«Великого дракона» лише контузило: формула миру, повернення до античности

Щойно розпався СССР, Захід охопила доти небачена цивілізаційна ейфорія.

 

Здавалося б, нарешті скасовано головний принцип історичного поступу: хочеш миру — готуйся до війни.

 

Впливовий американський філософ Френсіс Фукуяма навіть написав дослідження, котре так і звалося — «Кінець історії» (1992).

 

Усі виглядали на геополітичному обрії повернення «золотого віку», тепер уже точно на віки вічні.

 

Авжеж, і на оновленій землі врага не буде, супостата… Військові бюджети країн НАТО катастрофічно падали. Але не всі піддалися запамороченню.

 

На піку популярности Фукуями директор ЦРУ (1993) Джеймс Вулсі публічно не погодився з рожевою теорією: «Так, ми вбили великого дракона, але зараз живемо у джунглях з неймовірним розмаїттям отруйних змій». 

 

Тепер той викличний песимізм адмірала-розвідника виглядає на так само невиправданий оптимізм. «Великого дракона» лише контузило.

 

Коли той оговтався і показав свої геть не стерті зуби у Грузії (2008), в американському істеблішменті кинулися шукати винних президентів. Найгучнішим медіапрокурором був Трамп, тицяючи пальцем у демократів узагалі й в Обаму персонально.

 

За великим рахунком, українцям було би фіолетово на чвари двох головних партій США. Та оскільки вони обидві, демократи і республіканці, повсякчас загравали з Росією, загралися і допустили російсько-українську війну, — мусимо уважно пригледітися. І тут нам на допомогу мемуари трьох різних топполітиків, які долучилися реальних кроків Америки.

 

Майкл Макфол, колишній посол у путінській Росії і головний помічник президента-демократа Обами з питань російської політики. Активний промоутер проєкту «перезавантаження» взаємин РФ і США у бік «дружби».

 

Нагадаю: одразу після російського нападу на Грузію. Тоді реакція Америки була дивовижна: «24 червня 2010 року, коли президент Мєдвєдєв уперше і востаннє був із візитом у Білому домі, я зі шкури пнувся, але домігся, аби в інформаційному бюлетені «Стосунки між США та Росією» залишилося слово «окупація».

 

Таким чином, у ньому стверджувалося, що «ми продовжуємо закликати Росію припинити окупацію територій Абхазії та Південної Осетії» (Від холодної війни до гарячого миру. — К.: Yakaboo, 2020). Оцініть: не реальні санкції, а лише слово «окупація» стало предметом серйозних суперечок в тодішній адміністрації.

 

Вже не будучи держслужбовцем, Макфол написав: «Ані глибша співпраця, ані посилення конфронтації не змусили б Росію вивести свої війська з грузинських територій. Це доконаний факт… Наша адміністрація й наші союзники НАТО просто не були готові ризикувати розв’язанням війни з Росією задля звільнення Абхазії та Південної Осетії».

 

Повернімося до «перезавантаження». Усі офіційні переговори велися з тодішнім проксіпрезидентом Мєдвєдєвим, якому Путін поступився на чотири роки, аби зберегти видимість конституційности зміни влади.

 

Та коли повернувся до Крємля, одразу послав американців нах. Його неабияк налякали багатотисячні (останні в історії сучасної Росії) мітинги проти фальсифікацій на його президентських виборах.

 

Путін бачив у цьому відлуння нашої Помаранчевої революції. Як пише Макфол, «Путін і деякі його найближчі радники щиро вірили, що ми прагнемо знищити його режим».

 

На жаль, вони тоді помилялися — Америка Обами тоді взагалі не думала у цей бік.

У своїх спогадах Макфол визнав повний провал проєкту «перезавантаження». Але його обґрунтування цього фіаско подиву гідні: «Якби росіяни з більшою допомогою Заходу змогли дати раду економіці, тобто спрямувати Росію в напрямку зростання, глухого кута в політиці й відповідних насильницьких сутичок можна було б уникнути. Команда Єльцина із цим не впоралась. Ми зробили замало, щоб їм допомогти». 

 

Це серйозно? Оті «ми» справді вірили, що росіяни здатні розбудувати демократію; створити державу, не схожу на автомат Калашнікова? Хіба є в російській історії приклади, на які можна оперти таке твердження?

 

Тож ні — зробили не замало, а забагато, аби режим відчув безкарність. Так само, як і з режимом Лєніна у 1918-му, коли американці агресивно відмовилися підтримати Маннергейма у поході на Пєтроґрад.

 

І ми б жили, імовірно, в іншій і кращій реальності. До речі: тодішнім президентом був демократ Вудро Вілсон. Саме йому, нобелівському лавреату миру (1919), варто дякувати за збереження і розквіт совєтської диктатури.

 

Так, демократи не білі й пухнасті. Так само, як і республіканці, котрі ще у 1970-х запровадили політику «розрядки», котра, в суті справи, лише подовжила Холодну війну на майже двадцять років.

 

А республіканський президент Буш-старший навіть приїхав до Києва (1 серпня 1991 року) переконувати нас у подовженні свого колоніального статусу. І чим це відрізняється від республіканської стратегії, репрезентованої Гербертом Макмастером, радником з нацбезпеки в адміністрації Трампа?

 

Вчитаймося: «Якщо ми відкинемо зовні пристойні резони для поліпшення відносин як самоціль, то зможемо розробити послідовну стратегію не лише захисту від поточної російської кампанії та стримування подальшої агресії — ми розробимо план дій зі встановлення для постпутінської ери таких умов, у яких крємлівські очільники усвідомлять, що вони можуть найкраще просувати свої інтереси за допомогою співпраці, а не конфронтації із Заходом» (Поля битв. — К.: Наш формат, 2023).

