Блекаут у Римі: італійські паралелі

Каррізі закінчив юридичний факультет і написав дисертацію про італійського серійного убивцю. Отримав кваліфікацію з кримінології та поведінкової психології. Почав працювати адвокатом.

 

Проте захопився історією маніяка аж так, що невдовзі наукова студія перетворилася на рукопис роману. Після публікації «Нашіптувача» (2009) прокинувся, як-то кажуть, знаменитим. Юридичну практику закинув.

 

Авжеж, тепер він набув незрівнянно вищого статусу: бути не однією зі сторін процесу, а його деміургом — слідчим, адвокатом та суддею в одній книжці.

 

Щойно «Клуб сімейного дозвілля» опублікував «Нашіптувача» і ми побачили (після прочитання трохи раніше виданих перекладів від «Вівату»), що той дебютний бестселер став матрицею всієї досьогоднішньої творчости Каррізі: психоаналітика супроти психопатії. Варто застерегтися: «психопат» — термін не так з медицини, як з кримінології.

 

Та й там частіше користуються означенням «соціопат», бо слово «психопат» зачовгали до втрати первісних ознак так само, як, скажімо, поняття «фашизм» (Ґранже, наприклад, зловживає його побутовими конотаціями).

 

Саме читаючи тепер «Нашіптувача», ми й згадуємо фільм «Дівчина в тумані». Він запам’ятався роллю головного персонажа, інспектора Фоґеля, зіграного володарем багатьох престижних кінопремій Тоні Сервілло: емоційний інтелект персонажа включно з опертям на комунікаційні практики, що дає йому змогу перемогти журналістів — задля розслідування — на їхньому полі свідомих чи несвідомих маніпуляцій. 

 

Читаючи подальші романи Каррізі, ми бачимо розмноження первісного персонажа. Головний консультант-психоаналітик у «Нашіптувачі» доктор Ґавіла — це той самий інспектор Фоґель у фільмі; у романній дилогії «Ловець/Володар тіні» — Маркус, таємний «спецназівець» і водночас консильєро, радник вищих чинів Церкви (так, це алюзія на «Янголів і демонів» Брауна, але про це пізніше).

 

Ба більше: в усіх мисливців на маніяків знаходяться незаконні скелети у шафах власних історій. У «Нашіптувачі» слідча елегантно пояснює собі несподівані відкриття темних плям у біографіях колег: «Завжди є, що приховувати. Коли вона була маленькою, її батько казав: «Усі ми длубаємося пальцями в носі. Нехай і робимо це, коли нас ніхто не бачить, але ж робимо».

 

Інструмент, який витягає на білий світ тих кіз у носі (або й щось набагато страшніше), — психоаналіз. Непійманого злочинця на кушетку не вкладеш, докторам-розслідувачам приступні лише символічні сліди, що їх лишає злодій.

 

Найчастіше ті символи, за якими тільки й можна реконструювати мотивацію маніяка, коріняться в культурній історії. Простіше кажучи — у книжках. Хоч би якими потворними були негативні персонажі Каррізі, їм не відмовиш в освіченості.

 

Персонажів зі знаком «плюс» і «мінус» об’єднує одне: хто розуміється на літературі — розуміється і на кримінології. Слідчі ставляться до розшукуваного злочинця з повагою: «Хитрий і небезпечний. Можливо, ще хитріший за нас».

 

Власне, психоаналіз можна розглядати, як превентивну кримінологію: виявлення витоків негативних інстинктів, а відтак запобігання їх реалізації. Але водночас психоаналіз володіє неабиякою маніпулятивною силою. Аж так, що здатний примусити «стати змовницею мовчання, прибічницею вистави, супутницею в добрі й злі», — міркує собі наша слідча. 

Невипадково у романах Каррізі неоднораз виникає приховане протиставлення психоаналітичного сеансу і церковної сповіді. З промовистим коментарем: «Господь — мовчазний. Диявол нашіптує».

 

Схоже, наш автор вважає, що вторгнення у підсвідоме — річ вельми небезпечна тим, що здатна поглинути й самого дослідника. Здається, Каррізі ставиться до психоаналітиків так само нашорошено, як і до журналістів.

 

Хоч і ті, й ті виглядають у його творах вельми презентабельно. Приміром, у стрічці «Дівчина в тумані» роль психоаналітика, який зрештою і виявляється злодієм, віддано такому харизматику, як Жан Рено.

 

А в наступному фільмі «Дівчина в лабіринті» (2019) аналогічну роль зіграв ще один улюбленець публіки — Дастін Гоффман. Своєрідним коментарем-запобіжником до їхнього майже невідпорного впливу є романна фраза: «Треба уважніше ставитися до ілюзіоністів: інколи зло нас обманює, набираючи найпростіших форм». Увага! — застерігає нас Каррізі: психоаналітики легко можуть виявитися «нашіптувачами». 

 

Так — в усіх його романах. У «Володарі тіні» читаємо: «Дізнаєшся вкрай багато про природу людської душі, якщо не вдаватися до категорій «добро» і «зло». Але саме ігнорування цих категорій відкриває «таємні ходи до зовсім іншої правди». До соціопатичної аномалії.

 

У романах Донато Каррізі головну скрипку грає семіотика, наука про знаки — наука, котра багато завдячує своїм становленням професору Умберто Еко. А Еко-романіст став засновником семіотичного детективу.

