкової України?
Захід назагал ризикований, як і кожне хірургічне втручання. Чи є вірогідність, сказати б, інтенсивної терапії? Інакше кажучи, скільки зараз на Донеччині справжніх українців, на яких можна покластися у постокупаційний період?
Цілком можливо — більше, ніж увижається нині з Києва чи Львова. І тут згадується прикметна книжка Насті Мельниченко «Мій дім — війна» (Вінниця: Теза, 2023).
Формально повість адресована підліткам. Історія про те, як донецькі старшокласники знаходять одне одного задля спротиву режиму «ДНР» — щоночі у місті з’являються синьо-жовті графіті.
Кульмінація — коли на одному з найбільших торговельних центрів під ранок з’являється гігантське антисепарське панно.
Та в суті справи — це історія про те, як функціонує механізм підпілля. Чотирнадцятирічна дівчинка міркує: «Якщо поруч немає того, хто прикриє твою спину, — ти не виживеш».
Такий роздум може виникнути лиш тоді, коли відчуваєш-знаєш, що такі люди є, їх треба тільки знайти. А це геть непросто, бо «коли постає питання життя і смерти, ти не можеш прийти до когось і попросити про поміч.
Надто багато на кону, надто високу ціну доведеться платити у випадку невдачі». Тож, це ще й історія про ціну довіри. Зовсім доросла історія.
Усі персонажі-підлітки стрімко дорослішають на наших читацьких очах. Аж так, що часом перебирають на себе функцію батьків, коли чують, приміром, від новонаверненого юного підпільника неадекватні реакції: «Йому просто ніхто не встиг підказати правильних слів для того полум’я, що він має всередині».
Книжка пані Мельниченко за старою мирною класифікацією пригодницька, але не плакатна. Оптимізму в ній небагато, проте він, сказати б, якісніший; опертий не на саму тільки віру, а й на досвід-знання.
У повісті описані події 2014–2015 років, і поза книжкою залишається тривожне запитання: чи вижило донецьке підпілля — чи бодай його учасники — упродовж десяти років окупації? Авторка, пишучи й публікуючи її тепер, ніби стверджує: так, український Донецьк усе ще існує.