 

Це відома стратегія: економічно зацікавити еліти проблемного регіону, аби вони взорували на майбутні гроші замість підтримувати агресивні наміри. Найпослідовніше американці-республіканці (Ніксон–Кіссінджер) втілювали цей план стосовно Китаю.

 

Домоглися прямо протилежного результату: Китай з отої отруйної змії, якою був на час розпаду СССР, сам перетворився на великого дракона. Навіть наступник Макмастера на посаді радника з нацбезпеки, Джон Болтон, мусив визнати: «Домішування торгівлі знижує наші шанси на успіх як у торгівлі, так і в сфері національної безпеки» (Кімната, де це сталося. — Х.: Віват, 2021).

 

Та й сам Макмастер — вже у спогадах — приставав на цю думку: «Постпутінський уряд матиме три варіанти дій: репресії, серйозні реформи або некомпетентне виконання перших двох опцій одночасно».

 

Другу опцію (серйозні реформи) він навіть не розглядав, бо геть фантастична. Натомість «Заходу варто усвідомлювати можливість того, що новий уряд не спроможеться відмовитись від агресивної політики Крємля й захоче увічнити «методичку Путіна»… Поспіх з угамування російських побоювань щодо Заходу був би безглуздим».

 

Та на рівні ухвалення остаточних рішень це безглуздя перемагає. Макфол звіряється: «Я хвилювався, що спрагу помсти Путіна новій українській владі годі буде втамувати самою лише анексією Криму». Обама, якому він радив, зігнорував.

 

Комунікація відбувалася на тлі війни у Сирії, де з 2012-го по серпень 2014-го протеже Крємля Асад 14 разів використав хімічну зброю проти опозиції. Обама щоразу заявляв про найчервонішу червону лінію, але реально-помірно зреагував лише одного разу.

 

«Президент Путін, вочевидь, дійшов висновку, що Америка не реагуватиме на агресію. До кінця весни 2014 року осмілілий лідер РФ анексував Крим і вторгся в Східну Україну».

 

За даними міністерства торгівлі США у 2019 році ВВП Росії був приблизно еквівалентним ВВП штату Техас і меншим за італійський. І тоді вже почали говорити про імовірність повномасштабної агресії росіян в Україну.

 

Здавалося б, задушити гадину не становило проблеми. Але що демократи, що республіканці (за рік по тому) не скористалися нагодою.

 

Макмастер пише: «Намагання американської влади погрозами відплати стримати російське вторгнення в Україну не сприймалися всерйоз після здачі Афганістану терористичній організації та принизливого відступу з Кабула в серпні 2021 року».

Виведення американських військ із гарячих точок — проблема обох американських партій. Справжня проблема, для будь-якої країни.

 

Але тут мені пригадується цікаве спостереження польського репортера, коли той говорить з єгиптянкою: «Америка допомагала нашим військовим за те, що повалили фундаменталістське Братство, її ворога номер один, а Обама цю допомогу відкликав. Ви там нормальні взагалі? — Ти справді віриш, що армія гарантує демократію в Єгипті? — Не вірю. Але вона гарантує, що ісламісти не повернуться» (Пьотр Ібрагім Кальвас. Єгипет: харам, халяль. — Л.: Човен, 2018).

 

Тобто йдеться не про встановлення демократії, а про запобігання поширенню зла. Макфол свідчить: «Жодного плану просування демократії в Ірані ніколи не існувало». Ба більше: «Високопосадовці, відповідальні за Близький Схід, не знали, як працюють переходи до демократії».

 

А його колега з республіканської адміністрації Болтон ніби підтверджує, переповідаючи розмову з Трампом: «Я сказав, що йому слід передбачити заходи з запобігання терористичним атакам на Америку після виведення військ, на що він відповів: — Скажемо, що в разі атак з Афганістану зрівняємо цю країну із землею».

 

Ну, так — ми вже чули про припинення війни за 24 години. Для Обами — навіть після Грузії, Криму і Донбасу — проблема Росії не була у пріоритеті.

 

«Найвищим пріоритетом зовнішньої політики президента Обами було запобігання отриманню Іраном ядерної зброї», — значить Макфол. Так, на тоді, може, й більш глобальна проблема. Але як її намагалися розв’язати? Ота ядерна угода з Іраном, яку Обама вважав орденом на своєму президентському мундирі, насправді виявилася добре відомою нам потьомкінською дєрєвнєю: Іран здобувся на зняття санкцій і спрямував вивільнені кошти на військові потреби — підготував-озброїв свої іноземні легіони на палестинській території (ХАМАС), у Лівані (Хезболла), в Іраку (шиїтська міліція) та Ємені (хусити-пірати). Аж так, що Болтон пише про «виконання Тегераном ролі центрального банкіра тероризму». 

 

І що змінилося за Трампа, який вийшов із провальної угоди Обами з Іраном? Зараз цей нинішній кандидат у президенти перекладає на попередників провину у виникненні ще одного вогнища війни, ірано-ізраїльського, співставного з російсько-українським.

 

Але ж насправді це — наслідок усієї довготривалої політики республіканців із підтримки Росії. Оті отруйні змії, про яких казав директор ЦРУ, — російські метастази на тілі географії: Китай, Північна Корея, Іран, увесь Близький Схід і значна частина Африки.

 

Якось яскрава республіканка Кондоліза Райс висловилася проти негатування росіян: «Росія не Марс, а росіяни не наділені якоюсь унікальною антидемократичною ДНК». Та годі: Росія дійсно не Марс — вона Азія. А азійство таки наділено антидемократичною ДНК.

 

А відтак античні філософи досі праві: хочеш миру — готуйся до війни. Для нас це означає максимальну підтримку ракетної програми. А може, і ядерної. За зразком Ізраїлю.