 

Згодом на ширший, американський, простір цей піджанр вивів Ден Браун. Тепер-от Каррізі повертає його на батьківщину. «Володар тіні» (крайній з перекладених українською роман) — добрий приклад того, як винайдений Еко і збагачений Брауном новий спосіб детективного сторітелінгу перетворюється на помітний чинник новітнього літпроцесу.

 

Зовні здається, що все так, як у Браунових «Янголах і демонах»: ватиканський спецпризначенець розслідує справу, витоки котрої сягають ренесансних часів. Папа Лев Х, один із синів сумнозвісного Лоренцо Медічі, якого призначили кардиналом у 13 років у цілковитій таємниці.

 

Папа, який дозволив продаж індульгенцій за гріхи, через що повстав Лютер і змінилася карта християнства. Папа, який врятував життя Мак’явеллі й оточив себе талановитими митцями, як-от Рафаель.

 

І раптом 1521 року Лев Х видає буллу (указ), суті котрої дослідники досі не можуть збагнути: «Рим ніколи, ніяк та нізащо не повинен залишатися в темряві».

 

Каррізі — як і Браун — віднаходить нонфікшн-пояснення: «Ще за тих часів помітили: при світлі коїли менше злочинів. Жителі почувалися впевненіше, а зловмисників не прихищала темрява. Так і виникла ідея громадського освітлення». 

 

Проте все це — невеличка преамбула. Дія роману відбувається винятково в нинішньому Римі. А таке враження, що це середньовічна готика, Лавкрафт чи принаймні ранній Кінг. Звісно, коли антуражем стає пітьма, не обійтися без згадки про Кінга.

 

«Нікому не було відомо, що трапиться з настанням сутінків», — описує автор атмосферу в оперативному центрі федеральної поліції.

 

Насправді йдеться про повний блекаут у багатомільйонному місті. Каррізі підсилює ефект одночасною кліматичною аномалією: «Після вісімдесяти шести годин невпинного дощу... річка та полум’я пожеж тріумфально захопили середмістя Риму».

 

Може здатися, що такий апокаліптичний поворот є трохи штучним, але автор у післямові переконує, що про імовірність подібного сценарію розповіли йому декілька відомих кліматологів.

 

Зрештою, романіста цікавить інше: «Скидання законної влади. Кінець правилам. Безсилля цивілізації». Оперативна ситуація обтяжена тим, що «сила анархії діяла так само й на захисників закону». Будь-які гарантії зникають.

 

Так, це про війну як таку. Те, з чим читачі зіткнулися в Римі після півторадобового відключення електрики та зв’язку, ми спостерігали — очима очевидців — у Донецьку 2014-го (без дощів і повені, зрозуміло). 

 

Коли вже говорити про суголосність Донато Каррізі сучасним метрам, варто згадати крайній з перекладених творів — роман Джеймса Паттерсона «Кросс» (Х.: Фабула, 2021).

 

Там теж про маніяка і також про освіченого — він надсилає слідчим натяк на книжку класика: «Чорт, може, він просто не зрозумів головної думки автора. Або її не зрозумів Апдайк. Таке можливо? Щоб автор не розумів, про що він в біса пише?».

 

Є там і робінгудівські мотиви поліціянтів: «Він заслуговує на смерть... Тому ми не хотіли, аби хтось побачив, що ми з ним зробимо». У Каррізі це виглядає так: «Вони б безжально розшматували його на шматки, так само, як, на їхню думку, він вчинив зі своїми жертвами, не усвідомлюючи іронії такого порівняння».

Роман Паттерсона — така собі «мексиканська дуель», коли водночас вивільнюється агресія звідусіль (маніяк-поліція-ФБР-мафія): «Потім усі почали стріляти в усіх, наче ми були на вулицях Багдада, а не в сільській місцевості Массачусетса».

 

У «Володарі тіні» Каррізі, вважай, те саме. Включно зі стосунками поміж самих поліціянтів: «Як у випадку з Джеймсом Стемплом у поліційному відділку, коли я дав йому в табло. Оце я вважаю професіоналізмом», — читаємо у Паттерсона, але щось подібне віднаходимо і в Каррізі.

 

І так: романи Каррізі — це література професіоналів, хай там як мало він працював за фахом. Оцініть ремарки: «Відтоді ви почали зустрічатися... — промовила Міла. Вирішила не ставити запитань, а розпочинати фразу, надавши можливість її закінчити, щоб це здавалося, швидше, розмовою, аніж допитом».

 

Або таке: «Одна ніжка у стільця була закороткою, через це він хитався протягом усього часу й дратував підозрюваного». Не кажучи вже про Відділ поведінкової психології федеральної поліції, який і веде розслідування. Цікаво, у нас хоч у якомусь із правоохоронних органів є така спеціалізація?

 

І ще безглуздіше запитання: а чи не варто нашим оперативникам бодай інколи повторювати за колегою Маркусом з «Володаря тіні» таку молитву: «Господи, надай мені сили розпізнати ознаки зла, щоб прогнати його із цього світу. Зроби так, щоб мій зір був гострим, слух — чутким, а мої вчинки — непідкупними. І насамперед зроби так, щоб мій розум залишався чистим у пошуках правди. Наділи мене здатністю бачити — так, щоб твій вірний слуга зміг виконати свій обов’язок у твою славу. І захисти мене від темної загрози гріха... Амінь»?