Шоубісик, або Остап-Дональд Бендер-Трамп. Рецензія книжку Джона Болтона «Кімната, де це сталося»

Два роки тому Дональд Трамп оголосив, що братиме участь у виборах чергового президента США.

 

Відтоді його привид блукає по всьому політичному світі. На моїй актуальній полиці — сім перекладених українською книжок про Трампа.

 

Усі вони написані добре знаними в Америці авторами і здобулися на статус тамтих бестселерів. Проте вказати на «кращу» наразі не можу, бо не всі прочитав.

 

Але можна стверджувати, що найбільш інсайдерськими, найближчими до «тіла», є дві. Спогади Герберта Макмастера про перебування на посаді радника з національної безпеки у Трамповій адміністрації і мемуари Джона Болтона, який змінив його на тій самі топпосаді й протримався на ній так само рік із хвостиком.

 

Генерал Макмастер — визнаний спеціаліст зі стратегій; про його книжку «Поля битв» (К.: Наш формат, 2023) «УМ» писала в номері від 05.06.2024. Болтон, радше, — кризовий менеджер.

 

Його «Кімната, де це сталося» (Х.: Віват, 2021) — це постійне рипання дверей, на яких позначені імена вищих посадовців США, а найчастіше упродовж 600-сторінкової оповіді читач перебуває в головній кімнаті Америки — в Овальному кабінеті.

 

Декорації цілком збігаються зі славетним шестисезонним серіалом «Картковий будинок» (2013–2018), який, до речі, знятий за трилогією британського колеги Болтона Майкла Доббса, радника Марґарет Тетчер.

 

І там, і тут перед нами — карколомний процес ухвалення рішень. Обидві американські книжки, Макмастера і Болтона, — високоякісні посібники з практичної аналітики. Проте перша сконцентрована головно на опрацюванні сценаріїв, а друга — на їх втіленні.

 

Джон Болтон, юрист-випускник Єльського університету, у свої 33 сягнув найвищого, як тоді здавалося, рівня: обійняв посаду заступника міністра юстиції в адміністрації президента Рейгана, найяскравішого і найефективнішого у повоєнній Америці.

 

За президента Джорджа Буша-старшого розпочинається дипломатична кар’єра Болтона: помічник держсекретаря. Через одну президентську каденцію стає заступником держсекретаря в адміністрації Буша-молодшого, а тоді — послом США в ООН.

 

Далі, будучи приватним політичним експертом, нещадно критикував зовнішньополітичний курс наступного президента Барака Обами, зокрема й через його провальні рішення стосовно російського вторгнення в Україну 2014 року.

 

Публічно закликав до озброєння України і надання їй перспектив членства в НАТО. Після перемоги Трампа у президентських виборах 2016-го заговорили про ймовірність залучення Болтона, чільного на той час аналітика Республіканської партії, до нової владної команди.

 

Українська служба «Голосу Америки» навіть опублікувала тоді матеріал під назвою «Наша людина» у Трампа». Проте офіційне запрошення надійшло два роки потому, 2018-го. 

 

Болтон на той час регулярно з’являвся у недільному праймтаймі телеканала «Фокс Ньюс» як головний експерт із зовнішньополітичних питань. А Трамп, як вичитуємо вже в мемуарах Болтона, «далі дивився і навчався через «Фокс Ньюс».

 

Реальний робочий стіл нового президента перебував тоді не в Овальному кабінеті, а в маленькій сусідній їдальні з величезною плазмою на стіні, де безперервно віщав «Фокс Ньюс», і під цей інформаційний шум американський президент обдумував рішення, що вплинуть на весь світ.

 

Болтон пише: «Трамп буквально поставив завдання: «Приведіть його в адміністрацію, щоб він захищав нас на телебаченні». Чи не того ж вечора один з очільників адміністрації написав Болтонові: «Президент був у захваті... Рішення щодо Ірану ухвалював з огляду на вашу статтю» (звісно, Болтон не обмежувався телеефірами, а й писав до найвпливовіших газет).

 

Попервах Трамп не планував надавати Болтонові якусь ключову посаду. На першій їхній зустрічі в Білому домі йшлося про заступника в кількох — на вибір — міністерствах. Болтон рішуче відмовився, а на запитання, чого б він хотів, назвав дві посади, які на той час були вакантними: державного секретаря або радника з національної безпеки. Відповідь президента надійшла лише за кілька тижнів.

