Британська школа політичної журналістики, можливо, краща в Європі.
Принаймні в українських перекладах вона представлена вельми презентативно: від власне «політологічних» авторів Едварда Лукаса, Люка Гардінґа, Енн Епплбом до більш «соціологічних» Пітера Померанцева і Тобаяса Джоунса — більшість їхніх книжок «Україна молода» уважно аналізувала.
Аж ось нове для нас ім’я: Овен Метьюз, «Облуда. За лаштунками історії війни Путіна проти України» (Х.: Фоліо, 2024). На звороті обкладинки — ощадливе, м’яко кажучи, резюме: «письменник, історик і журналіст».
Але вже перше занурення в інтернет дає знати: маємо до діла з чимось більшим, аніж ця пласка характеристика.
Понад десять книжок Метьюза — белетристика, історична есеїстика та репортажі — опубліковані найвідомішими англійськими видавництвами. А це непомильна ознака належности до авторського топрівня.
Дебютний роман «Stalin’s Children» (2008) увійшов до шортлистів кількох поважних британських премій, включно з Орвеллівською; згодом перекладений понад двадцятьма мовами. Белетризована історія власної родини.
1958 рік: батько, майбутній дипломат, стажується у британському посольстві й закохується у матір — доньку репресованих 1937-го високопоставлених батьків. Практиканта висилають з Росії, але той шість років поспіль листується з нареченою і бореться за її еміграцію. Нарешті Лондон виміняв її (разом з іншими) на двох крупних російських шпигунів.
Книжку під назвою «Антисовєтський роман» опублікували в Москві 2010-го. Єдиний і останній раз. Більше Метьюза в Росії не видавали: попри те (чи саме через те?), що Овен Метьюз, виявляється, нащадок однієї з найдревніших панівних сімей Московії, який завдав собі труду неупереджено вивчити свій родовід. Тож саме той, перший, Метьюзів твір про фамільну історію має безпосередній стосунок до нашої новинки «про Путіна».
В «Облуді» автобіографічні зізнання починаються з кінця: «З деякими перервами я вже 27 років робив репортажі в Росії спочатку як репортер The Moskow Times, а потім як кореспондент і керівник московського бюро журналу Newsweek».
А далі, гомеопатичними дозами, реконструюється увесь кількасотлітній родовід, на підставі чого автор робить висновки щодо сучасної крємлівської ідеології. Генеалогія його матері амбівалентна: за материнською лінією — суто українська; за батьковою — імперська.
«Перший відомий історії член родини моєї матері — уроджений Бібік-бек, татарський воєначальник Золотої Орди — приєднався до переможців, присягнувши в 1477 році на вірність московському князю Івану ІІІ. Новоспечений російський дворянин русифікував своє прізвище, ставши Бібіковим... До кінця XVI століття близько третини російської знаті насправді були татарського походження».
Далі: «За часів імператриці Єкатєріни розпочався зв’язок родини Бібікових з Україною... Влітку 1783 року молодий капітан Алєксандр Бібіков, син головнокомандувача імператорської армії був одним з офіцерів, які супроводжували імператрицю в її першій поїздці нещодавно завойованими землями півдня і сходу України».
Той капітан служив ув охороніцариці, дослужився генерала і став власником 10 000 «душ» повнолітніх кріпаків чоловічої статі в Україні. Відтоді «Бібікови стали провідною родиною російської аристократії в Україні... В 1853 році київський губернатор Дмітрій Бібіков, племінник Алєксандра, встановив величний пам’ятник святому Володимиру на березі Дніпра» (головний проспект старого Києва — Бібіковський — саме на його честь). «Інший генерал Бібіков (у родині з 1760 по 1942 рік було 11 генералів) брав участь в обороні Севастополя під час Кримської війни 1853–1856 років».
Проте після більшовицького перевороту 1917-го сталася сімейна катастрофа: прямий спадкоємець київського губернатора і дід Метьюза Боріс Бібіков раптом «став палким комуністом... Коли в 1925 році народилася перша його дочка, моя рідна тітка, він вірнопіддано назвав її Лєніною на честь вождя революції».
Наприкінці 1920-х Боріса Бібікова призначено партійним керівником на спорудження Харківського тракторного заводу. «У 1931 році, після завершення будівництва в рекордно короткі строки, він був нагороджений орденом Лєніна. Тоді йому виповнилося лише 28 років».
Та коли після вбивства Кірова (1934) Сталін розпочав тотальне «полювання на відьом», орденоносний будівельник ХТЗ сказав родині: «Ми пропали». 1937-го заарештований і невдовзі розстріляний. Дружину відправили до ГУЛАГу, «вона провела там 15 років і збожеволіла».
Коли Овен Метьюз з таким бекграундом дідів-прадідів приїхав у постсовєтську Росію репортером, він, ясна річ, долучився до московської «золотої молоді» із доступом до високих політичних кіл.
Ось у цьому перетині — елітної пам’яти і неприйняття подальших репресій сучасного режиму — цікавість написаного Метьюзом.
З одного боку, він просто «хороший русскій»; з іншого — в усій книжці немає жодного натяку на імперськість (як-от у нової лідерки цих «хороших» Юлії Навальної, яка пообіцяла у стилі ніндзя «вичислити» усіх тих, хто говорить про дезінтеграцію Росії). Тож, гадаю, Метьюзу можна вірити. Принаймні ситуативно, як ворогові твого ворога.
На думку нашого англійсько-російського аристократа-журналіста, нічого несподіваного у нападі Росії немає: «Промова Путіна про оголошення війни вранці 24 лютого 2022 року не містила нічого такого, чого б він і його оточення не говорили роками».
