Злочинці — москалі путінські. Про подвійну окупацію у Другу світову, Бабин Яр і нищення українського села

Жахливий вересень 1941 року. На зміну окупантам московії в столицю України ввійшли окупанти з гітлерівської Німеччини.

 

Здавалося, закінчилися необґрунтовані репресії, голодомори, депортації населення у далекі Сибіри, куди в часи царизму засилали неугодних українців (гетьман Іван Самойлович, кошовий Іван Сірко, полковник Семен Палій, революціонер Павло Грабовський) та мільйони українців з Чернігівської та Полтавської областей у ХІХ столітті.

 

А у ХХ ст. сталінські пси-людожери Жуков і Берія, звісно, з дозволу сатани-Сталіна, у 1944-му підписали наказ про виселення до Сибіру всіх українців…

Керівники ОУН (мельниківці) все ще наївно надіялися на відновлення держави з допомогою Рейху. Але вже у перший місяць окупації в Києві відбулися жахіття Бабиного Яру.

 

Убивали там військовополонених, українців-націоналістів (Олена Теліга та її побратими) як політичних опонентів. І тільки євреїв, як писав згодом автор знаменитого свого часу роману «В окопах Сталінграда» Віктор Некрасов, — тільки за те, що вони євреї. Така ж доля випала й ромам.

 

Про свою родину в ті дні, про те, як їй, тій родині, матері з дочкою і синочком, яким було відповідно 12 і 10 років, вдалося вижити, розповів мені етнічний єврей Станіслав Володимирович Адельфін.

 

Він був саме тим 10-річним хлопчиком, якого разом з матір’ю та сестричкою врятувала її величність Доля, а в її особі — звичайний хлопець з української трудової родини, що проживала в селі Красне-2 неподалік Обухова.

 

Коли я познайомився, а потім і співпрацював з Адельфіним, а це були 1960—1970-ті роки, я працював директором енергетичних підприємств (в основному електролінії та електропідстанції), які будували тоді у ще не електрифікованих селах Київської області.

 

На той час начальником головного управління з постачання електрообладнання в Міністерстві енергетики України був саме Станіслав Володимирович. Моя «фірма» отримувала електрообладнання за рознарядками від главку, очолюваного Адельфіним. Ми зустрічалися на виробничих нарадах у міністерстві, багато разів я приходив до його кабінету у справах. Отже, приводів для стосунків, а пізніше вони стали дружніми, було предостатньо.

 

Одного разу я прийшов до його кабінету і там затримався до кінця робочого дня. Станіслав Володимирович, який завжди ставився до мене зі щирою приязню, того разу мені багато розповідав, а я уважно слухав. Розповідав зі сльозами на очах, болісно згадуючи ті жахіття, які йому, його матері та сестричці довелося пережити у той день.

 

Отже, 29 вересня 1941 року його матері з дітьми, як і іншим єврейським родинам, було наказано зібратися в районі Бабиного Яру.

 

«Взяли ми з собою якісь речі, — розповідав, ковтаючи сльози, Станіслав Володимирович, — і вирушили туди, куди прямували й інші подібні нам родини. Проходимо повз залізничний вокзал. Бачимо — коло бетонної опори стоїть здоровий красивий парубок з поліцейською пов’язкою на рукаві (для підтримання якогось порядку німці поспішно створювали в окупованих селах і містах поліцію, в основному з місцевих жителів, які постраждали від «савєцкой власті»). Досі не можу зрозуміти, — продовжував Станіслав Володимирович, — що тому хлопцеві стукнуло в голову. Раптом він підбігає до нас, хапає за руки матір і нас із сестричкою, підводить до того місця, де він стояв раніше, і каже: «Стійте отут, коло мене. Тут вас ніхто не зачепить. А оті, що проходять повз, їх усіх ведуть на розстріл. Тому вам слід зачекати, поки зникне конвой з німецьких солдатів, а далі — хай береже вас Бог!».

 

Усі троє тоді буквально заніміли. Але мама все-таки розпитала, кому мають завдячувати за порятунок. І хлопець розповів: «Ми жили в селі Красне-2, що біля Обухова. Батьки наші все життя трудилися, родина була заможною, а в 30-му році до нас прийшли сільські голодранці, ледацюги та п’янички. Наше село було велике, і поруч з поважними хазяями велась ота гидота, яка потім отримала статус «комітету бідноти». Нас розкуркулили, майно все забрали, «комітетчики» частину привласнили, частину продали на базарі, а гроші тут же пропили».