 

А після першого вікенду на новому місці «в понеділок зранку Трамп зателефонував мені, щоб поговорити про мої виступи на двох недільних ток-шоу... За словами Президента, я був «супер на телебаченні», але мені варто було більше хвалити самого Трампа, оскільки «такого, як він, ще ніхто раніше не робив».

 

Реакція Болтона була блискавичною: «Я відмовився з’являтися на недільних ток-шоу». Та це був не демарш, а єдино правильне, як на мене, рішення. Мій власний досвід урядової політичної аналітики, мізерний порівняно з описуваним, свідчить: ти не підеш на публічність, поки є надія на реалізацію твоїх кулуарних порад.

 

На самому початку контактів із президентом, пише Болтон, «я висловив свій погляд щодо основних обов’язків радника з національної безпеки: робити так, щоби президент володів вичерпною інформацією про можливі варіанти дій і щоб його рішення виконувалися».

 

Колись Кондоліза Райс, історична постать в сучасній американській політиці, яка обіймала обидві головні зовнішньополітичні посади, зазначила: «Робота державного секретаря — найкраща робота в уряді. Робота радника з національної безпеки — найважча».

 

Найважча не тільки тому, що доводиться приборкувати таких державних монстрів, як Держдеп, міноборони та мінфін, а  й реагувати, наприклад, на «феномен» Джареда Кушнера: «Мені ще належало найближчими днями розібратися з тим, чому це міністр іншої країни телефонує зятю Президента».

 

Ясна річ, така доскіпливість не була потрібна Трампові. Але мусив рахуватися зі світовим реноме свого радника. У книжці є свідчення дипломата в одній диктаторській країні: «Прихильники режиму не впевнені, чи варто вірити у військову загрозу з боку США, але коли Джон Болтон пише у твіттері, це їх лякає».

 

До того ж, згадує сам мемуарист, «ще у 2002 році... Північна Корея нагородила мене званням «останнього покидька». А вже після першого року роботи радником він удостоївся персонального згадування від аятоли Хаменеї, котрий, коментуючи популярне іранське гасло, сказав: «Смерть Америці означає смерть Трампа, Болтона і Помпео» (Майк Помпео — держсеретар і спільник Болтона в адміністрації Трампа).

 

Болтон повернувся на державну службу, бо для нього як політолога попередні «вісім років президентства Обами означали, що потрібно багато чого виправити». Водночас він бачив, що «з інституційної точки зору, Трампів прихід в Овальний кабінет і перший рік у президентському кріслі були непоправно провальними...

 

Сам Трамп і більшість з його команди не завдали собі клопоту ознайомитися з «інструкцією з експлуатації» виконавчої влади». Отже, Болтон розумів, що його робота буде суцільною роботою над помилками високопоставлених трієчників. Але, певно, не думав, що його головний «учень» виявиться настільки безнадійним.

 

Дуже швидко виявилося: «У Трампа немає жодної генеральної стратегії міжнародних відносин, більше того — його дії не вкладалися в якусь послідовну траєкторію...

 

Суперечив сам собі, забуваючи про нову реальність, яка складалася після його слів». Це про сумнозвісні Трампові твіти, на які «дорослі» урядовці ніяк не могли вплинути: «Ми всі відмовилися від спроб змусити його припинити твіти, бо все, що ми могли, — продовжувати з цим жити».

 

Єдине, що лишалося, ставитися до того іронічно: «Заява була майже сміховинна, але принаймні не суперечила нашим позиціям. За критеріями Трампового Білого дому це взагалі була перемога, вдалий день на роботі».

 

З часом викристалізовується психологічний портрет Трампа: «Емоційні сплески, рефлекторні реакції... Особисті імпульси і примхи... Нетерплячість та неуважність... Відсутність послідовности... Його думки робили зиґзаґи часом щогодини... Періодичні спалахи роздратування... Безсистемні вчинки... Здатність нехтувати всім, чого він не бажав... Інстинктивне бажання відбутися розмовами... Просто потопав в ілюзіях».

 

Болтон згадує, що кожна авдієнція у Трампа була ніби «вкотре стати перед потягом, що мчить». Або — «ніби ти опинився не в Західному крилі Білого дому, а всередині пінбольного автомата». Ця гра під назвою «настільний більярд» була популярна і в совєтському дитинстві: запустиш кульку — і не знати, в якій лунці вона опиниться.

