Прикраси, що пахнуть порохом. Тернополяни створюють прикраси з гільз, які продають на модних аукціонах світу

У травні цього року командиру 2-ї стрілецької роти «Сталева сотня» Сергію Коновалу виповнилося б усього 32 роки, але він встиг пройти одразу два етапи війни.

 

На перший, у 2014-му, пішов, ще будучи студентом-медиком. Брав участь у боях за Мар’їнку, Станицю Луганську, Піски, Авдіївку.

 

А коли рашисти зважилися на «повномасштабку», записався у добровольці знову. Спочатку звільняв Київщину і Харківщину, а далі вже знайомий Донбас.

 

Загинув командир біля Часового Яру під час виконання бойового завдання — ворожий снаряд влучив прямісінько у бліндаж. Тернопільський «Дім ветерана» — теж його дітище, що нині тримається в основному на тендітних жіночих плечах. 

 

Перерахувати всі напрями, якими опікуються тернопільські волонтерки, практично неможливо. Складається враження, що вони взяли на себе ті справи, до яких не доходять руки ні в кого, а вони помітили і змогли.

 

Тут проводять вечори пам’яті на честь полеглих героїв, організовують презентації книжок про теперішню війну, влаштовують воркшопи, тренінги та літературні «квартирники», надають психологічну підтримку, допомагають організувати власну справу. Зрештою, сюди навідуються просто для того, аби побути серед своїх. 

 

У «Домі ветерана» також розробили спеціальний електронний браслет, який відстежує етапи евакуації пораненого захисника з поля бою. Цю ідею запропонувала Ольга Коновал, будучи керівницею патронатної служби 2-го стрілецького батальйону.

 

«Ми мали таку проблему: боєць, який отримує поранення на позиції, може проходити до 10 етапів евакуації, і де він опиняється наприкінці цього шляху (часом без телефону, непритомний, без речей і документів), ми як стрілецький батальйон не могли знати, — каже вона. — Якщо інформації про бійця довго не було, я телефонувала до лікарень, однак лікарні таких даних не дають, бо це закрита інформація. Ми губили на тривалий час свого бійця і мусили подавати документи про самовільне залишення частини, а потім «відкатувати» по документах назад, коли знаходили його у лікувальних закладах».

 

Тепер усе по-іншому. На червоних електронних браслетах є напис «Не знімати» і номер патронатної служби. Його на руку пораненому одягають медики, аби військовий зміг передати інформацію про себе побратимам.

 

А вже ті здійснюють супровід по документах. Це надзвичайно важливий процес, оскільки той факт, що бійцям після поранення доводиться самостійно вирішувати паперові проблеми, підриває їхній морально-психологічний дух.

 

Людина, без перебільшення, пройшла на фронті пекло, а потім ще змушена щось доводити неповороткій і часто бездушній бюрократичній системі.

 

Патронатна служба запровадила також екстрені бокси для поранених, куди входять зубна паста, щітка, шльопанці, футболка, білизна тощо. Тобто найпростіші речі, які необхідні в шпиталі. Фінансують проєкт переважно тернопільські бізнесмени. І це ще не все. 

 

«У нас у кожному місті створено осередки «Правої молоді», — каже Ольга Коновал. — Ідеться про молодіжний сегмент руху «Правий сектор». Ми співпрацюємо з кожним таким осередком. Якщо я знаходжу бійців в інших містах, одразу передаю їх у місцевий осередок. І далі вже молодь опікується пораненими. Бійці не залишаються наодинці в чужих містах».

 

Дрони теж на часі. Налагоджувати виробництво безпілотників починав ще Сергій Коновал, проте розвивати справу довелося Ользі. На це потрібні великі кошти, тому волонтери знаходять і заробляють їх самі.

 

Один з напрямів — створення авторських прикрас, матеріалом для яких служать відпрацьовані бойові гільзи.

 

Майстриням їх привозять військові прямісінько з фронту. З них виготовляють персні, підвіски, брелоки, браслети. Авторські прикраси з бойовою історією волонтери обмінюють на донати. Їх також розігрують на престижних міжнародних аукціонах і великих концертах за кордоном, де ставки стартують від 500 доларів. На виручені кошти випустили понад 300 безпілотників. 

 

За словами пані Ольги, «Дім ветерана» — єдиний у Тернополі ветеранський простір, що працює реально.

 

«Це не якась там громадська організація «на документах», а простір, який підтримує ветеранів, – вважає вона. — Шукаємо ресурси самі, державного фінансування не маємо. Міська влада передала нам це приміщення в оренду, за що ми їй дуже вдячні. Всі заходи, які ініціюємо, проводимо за підтримки небайдужих людей. Зараз ведемо перемовини з американською спілкою ветеранів, які готові нас підтримувати».

У Тернополі немає військового госпіталю, тому поранених везуть до п’яти лікарень міста, жодна з яких не готова повноцінно враховувати всі потреби таких пацієнтів.

 

Саме тому при «Домі ветерана» виникла група з десяти дівчат, що називають себе «Лікарняною бандою».

 

Їхня допомога — це численні послуги, без яких пораненому бійцеві надзвичайно складно впоратися самостійно.

