Проблема Орвеллового роману «1984» в тому, що він ніяк не закінчиться. Відтоді, як 1949 року опубліковано цей компедіум суспільних страхів, євроатлантичну цивілізацію досі лякають привиди найгірших сценаріїв.
Був період, коли цей жах відступив, — наприкінці 1980-х, як завалилася совєтська імперія. Усі розслабилися аж настільки, що відмовилися від жорсткої хіміотерапії: мовляв, підо впливом кока-коли, жуйок та «ніжок Буша» пухлина сама розсмокчеться. Як у медицині, так і в юриспруденції це зветься однаково: злочинна легковажність. Тим часом упійманий у літературну пастку монстр вислизнув, повернувся на свою ментальну батьківщину і знову вбився в пір’я.
Сьогодні Орвелл плакав би. Хоч як крути, а його відкриття-уроки лишилися невивченими, хіба деякі засвоєні на «трієчку».
Експерименти він ставив на собі. Щойно 1936-го в Іспанії спалахнула війна, подався туди боротися з фашизмом. Для нього, тоді соціаліста, стало шоком побачене: Совєтський Союз не гасив пожежу, а роздмухував її. Спочатку прийшло розуміння, що фашизм і комунізм — віруси-близнюки, а згодом переконання, що небезпечнішим із двох лих є саме сталінізм, «всепоглинуща психічна епідемія злоби».
Це був перший і головний урок Орвелла людству — геть невивчений. Після нацистсько-совєтського пакту 1939-го (який, власне, і спровокував Другу світову), Орвелл волав з усіх приступних йому шпальт: проросійський пацифізм є найгіршою, вбивчою формою самозаспокоєння. Те саме Черчилль, тоді ще не прем’єр, не втомлювався наголошувати у парламенті. Не чули обох.
А коли один диктатор обдурив іншого, тобто Гітлер напав на Сталіна, щодо останнього унеможливилася будь-яка медійна критика. Якось, працюючи тоді на ВВС, Орвелл у новинному ефірі некомпліментарно висловився про крємлівського ватажка, тож йому винесли догану.
Та невеличка подія сформувала другий Орвеллів урок: «Правда — це добре, і вона тріумфуватиме» — це, скоріше, молитва, ніж аксіома». Утім, знадобилося понад сімдесят років, аби цей афоризм перетворився на наукову теорію, зовсім недавно презентовану філософом від історії Тімоті Снайдером у праці «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка» (Л.: Човен, 2020) — концепція безперервного конфлікту двох політик: демократичної «неминучости» й авторитарної «вічности».
Паралельно до подібних висновків дійшов бойовий генерал і радник з національної безпеки США Герберт Макмастер у книзі «Поля битв. Боротьба за захист вільного світу» (К.: Наш формат, 2023). Він називає згубне самозаспокоєння Заходу перед віссю зла (Росія—Китай—Іран—Південна Корея) «стратегічним нарцисизмом».
Схоже, Орвелл-класик «розпочався» 1943 року, після Тегеранської конференції союзників. Саме тоді Рузвельт явив свій «стратегічний нарцисизм»: відкинув план Черчилля з максимального обмеження просування росіян Європою і пристав на всі пропозиції Сталіна, що й призвело далі до «холодної війни» (цей термін, до речі, саме тоді придумав саме Орвелл). Писати про недалекоглядність американського президента в медіях здавалося журналісту Орвеллу малоефективною справою, а досвід романіста (на той час він був автором кількох соціальних мелодрам) зваблював можливими перспективами. Він поставив на антиутопію — на, як сам казатиме, «літературу знищення ілюзій... літературу в стилі «це не повинно статися».
Сподівання справдилися, хоч і геть непросто. Казкову повість «Колгосп тварин», таку собі «передмову» до майбутнього роману «1984», Орвелл завершив писати у лютому 1944-го, але друком твір вийшов лише за півтора року по тому. П’ять видавництв відмовилися її друкувати. Пізніше Чеслав Мілош так пояснить ту нехіть: «Той факт, що на Заході існують письменники, які розуміють функціонування незвичним чином побудованої машини, частиною якої є і вони самі, прикро вражає їх».