 

Радник з нацбезпеки намагався якось оптимізувати процеси в Овальному кабінеті, починаючи від щоденного графіку президента. Згадує, як за Буша-молодшого день починався з брифінгу ЦРУ, РНБ і Держдепу від 8:00 до 9:15.

 

«Якби мені пощастило стати свідком такого дисциплінованого підходу в підготовці до нового дня, я б подумав, що помер і потрапив у рай. Насправді ж Трамп зазвичай обмежувався двома доповідями розвідки на тиждень, причому переважно говорив більше за доповідачів і часто на теми, жодним чином не пов’язані з актуальними питаннями. З усіх проблем графік Трампа виявився найпростішою. Однією ж із найскладніших була його мстивість (постійні вибухи гніву на адресу Джона Маккейна навіть тоді, коли той помер... рішення анулювати допуск до секретної інформації директорові ЦРУ» і тощо, тощо).

 

Безуспішними були і спроби просвітити Трампа з історичного боку, який, бува, питав, наприклад, «чи не входить Фінляндія до складу Росії». Або раптом на зустрічі з британською делегацією: «А що, у вас ядерна держава?». Я розумів, що він не жартує».

 

Болтон розповідає, що кілька разів детально обговорював з президентом історію поділу Корейського півострова і невирішувані наразі проблеми об’єднання двох частин, але «то були марні зусилля... Трамп знає лише те, що хоче знати... Одержимий перспективою заявити, що він поклав край Корейській війні... Йому було байдуже до раціональних аргументів, бо він просто хотів зробити широкий жест і бути оспіваним у медіа».

 

І це не кажучи про те, що «лише Трамп міг уявити собі зустріч Президента Сполучених Штатів з бандитами». Проте саміт з Кім Чен Ином, попри відчайдушний спротив Пентагону, Держдепу і Ради нацбезпеки, таки відбувся. Корейський диктатор попросив скасувати спільні військові навчання Вашингтона й Сеула, на що Трамп одразу пристав і навіть «заявив, що Кім Чен Ин щойно заощадив Штатам купу грошей... Трамп дістав м’ятні цукерки і запропонував їх північнокорейцям».

 

Присутні американські генерали «не могли повірити почутому, настільки далекою була балаканина Трампа від небезпечного реального світу, в якому жили ці суворі чоловіки». Натомість Кім зачудовано прокоментував: «Ми сьогодні наче в дивокраї». Після спільної пресконференції двох лідерів «японці всерйоз занепокоїлися масштабом наших поступок».

 

А Трамп ще з літака додому твітнув: «Щойно приземлилися. То була довга подорож, але тепер усі ми можемо почуватися набагато безпечніше, ніж до часу мого президентства. Загрози ядерної небезпеки від Північної Кореї більше не існує».

 

Наступні місяці цілком спростували те непритомне твердження, а Болтон констатував, «як швидко і як багато норову північнокорейці встигли набратися» внаслідок безглуздих поступок американського президента.

 

Коли зустрів у книжці вислів «Трампа понесло», одразу згадалися Ільф і Петров. «Кімната, де це сталося» — ніби історія про те, як би рулив державою Остап Бендер, котрому цілком пасувало би Трампове висловлювання, мовляв «до сьогодні Сполученими Штатами правили ідіоти, але тепер усе має змінитись». 

 

Свою річницю на посаді радника з національної безпеки Болтон зустрів тяжкими роздумами: «Я міркував, нащо взагалі щоранку повертаюся до Західного крила... Трамп, який нескінченно підкреслював, що він один ухвалює рішення, не мав особливого бажання брати на себе відповідальність за ці рішення... Важко згадати хоч одне важливе рішення, яке б він ухвалив не на користь свого переобрання... Я не розумів, як нам пережити вибори 2020 року».

 

Подав у відставку. І написав цю книжку. «Я вважаю, що колишні вищі посадові особи практично зобов’язані пояснити, що вони робили, перебуваючи в уряді». Але президент думав інакше й був «рішуче налаштований не допустити публікації... Поводився типово, вилучаючи особисті та інші некласифіковані документи моїх радників... блокуючи мій обліковий запис у твіттері... Його реакція варіювалася від підлої до конституційно неприпустимої».

 

Але книжка таки вийшла — і тепер ми попереджені щодо очікувань в американських виборах, які відбудуться за місяць.