 

На думку організаторки проєкту Надії Левицької, при кожній клініці, де лікуються військові, давно треба ввести посаду соціального працівника, який би надавав потрібну інформацію, купував у разі потреби ліки тим, хто не встає з ліжка, приносив з пошти посилки, допомагав оформити документи. Але оскільки такої людини немає, волонтерки взяли цю роботу на себе. 

 

Ситуації трапляються, без перебільшення, патові. Як, наприклад, бійцю, який виписався з лікарні на милицях чи в інвалідному візку, самостійно сісти в потяг?

 

«Отож ми власними автівками привозимо поранених на вокзал, — каже Надія. — Далі йдемо до начальника вокзалу, аби той попередив машиніста про затримку відправлення поїзда. З квитками «сьогодні на сьогодні» або «з вечора на завтра» — теж проблема. Я була свідком, коли військовий, що був на милицях і мав поранену руку, у відчаї вчинив на вокзалі скандал». 

 

Лікуватися теж непросто. У бійця, що отримав поранення на полі бою, зазвичай дуже багато проблем зі здоров’ям. У нього можуть бути одночасно пошкоджені судини, зір, слух і внутрішні органи.

 

Тобто хворий потребує консультації одразу кількох фахівців. Але профільний лікар відділення, в якому перебуває боєць, не може дати офіційного скерування до цих спеціалістів, бо працює за протоколами.

 

У таких випадках за справу знову ж таки беруться волонтери. Вони самі домовляються з керівництвом лікарні, везуть поранених бійців в інші лікувальні заклади, як правило, приватні, вирішують питання спонсорської оплати, шукають транспорт. 

 

Психологічна допомога у клініках теж часто буває не на висоті.

 

«Таку послугу в лікарнях часто надають непрофесійно, — каже учасниця цієї волонтерської групи Руслана Мельник. — Наприклад, психологи радять бійцям таке: якщо вам погано, вийдіть на вулицю, сядьте на лавку і поговоріть з Богом. Але це не психологічна допомога. Це повна її відсутність. Я особисто чула і такий діалог. «Ти вбивав?» — запитує психолог. «Так, убивав», — відповідає поранений боєць. «А що ти відчував, коли вбивав? — допікає фахівець. — Що для тебе зброя: вона захищає чи несе смерть?».

 

Коментарі, як-то кажуть, зайві.

 

Трапляються і випадки, які можна сміливо назвати вершиною цинізму.

 

«Також є зауваження до роботи протезних підприємств, — сумно констатує Надія Левицька. — У бійця з ампутацією нижніх кінцівок ще не загоїлись рани, а представник одного протезного підприємства, маючи домовленість із головними лікарями, пропонує йому протез — не завжди якісний і не завжди вчасно. Інше аналогічне підприємство має кращу базу для роботи, якісніші моделі. Але «верхи» лікарні не дозволяють у них працювати»...

Бійці після тяжкого поранення не повертаються на фронт, але їм непросто знайти себе заново у цивільному житті. «Дім ветерана» — це той простір, де можна отримати цінну пораду й ознайомитися з чужим досвідом.

 

Саме там вдалося поспілкуватися з 35-річним Миколою Микуляком. У спецпідрозділі батальйону поліції особливого призначення «Луганськ-1» він воював з 2015-го по травень 2023 року.

 

Звільнився з армії через загострення старих травм хребта. Втім сидіти без діла зі статусом інваліда другої групи бувалий фронтовик не захотів. Тож відкрив магазин для рибалок і почав влаштовувати безкоштовну риболовлю для ветеранів.

 

Проєкт виник завдяки військовим, які вчилися на операторів БПЛА. Зустрілися з ними випадково й вирішили порибалити разом.

 

«Хлопці добре відпочили, отримали задоволення, — пригадує Микола. — І з того часу я почав виношувати ідею ветеранської риболовлі — проєкту для всіх учасників бойових дій iз 2014 року. У нас з’явилися спонсори, які допомогли зі стартовим капіталом. Ми додали свої кошти і закупили необхідне обладнання. Так у нас запрацювала «Ветеранська риболовля» для морально-психологічної реабілітації ветеранів війни».

 

Аби оцінити результат, Микола навів такий приклад. Уже на першому виїзді до ставка організатори зіткнулися з дивною проблемою. Комісований рік тому боєць пів дня просто мовчав.

 

«Ми не наполягали, бо хотіли, аби він душею відпочив, — каже Микола. — Але коли вже сіли за стіл обідати, почали згадувати, де хто воював. Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Попасна, Троїцьке, Трьохізбенка.

 

І виявилося, що в один день ми могли бути з ним на сусідніх вулицях. Він був артилеристом, ми — у спецпідрозділі. Говорили до вечора. Потім роз’їхалися. А через годину — дзвінок.

 

Жіночий голос каже: «Це дружина Андрія. Він з вами сьогодні їздив на проєкт. Що ви з ним зробили?». Ми подумали, щось сталося. Вже були готові їхати. І тут дружина розповідає, що чоловік уперше за рік почав посміхатися й ділитися емоціями».