Але були й інші причини: дехто з видавців відмовився від рукопису підо впливом британського міністерства інформації, де, як з’ясувалося згодом, на ключовій посаді працював агент Крємля.
«Колгосп тварин» з’явився в маленькому видавництві давнього Орвеллового приятеля, котрий потім згадував: «Ми надрукували стільки примірників, на скільки вистачило паперу, а саме 5 тисяч, і всі вони були продані за місяць чи два. Відтак ми знайшли ще папір і друкували, друкували, друкували... А книжку так і не припиняли розкуповувати... Уперше в житті Орвелл став літературно й фінансово успішним».
Щоправда, крайній висновок стосується вже наступного, 1946-го, року, коли в Америці опубліковано і спродано понад пів мільйона копій.
Тим часом сам автор переймався поширенням книжки серед підросійських громадян: «Відмовився від авторських гонорарів за переклади у Східній Європі, особисто сплатив за створення російськомовної версії і написав передмову для українського видання 1947 року, що мало розповсюджуватися серед соціалістів з антисталінськими поглядами, які перебували в таборах для переміщених осіб у Німеччині» (Доріан Лінскі. Міністерство правди. Біографія роману Джорджа Орвелла «1984». — Х.: Фабула, 2020).
«Колгосп тварин» (К.: Видавництво Жупанського, 2015) — це перелицювання марксистського катехізису на езопову байку. Байка передбачає гумористичну інтонацію, тож ми й по досі посміхаємося, хоч і нервово, услід Орвелловим конструкціям, як-от: «Найбезглуздіші запитання ставила біла кобилка Моллі. Найперше вона запитала Сніжка: — А після Повстання ще буде цукор?». Чи таке: «Ця робота винятково добровільна, але тому, хто відмовиться, удвічі зменшать пайку». Й оскільки будь-який авторитаризм є популістським феноменом за визначенням, знаходимо відлуння в найнесподіваніших проявах, навіть у сучасному депутатському мистецтві: «Він умів блискуче говорити і в суперечці мав звичай підстрибувати з боку в бік і метляти хвостиком, що виглядало якось вкрай переконливо».
У романі «1984» веселощів уже немає й близько. За визначенням Томаса Рікса, це «політична модифікація роману жахів» (Черчилль і Орвелл. Битва за свободу. — К.: Лабораторія, 2020). Поза трагічним саспенсом оповіданої історії це ще й, сказати б, політологічний рентген. На самому початку ми бачимо Міністерство Правди, де служить головний персонаж — «величезну пірамідальну споруду з блискучого білого бетону, що стриміла — тераса за терасою — на триста метрів у височінь... На її фасаді елегантними літерами викладені три гасла Партії:
ВІЙНА — ЦЕ МИР
СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО
НЕУЦТВО — ЦЕ СИЛА».
Орвелл сформулював вічні закони тоталітаризму у вигляді паліндромів, які можна читати що спочатку, що з кінця — і вони будуть однаково резонні й ефективні. І тим самим дезавуював головну таємницю сучасних диктатур: заливати у демократичні посудини отруту. Мета цієї деструкції також оприявлена: «Головною духовною ознакою людства має стати контрольоване божевілля». Інструмент — пропаганда в усіх її варіаціях у намаганні «унеможливити всі інші форми думки». Цей механізм Орвелл назвав «новомовою».
Жодної загадки щодо прототипу змальованого в «1984» державного устрою немає і не було. Описано совєтську Росію. І то так лаконічно точно, глибоко і об’ємно, що у нас, які навіч пам’ятають ті часи, немає заперечень. Візьміть хоча б оцей вступ про суть КПСС: «Навіть від найскромнішого члена Партії чекають, що він буде компетентним, працелюбним і у певному сенсі розумним, але також необхідно, щоб він був довірливим і тупим фанатиком, головними емоціями якого будуть страх, ненависть,
підлабузництво і несамовите захоплення. Інакше кажучи, необхідно, щоб його душевний стан відповідав стану війни». А далі партійний вождь ділиться планами на майбутнє: «У нашому світі не буде інших емоцій, окрім страху, люті, тріумфу та самоприниження. Все інше ми зруйнуємо — геть усе».