 

Далі була така розповідь: «Нашу родину, а, крім мене, було ще четверо малолітніх дітей, вислали до Сибіру. Батьки, сестрички і братики там померли. А я утік із Сибіру, де, за законами «савєцкай власті», мав проживати постійно, і повернувся у село. Хочу віддати «борг» тим, хто з наших односельців викидав посеред зими нас із хати, побудованої нашими батьками, хто витягав моїх малолітніх сестричок і братиків з теплої хати і кидав їх у запряжені кіньми, нашими раніше, а тепер уже колгоспними кіньми, санки. А далі — холодні вагони і дальня дорога до Сибіру. Отже, з моєї родини вижив я один. І тепер моя мета — відплата. Вони, оті мерзотники, — у селі, вони принишкли, нібито нічого і не знають, але я пам’ятаю. Тому тільки вчора, як стало можливо, я записався в поліцію».

 

А мама зі Станіславом і його сестричкою тоді, у 1941 році, подалися до Тетерева. Там була якась рідня, там і пересиділи до повернення своїх.

Пригадалося мені й моє рідне село Водяне Широківського району Дніпропетровської області. Жителі Водяного в основному були заможні, і, отже, розкуркулювать, а правильніше — грабувать, було кого.

 

Як розповідав мені мій батько, головою «комітету бідноти» була найбідніша у селі, Сонька, — уроджена Карпець, у заміжжі Горбач. Хазяйка вона була ніяка, сім’я її жила бідно. Коли Сонька поралась коло плити, готуючи їжу, руки ніколи не мила, а витирала рештки сала та бруду на руках об боки. Через те у селі всі знали, що у Соньки «блискуча спідниця на боках».

 

Саме Соньку в період колективізації обрали головою «комітету бідноти», і вона з неабияким ентузіазмом узялась до «роботи». Розкуркулювали, грабували майно нещасних трударів або привласнювали, або вивозили на базар.

 

А гроші так само привласнювали чи пропивали. Досі пам’ятаю, як мій товариш Микола Сорока, батьків якого розкуркулили, а все їхнє майно забрав собі голова колгоспу, згадував, як йому говорила мати: «Спить, сука (головиха), на моїх перинах!».

 

Не оминуло лихо і сім’ю моєї матері Олени Потапівни, уродженої Скиби. Її предки заснували колись хутір Скибин, той, що розташований уздовж траси Київ—Чернігів, а у ХІХ столітті Іван Скиба продав той хутір і придбав землі у Херсонській губернії біля колишнього козацького поселення Широкого (згодом районний центр Дніпропетровської області, а нині — селище міського типу).

 

Згодом син Івана Максим (1820—1926) був спочатку писарем, а згодом головою містечка Широкого. Син Максима, Потап (1860—1933), батько моєї матері, був хорошим хазяїном, виростив сина і трьох дочок, яких згодом видав заміж, а сина женив.

 

Одного разу в 1933 році Потап приїхав зі свого поля і привіз мішечок пшениці. «Прийшли комуністи і комсомольці, — розповідала мені онука Потапа, моя сестра Ніна, — матюкаються, стараються говорить «по-русскому», забрали той мішечок зерна та ще дещо з речей, а самого Потапа арештували».

 

А далі відбувся показовий суд, і старого немічного 70-річного діда кинули в дніпропетровську тюрму, де він згодом помер. А босоногий труп його скинули у яму разом з трупами таких же нещасних жертв монголо-московської окупації і закидали землею.

 

Долі розкуркулених сімей схожі не тільки у Красному-2 чи Широкому, а й по всій Україні. Це ж скільки горя і смертей (!) прийшло «з москви із кремля» у ті (та хіба тільки в ті?) роки в Україну!

Не буде перебільшенням сказати, що у 1941 році гітлерівці вчинили Бабин Яр у Києві, а сталінські москалі в 1933 році — по всій Україні. Та й не тільки в Україні, а й у всіх регіонах, де компактно жили українці, зокрема на Кубані, Ставропіллі, Казахстані, на Волзі, Зеленому Клину.

 

Розстріли і вбивства голодом. Здається, і ті, й інші окупанти змагалися у своїй жорстокості над нещасними людьми на загарбаних ними територіях, намагаючись знищити всю націю, або якщо не вдасться, то її частину.

А нині Україна переживає нову спробу тотального нищення українців, тепер уже це чинять москалі путінські.

 

У всіх цих випадках був один спільний знаменник — фашизм. Тільки у німців він швидко минув, як дурман після наркотиків, а у монголо-москалів то є їх ментальність; фашизм у них у генах, від моменту зародження цього уламка Золотої Орди і до сьогодення.

 

Тому пам’ятаємо Заповіт нашого пророка Тараса, який мріяв побачити з високої могили: «Як понесе (Дніпро) кров ворожу у синєє море». Тобто заповідав нащадкам не вірити московитам. Бо вони прийшли поневолити, а як не вдається — то не гребують убивати. Тож злочинців варто карати, як вчить наш історичний досвід, іншого вибору доля нам не дає. І ми переможемо, бо «Бог — не без милості, козак — не без долі!».