Ця теза — уважно читайте все, що каже Путін, і ви не будете шоковані його діями — не нова хоча б тому, що на ній у нас постійно наголошує Віталій Портников. Та, попри те, вона ще не стала домінантною, що також не дивно: медіаграмотність усталюється повільно.
Так, ідея силового розв’язання «української проблеми» виникла водночас із проголошенням нашої Незалежности. Того ж 1991 року «Єльцин заявив, що Росія матиме «право відкрити питання про свої кордони з тими республіками», які в односторонньому порядку вийшли зі складу СССР.
«Крим і східні райони України, включно з вугільним регіоном Донбасу, можуть бути предметом суперечок», — пояснив прессекретар Єльцина».
Ідея нападу на Україну ніколи в Росії не зникала. Ба більше — вона була аналізована, деталізована і конкретизована у вищих колах істеблішменту.
Вельми поінформований Метьюз пише: «До кінця літа 2021 року «принципове рішення» про необхідність вторгнення вже було ухвалене провідними силовиками Патрушевим і Бортніковим. Залишалося лише зібрати необхідні сили й переконати головну особу розпочати операцію».
Переконали швидко, що засвідчив «історичний нарис» Путіна, опублікований на президентському сайті того ж літа. Метьюз надає тій статті першорядного значення: «В основі всіх практичних і тактичних факторів, що призвели до війни, лежить бачення історії Путіна... Історія відіграла реальну роль у прийнятті ним рішення про вторгнення насамперед у формі історичної розплати за «зраду» Києва у 1991 році».
Декілька автономних джерел свідчать, що Путін написав той текст власноруч, що говорить про його особисту перейнятість питанням. Метьюз намагається збагнути, як той дійшов до цього. Відповідь така: завдяки Владіславу Суркову, головному ідеологу Крємля упродовж двадцяти років.
Сурков запропонував світоглядну «систему, засновану на постмодерністському, споживацькому і, зрештою, цинічному ставленні до ідей... Замість ідеологічного вакууму єльцинської Росії Сурков блискуче створив всеосяжну державну ідеологію, яка була достатньо широкою, щоб увібрати в себе амбіції, надії і мрії всіх росіян. Вона була сформована з ідеалізму епічних фільмів про Велику Вітчизняну війну, православного націоналізму й совєтської ностальгії». Усі ці облудні драбини Ешера вели, проте, до реального гасла.
«Немає ніякої України, є лише українство, — стверджував Сурков у 2020 році. — Це особливий вид психічної хвороби».
Власне, це теорія хаосу. Того самого, з якого Господь творив світи. Сурков запропонував Путіну відчути себе богом (щось подібне підсунув колись царю Пєтру Феофан Прокопович).
І навіть запропонував для реалізації цієї маячні адміністративну технологію, що дістала назву «суверенної демократії». Тут Сурков, театральний режисер за своїм першим фахом, позичив в Орвелла — фактично, ініціював гігантську інсценізацію роману «1984» на всій території Росії.
«Політичну опозицію прирівняно до державної зради... Репресивна машина влади була відточена за два десятиліття до високого ступеня досконалости. Замість розбивати голови й труїти натовп сльозогінним газом російська поліція підходила до протестувальників впритул і забирала їх один за одним, наче на конвеєрі... Міністерство юстиції підготувало спеціальну інструкцію для поліцейських і прокурорів, у якій «дискредитація» держави визначалася як «негативна думка», а «констатація» фактів — як «поширення неправдивої інформації».
Суди діяли не просто суголосно, а й часто вигадливіше. Наприклад, одного редактора засудили, бо «суддя дійшов висновку, що описаного випадку не було... оскільки інформація, яку опублікувало видання, не була розміщена на сайті Міністерства оборони».
І — народ усе це ковтав роками й чимдалі більше вірив. Авжеж, брехня мусить бути величезною, щоб у неї повірили маси, — напучував своїх пропагандистів Геббельс. Приміром, «у липні 2018 році понад 80% росіян стверджували, що Скрипалі були отруєні... британською секретною службою».
Пізніше цей народ так само безсумнівно прийняв, «що російські війська розпочали не імперську агресивну війну, а нагальну гуманітарну місію». Й навіть засвоїв божевільну тезу головного російського нацгвардійця Золотова: «України не існує. Це кордон Америки з Росією». Та й хіба тільки народ?
Метьюз ошелешено пригадує, як один колишній редактор ліберальної радіостанції «Ехо Москви» подзвонив йому у перші дні вторгнення: «Вгадайте, за що ми п’ємо? За успіхи російської зброї! Слава Росії!».
І що робити з тим народом і його ватажками? З рашизмом? «Щоб змінити цю глибоку віру, потрібне щось радикальне, наприклад, беззаперечна поразка на полі бою», — розмірковує Метьюз, але тут же каже: «Військова поразка від зброї НАТО, швидше за все, посилить, а не послабить» тамтий ресентимент. Прибрати Путіна? Але «для Росії поворот до лібералізму після падіння Путіна малоймовірний... отрута проникла занадто глибоко». То де ж вихід?
Остання фраза книжки: «Війна відкрила скриньку Пандори з альтернативним майбутнім для Росії, яке може виявитися набагато страшнішим, ніж режим Путіна». Власне, це про те, що, якщо не дезінтегрувати Росію зараз, потім може бути геть запізно. Аж так, що всі нинішні побоювання Заходу трактуватимуться у майбутніх підручниках як злочинна бездіяльність. Якщо, звісно, тоді ще будуть підручники.