В нинішній РФії це вже сталося, і в повище згаданій книжці Доріан Лінскі накладає Орвеллові передбачення на путінську практику: «Владіслав Сурков, колишній театральний режисер і PR-менеджер із улесливим обличчям, спритним розумом і сталевою хваткою, визначав межі «мови та категорій, у яких думає та живе країна». Сурков був піонером політики постправди: він інтенсивно генерував дестабілізаційний туман брехні, містифікацій та суперечливих фактів, природною реакцією на які був нігілістичний цинізм громадян... Росія, провідний світовий виробник дезінформації, перенесла свою альтернативну реальність до демократичних суспільств, які й гадки не мали, наскільки вони вразливі».
Це означає не лише те, що ракова пухлина потребує хірургічного втручання, а й те, що лікувати її метастази деінде слід наполегливо та без сантиментів. Орвелл зображує представників електорату без найменшої емпатії: «Діяльний, безмежно дурний, сповнений ідіотського ентузіазму... Правовірність означає не мислення, а відсутність мислення... В її голові не було жодної думки, яка не була б гаслом». Це ж не тільки про росіян, правда? Ми бачили такі типажі й під час Брекзиту, і в перебігу кампанії Трампа, й голоси подібних персонажів зумовлювали результати деяких наших президентських і парламентських виборів.
Отже, небезпека тоталітаризму гніздиться не лише на євразійському просторі, вона криється в кожному «глибинному народі». Тож Орвеллів роман навіть не так політичний трактат, як монографія про природу людини. У цьому сенсі «1984» подібний до «Бісів» Достоєвского.
Висуванці «глибинних народів» всюди однакові, чи не вичерпно описані Орвеллом: «Влада — не засіб, а кінцева мета. Диктатуру запроваджують не для того, щоб стати на сторожі революції, це революцію здійснюють для того, щоб запровадити диктатуру. Метою переслідування є переслідування. Метою тортур — тортури. Метою влади — влада». Якщо не брати до уваги деякі загумінки поза євроатлантикою, поціновувачі терористичного державотворення почуваються по-справжньому вдома лише в Росії — бо тамтешня історія ніколи й не відбувалася по-іншому.
Відтоді, як «Видавництво Жупанського» випустило український переклад «1984» (2015), роман постійно перебуває на ринку. Щороку — по кілька перевидань у різних видавництвах (причому в п’яти, здається, нових перекладах). Тобто, твір залишається актуальним, а це означає, що його уроки досі не засвоєно. Хоч Орвелл і застерігав не дивитися в очі Старшого Брата та не користуватися «новомовою», наші очільники намагалися чинити навпаки аж до повномасштабного вторгнення.
Це вже тепер модно просторікувати про «цивілізаційну війну». А дев’ять попередніх років ніхто ніби й не заглядав у книжку, наявну в кожній книгарні, де можна було вичитати: «Мета війни полягає не в тому, щоб завоювати територію або перешкодити її завоюванню, а у тому, щоб зберегти існуючу структуру суспільства».
Звідси висновок: поки існує збочена ресентиментна структура — сусідам миру не знати. Та й не лише сусідам. Але як позбутися цього монстра? Західний дискурс наполегливо оминає цю тему. В Україні про суть «перемоги» говорять хіба на маргінесах. Як-от Дмитро Корчинський, щоразу починаючи свій ютуб-сеанс мантрою: «Мир вам, браття і сестри! Якщо, звісно, ми розуміємо, що мир — це не відсутність війни, а відсутність москви».
У 2017 році перед головним офісом ВВС встановили бронзову скульптуру Орвелла, а поруч викарбувано рядок із неопублікованої передмови до «Колгоспу тварин»: «Якщо свобода взагалі щось означає, тоді вона означає право казати людям те, чого вони не хочуть чути».
Пам’ятник є, але чути й далі не хочуть.
