Відома українська кулінарка Дарія Цвєк: роки минають, популярність зростає

«Дарко, пакуй валізи», — каже Левко Цвєк, а сам вирушає на пошуки бодай якогось житла. 

 

Так масова хвиля репресій містян радянськими «асвабадітєлями» докотилася й до заходу України, тож вони змушені покинути домівку, яку обживали протягом багатьох років.

 

Перші кроки дівчаток, святкування Різдва вчотирьох, літні недільні обіди — всі ці спогади, зароджені в стінах оселі, доводиться лишити позаду. Як і дуже добрі меблі, що їх вмонтував у квартиру Яків Маркевич — батько Дарії.

 

Неподалік попереднього житла чоловікові вдається знайти вільне помешкання, в якому родина проживе наступні 25 років.

 

Саме там, за словами доньки Зоряни, замість учителювання, яким займалася ще зі студентських років, в надії підзаробити Дар’я створює імпровізовану кав’ярню, де пече на замовлення торти та купу видів солодкого печива, з чим їй дуже допомагає чоловік Левко.

 

Та цього виявляється недостатньо, тож жінці доводиться почати працювати на кухні в лікарні для «високопоставлених осіб», аби хоч якось прогодувати сім’ю.

 

А це геть непросто — за совєтів настають часи, сповнені мороку та голоду. Але той, хто хоче вижити, здатен на все.

 

Так подружжя Цвєків йде на хитрість: чоловік із молодшою донькою Христиною чекають біля чорного входу в лікарню на маму, яка проносить із собою горнятко молока для малої.

 

Справа ця ризикова, можна й головою поплатитися, якщо донесуть, та, на щастя, обходиться без жертв.

 

Одного разу жінку просять приготувати обід для радянської партверхівки. А потім ще раз і ще — бо так уже смачно їй вдається куховарити.

 

Тоді вона звертається до свого порадника «від мами, бабусі, тети» — зошитів із рецептами, які взяла за звичку записувати ще з четвертого класу.

 

Та перш ніж я розповім, що відбулося далі, хочу додати, що письма ще малу Дарусю вчила її мати, поки школи були зачинені через активні воєнні дії.

 

«Була війна російсько-австрійська. По тій місцевості, де жили мої батьки, ішов фронт (селище Гримайлів Гусятинського р-ну на Тернопільщині). Люди від куль ховалися по пивницях і за стінами мурованих домів. Школи були закриті. Моя мама відшукувала кусочки чистого паперу, рисувала на ньому лінійки і вчила мене писати букви. Фронт посунувся далеко від нашої місцевості, тоді відкрили школу, появилися зошити, олівці та букварі. Мене, як уже знаючої букви, оприділили відразу до другого класу, де вже писали пером і чорнилом. Якщо набралося забагато чорнила на перо, то робилися плями на зошиті, яких ми називали «жидиками». Пам’ятаю прізвище своєї першої вчительки, називалася Марія Йорданова. Навчання велося на українсько-польській мові. Під час великої перерви роздавали всім дітям то какао, то каву, а часом була квасолева зупа. Говорили, що то американська допомога дітям. Всі діти мали свої горнятка і ложечки. І так виглядав мій «перший раз у перший класс», — згадувала пані Цвєк.

Фотографія готового виробу Дарії Цвєк.

 

Як бачите, родина в житті жінки відіграла неабияку роль — завдяки різноманітній науці від мами та бабці, що змалечку виховували в ній жагу до знань, куховаріння та естетики, Дарка змогла не лише вижити під час репресій, а й закріпитися в тогочасних колах як шанована кулінарка.

 

Перший секретар обкому партії навіть заводить звичку викликати для неї машину, аби гості зі столиці мали змогу посмакувати вишуканими галицькими (і не тільки) стравами. 

 

Батько Дарії теж виявився далеко не останньою людиною у її вихованні: працював інспектором міністерства фінансів у Варшаві й у відрядження часто брав із собою дочку.

 

Там вона на власні очі побачила приклад хороших манер та етикету, тож із кожною наступною поїздкою на татову роботу старанно вбирала ці знання.

 

І це дало свої плоди — згодом совєти призначать її викладачкою етикету та кулінарії, аби Дарія навчила мудрості офіцерських дружин, які як істинні росіяни загалом не вирізняються інтелектуальними здібностями — що вже казати про хороші манери та вміння готувати щось, окрім щєй.

 

На вчителюванні ж пані Цвєк знається як ніхто, адже до репресій працювала викладачкою біології.

 

«Пані Дарія була дуже мила, дуже добра вчителька, дуже гарно до нас ставилася, а ще була великою патріоткою», — так відгукнулася про неї Марта Гнушевська-Малкош (швидше за все, студентка). 

 

Але жінка ніколи не подумала б, що звичайне захоплення перетвориться на справу решти її життя: одного разу близька подруга Дарки — відома письменниця й авторка роману «Сестри Річинські» Ірина Вільде — пропонує коліжанці написати власну книгу з рецептами.

