Біль і гнів з хутора Гараськи: 92 роки майже неймовірних, гідних подиву подій і вчинків дивовижного Анатолія Дімарова

Пів століття тому вперше побачив світ роман «Біль і гнів», за який (разом з третьою частиною роману «І будуть люди») Анатолій Дімаров був удостоєний Державної премії України імені Тараса Шевченка.

 

Життєпис видатного письменника, справдешнього українського патріота Анатолія Дімарова незвичайний: 92 роки майже неймовірних, гідних подиву подій і вчинків.

 

Є у цьому великому житті творча цілеспрямованість, громадянська гідність, дружня і родинна вірність, відданість національній ідеї, а головне — порядність питомого інтелігента. 

І навіть деякі таємниці є... Ось одна з них. При народженні його прізвище було Гарасюта — від назви хутора Гараськи на Полтавщині. По батькові — Андронікович.

 

Працьовита і заможна селянська родина викликала заздрість «ідейних» голодранців, і у 1929 році батька «розкуркулили» й заслали. Мати з синами перебралася до села Довгалівка, де Анатолій ходив до школи під її дівочим прізвищем — Дімаров. Там вони пережили голодомор 1932–1933 років і вимирання села, після чого родина переїхала на Донбас...

 

Завжди готовий сприймати правду і ділитися нею з іншими. Таким Анатолій Дімаров був і лишається у нашій пам’яті. «Співцем окопної правди» називали його колеги-письменники.

 

Ця правда, як і доля самого її співця, була неймовірно жорстокою. У 1940-му, на Донбасі, одразу після закінчення середньої школи, 18-річного Анатолія мобілізували до Червоної армії.

 

Від першого дня війни був у піхоті. Кілька разів поранений і контужений. Під час німецької окупації створив на Донеччині партизанський загін. У 1943-му, вдруге мобілізований до чинної армії, знову зазнав поранення і контузії; комісований (визнаний непридатним до військової служби) після тривалого лікування.

 

У своєму інтерв’ю Надії Боднар («Експрес», 23.01.2003 р.) на питання про війну він відповів:

 

«Знаєте, про фронтові події написано вже стільки і, пробачте, стільки ж набрехано!.. Я не вірю людям, які кажуть, що служили в піхоті на фронті, і заявляють: «Я пройшов усю війну, від дзвінка до дзвінка». Та ти, стерво, не пройшов усю війну, а просидів десь у тилу, де й куля не свистіла! Бо що таке піхотинець? Одна-дві атаки — і ти або в шпиталі, або заритий. Мені довелося всього на війні спробувати. 

 

У 20 років я став інвалідом. Поранення, контузії... А коли наші повернулися, я організував партизанський загін. Нам не дуже повірили, бо його не комуністи організовували, а 14-річні «сопляки», а я, найстарший, командував. У нас відібрали зброю, дали по цеглині і сказали: «Біжіть, кидайте цеглини... німці подумають, що то гранати, попадають, а ви стрибайте зверху і відбирайте у них зброю». Ото і дострибались — ніхто не добіг, німець усіх викосив, а мені пощастило: контузило, мене вивезли обмороженого, та й то випадково підібрали... Після обмороження мене знову комісували – «не годен к строевой», у 1943 році».

Надалі, ще за війни, працював у газеті «Радянська Україна» в Києві та «Радянська Волинь» у Луцьку. Про цей період (1943–1950 рр.) своєї журналістської і письменницької діяльності він згадував з неприхованою самоіронією (хоча рекомендації на вступ до Спілки письменників одержав не від будь-кого, а від М. Рильського, П. Тичини, Л. Новиченка). Справа у тому, що тоді Сталін був для нього «безгрішним», що він пізніше визнав у циклі повістей «В тіні Сталіна».

 

Справді, його погляди змінювалися, але — саме тому, що вони були. Адже тим, хто не має поглядів, нема що змінювати і залишається тільки повторювати офіційні твердження влади сущої. Таких людей називаємо конформістами, їх скільки завгодно навколо. 

 

Дімаров був принципово інший, ще й умів свої помилки визнавати. Ба більше — розумів необхідність спокути... Вже за Незалежності, працюючи на своїй земельній ділянці, скаже відомому діаспорянину, публіцисту і громадському діячеві Петрові Балею, що таким чином спокутує своє компартійне минуле.

 

І повторить — у вже згаданому інтерв’ю: «У 1990 році письменникам зовсім перестали платити... Якось треба було жити. І ми почали обробляти великий город. А моя дружина сказала крилату фразу: «Оце відмолюємо свої партійні гріхи» («Експрес», 23.01.2003 р.).