 

Пані Цвєк на це лише хитає головою, адже впевнена, що на таке не здатна. Та Ірина лишається непохитною, веде подругу до видавництва «Каменяр», де вже на пару з директором намагається переконати її.

 

Дарка все ще не дуже вірить у цей задум, тому Вільде каже такі прості, але рушійні слова: «Як говориш, так і пиши». І це спрацьовує! 

 

У 1961 році на львівських прилавках з’являється книга «Солодке печиво», яка, поєднуючи в собі вишуканість галицької кухні та невмирущий дух українських традицій, одразу стає бестселером.

 

Сірі та однотипні книженції з рецептами совкової «стряпні» не мають жодного шансу — «Солодке печиво» магічним чином опиняється на кожній кухні осель заходу України. 

 

Книга не лише була збірником рецептів, а й містила в собі ілюстрації та фотографії готових виробів, які Дарія створювала власноруч.

 

«Звідки комусь знати, як я хочу подати свої страви?» — казала вона, розставляючи чайні блюдця та поправляючи букет свіжозрізаних ромашок, аби довершити композицію. 

 

Цей magnum opus доповнюватимуть і перевидаватимуть навіть після смерті Дарії: останнє, дев’яте, видання світ побачить аж у 2013 році завдяки «Видавництву Старого Лева». 

 

Та на лише одному бестселері жінка вирішує не зупинятися і згодом публікує ще шість таких самих успішних книг з рецептами будь-якого рівня складності: «До святкового столу», «У будні та свята», «Для гостей і сім’ї», «Нашим найменшим», «На добрий вечір» та «Дітям і батькам».

 

Про свою авторську бібліотеку письменниця відгукується дуже тепло: «Мої книжки — то мої діти. Їх уже ціла шафка. Вони дуже гарні, в українському національному оформленні, з кольоровими фотографіями, з моїми ілюстраціями, бо я трохи малюю...».

 

Саме тому я вирішила придбати одну з її книг — «Солодке печиво», мені дісталося п’яте видання 1986 року. Приємно здивували порівняльна таблиця маси деяких продуктів та кількість різноманітних порад на вступних сторінках. 

Порівняльна таблиця маси продуктів із книги «Солодке печиво».

 

 Ось кілька з них:

 

* Для бісквітного тіста на кожне яйце береться 20-30 г цукру і 20 г борошна;

* Чим довше місити тісто до медівничків, тим краще вони підростуть під час випікання;

* До макової начинки можна додавати манну крупу або мелені сухарі, які вбирають вологу з маку;

* Родзинки в кексі не осядуть на дно, якщо перед випіканням його посипати борошном;

* Якщо горіхи до начинки або тіста подрібнюєте качалкою, то під час качання посипайте їх час від часу цукром — він вбиратиме горіхове масло;

* Якщо хочете запастися цедрою з лимонів або апельсинів, їх треба помити і на густій тертці натерти жовтий/помаранчевий шар, вимішати з цукром (на столову ложку цедри — 2 ст. ложки цукру) і закупорити в банці)...

 

За 2 карбованці люди мали змогу отримати понад 200 рецептів різноманітних солодощів — від пудингів до тортів, подекуди супроводжених фотографіями готових виробів. Одним із таких поділюся з вами:

 

Тісто: 

1 кг борошна, 

2 склянки молока, 

4 жовтки, 

100 г цукру, 

100 г вершкового масла або маргарину, 

50 г дріжджів, 

1/2 ч. ложки солі, 

ванілін.

 

Начинка: 

1 кг маку, 

400 г цукру, 

склянка води, 

2 білки, 

50 г вершкового масла, 

100 г родзинок, 

100 г посічених горіхів, 

ванілін, 

склянка варення з вишень без сиропу. 

 

Запарити гарячим молоком 300 г борошна і розтерти, щоб не було грудочок. Коли охолоне, додати розведені в теплому молоці з 1 ст. ложкою цукру дріжджі, вимішати і поставити в тепле місце, щоб підійшло.

 

Потім додати збиті на пару жовтки із цукром, ванілін і посолити. Всипати решту борошна і замісити тісто. Під кінець вимішування влити розтоплений жир (масло) і місити, поки тісто вбере його.

 

Накрити і поставити, щоб підійшло. Тісто і мак поділити на чотири частини. Тонко розкачане тісто змастити білком, викласти рівним шаром мак, міцно скрутити в рулет.

 

Рулет загорнути у змащений жиром папір так, щоб папір виступав з обох кінців поза тістом на 10 см.

 

Викласти на лист, щоб тісто підійшло. Пекти в гарячій духовці (210-220°С) протягом 30 хв. Спечені в такий спосіб рулети не черствіють. Розгорнути їх перед нарізанням і посипати цукровою пудрою з ваніліном.

 

Начинку приготувати так: промити мак у кількох водах, запарити, відцідити крізь сито, розтерти частинами в макітрі або змолоти тричі на м’ясорубці.

 

З цукру і склянки води зварити густий сироп, всипати мак і відразу зняти з плити, додати вершкове масло, родзинки, посічені горіхи, ванілін і вимішати. Як маса остигне, додати білок і все добре вимісити з варенням.