Цілеспрямованості, наполегливості, працелюбності, а головне — таланту Анатолія Дімарова, який пішов у засвіти 10 років тому, вистачило б на кілька життів і доль.

 

Мабуть, не було такої галузі наук, різновиду мистецтв чи літературного жанру, якими б він не цікавився. Ця риса його особистості, мабуть, є визначальною.

 

Коли поетеса Тетяна Лемешко мене з ним познайомила, Дімаров був не просто старшим колегою, а справжнім патріархом української літератури: мав за плечима десятки виданих книжок — романів, повістей, оповідань, казок... При цьому він не лише ознайомився з моїми творами, а й виявив жвавий інтерес до природознавства та охорони довкілля, підтримавши автора цих рядків схвальними відгуками і рецензіями.

 

Доброзичливість, бажання і готовність допомогти молодшому колезі — ще одна важлива його риса; про це з вдячністю згадували, крім Т. Лемешко, також Леся Степовичка, Василь Фольварочний, Віктор Неборак, Михайло Наєнко та багато інших його однодумців («Наш Дімаров», К., Фенікс, 2015).

 

А ще — порядність і принциповість інтелігента старшого покоління, здатного на сміливі громадянські вчинки. Коли у 2012 році тодішній президент В. Янукович підписав указ про нагородження орденом Ярослава Мудрого, Анатолій Дімаров відмовився прийняти цю нагороду, назвавши її спробою підкупу з боку людини, яка штовхає Україну до прірви.

...Завжди прагнув осягнути глибинну суть явищ і подій. Вже на схилі віку, ознайомившись із Біблією, дійшов переконання про креативну природу Всесвіту. Слушно вважав, що вона не суперечить науці й навіть підтверджується відкриттями і винаходами вчених. Це було наче Одкровення.

 

Отже, повірив у Бога; казав, що віра і наука — його два крила. І при цьому лишався матеріалістом! Любов Голота згадує, як він запитував: де ж помістилися душі мільярдів людей, що пішли у Вічність за всі часи?.. Так у ньому поєднувалися протилежності.

 

Друзі, колеги, родичі, його звичайні знайомі та читачі у своїх спогадах звертають увагу на поєднання рис характеру, намірів та вчинків, які за звичайних умов не поєднуються — тобто, синкретичність. Величезний, безприкладний життєвий досвід сполучався у цій видатній людині з майже дитячою наївністю. 

 

У свідомості Дімарова сусідували непримиренне ставлення до всякого зла і довірливість, вимогливість і готовність прощати... Такий синкретизм, у кращому розумінні цього латинського терміну (сполучення протилежностей), був і лишається, напевно, визначальною особливістю Анатолія Дімарова — щиросердного, доброго і чуйного, а перш за все — справедливого.

 

Так, був змушений поєднувати несумісне. І жити не згідно з обставинами, а всупереч ним... Пережив Голодомор і вимирання села. Уцілів на війні, хоча не раз посилали його на смерть. Писав і видавав свої твори, попри звинувачення у порушенні принципів «соціалістичного реалізму».

 

Не чекаючи безцензурних часів, змагався з ворогами вільної творчості, тобто — виборював кожен розділ і навіть кожне речення. «З боку Анатолія Дімарова це був своєрідний виклик постулатам методу соціалістичного реалізму з його вимогами обов’язково подавати гегемона — робітничий клас, творити позитивного героя, ясна річ, натхненного, білозубо усміхненого будівника комунізму, і завершувати кожен твір на оптимістичній ноті», — написав Микола Жулинський у передмові до збірки інтерв’ю («Його голос чути досі. Розмови з Анатолієм Дімаровим» (К., Бібліотека «Літературної України», 2014 р.).

 

Герої його творів принципово інші. У повісті «Чорний ворон» це лейтенант, що пройшов усю війну, за підлим доносом засуджений до 20 років концтаборів; дійові особи повістей «Через місточок», «Блакитна дитина», «Як воно в піхоті» також дуже далекі від радянських «ідеалів». Ці твори були видані лише на початку 1980-х років, за часів т. зв. Перебудови.

 

«Стиль письменника — це щоденна каторжна праця». Так Анатолій Дімаров, з притаманною йому скромністю, підсумував свою творчість в інтерв’ю Сергію Козаку («Літературна Україна», 4.08.2011 р.).

 

Він, як завжди, був гранично відвертий. Бо тяжкою працею з далеко не завжди вдячними наслідками позначений дивовижний, сповнений неймовірних подій життєвий і творчий шлях цієї видатної особистості. Письменника, який був і є символом, легендою української літератури.