Леся Демська-Будзуляк написала книжку біографічних нарисів про розвідників

Леся Демська-Будзуляк написала книжку біографічних нарисів про розвідників, які у часи визвольних змагань стояли біля створення українських спецслужб. Звісно, повз її літературознавче око не могли прослизнути факти причетности цих персонажів до письменства. Хоч авторка прямо й не наголошує, проте зв’язок між розвідувальною та літературною діяльністю справді існує — і то не випадковий, а, сказати б, концептуальний.

 

Згадаймо Яна Флемінга. Якби не глянсовий блиск режисерів, котрі екранізували його шпигунські романи, та гіпнотичність акторів, які грали агента 007, — ми би чіткіше бачили, про що саме писав цей високого рангу британський розвідник. А він, говорячи мовою шахів, писав етюди для розв’язання шпигунських задач. Інакше кажучи, сценарії аналітика. 

 

Так, перший випуск «бондіани», роман «Казино «Рояль» (1952), з’явився вже потому, як Флемінг вийшов у відставку. Та неважко побачити в усьому циклі елементи реальних операцій, здійснених цим особистим помічником адмірала, який керував розвідкою королівського флоту.

 

До всього, історики розповідають, що той адмірал, Джон Ґодфрі, був людиною важкого характеру, а тому спілкування з партнерами нерідко доручав саме Флемінгові — з МІ6, управліннями пропаганди та спеціальних операцій, ба навіть з канцелярією прем’єр-міністра.

 

Очевидно, лейтенант-командер, котрий пізніше перекваліфікувався на автора світових лонгселерів, умів неабияк передбачати, варіювати, а відтак і успішно вибудовувати комунікацію (включно зі шпигунською). В літературі комунікаційну майстерність називають сторітелінгом.

 

Тож не дивно, що поміж знаних розвідників — чимало літератів і навпаки. Чого вартий навіть один український приклад Віктора Петрова (він же письменник В. Домонтович). Підкорення розвідувальних та літературних вершин вимагають однієї спільної якості — пластичної і сміливої фантазії, що дозволяє створювати віртуальну (або, коли хочете, доповнену) реальність.

 

Погляньмо під цим кутом на героїв книжки пані Демської-Будзуляк. Ось Павло Богацький, який організовував Київську міліцію за часів Центральної Ради, а за Директорії — Кіш охорони республіканського ладу, установу-попередник СБУ. Не переповідатиму фактажу, читабельно поданого авторкою та ще й, як зазначено на звороті титулу, схвально відрецензованого доктором історії Іваном Патриляком та доктором політології Миколою Томенком. Але не певен, що ці поважні фахівці надають такого ж серйозного значення літературному підґрунтю описуваних персонажів, як наша авторка.

 

Богацький — доволі відома постать, набагато більш знана в літературному контексті, аніж у спецслужбістському. Нехай його проза не сягнула хрестоматійних зразків, проте зробив він дещо непроминальне: започаткував модерний часопис «Українська хата» й уклав першу «Малу літературну енциклопедію». Людина, яка розуміла, що головним для літературного процесу є не так накопичення текстів, як їх систематизація, — утворення інфраструктури, в якій тільки й приживається будь-яка екосистема з літературною включно. А розуміння механізмів — це перше, що вимагається від очільника розвідки. 

 

Далі у книжці знайомимося з Юрієм Гасенком, особистим ад’ютантом генерального секретаря військових справ Петлюри. Щойно у грудні 1917-го Центральна Рада створила секретаріат міжнародних справ,

 

Гасенка відкомандировують до Швайцарії для створення Українського інформаційного бюро. В інтелектуально впливовому журналі Миколи Зерова «Книгар» з’являється Гасенкова стаття «Україна в освітленні європейської преси» — фактично перше дослідження тодішньої російської пропаганди, з голосу якої українців трактували як «большевиків другого сорту» й толерували молоду державу лише як буфер між Європою та Росією. Пізніше Гасенко напише інфраструктурну брошуру «Українська республіка, її історія, географія та економічне життя» (1919), яка лягала у підґрунтя створюваної ним контрпропагандистської системи. 

 

Говорячи сучасною мовою, Гасенко працював «під прикриттям» у дипломатичних місіях. У цьому залаштунковому статусі брав участь у підготовчому етапі Брестських переговорів; згодом — працюючи в Бухаресті. У мемуарах Євгена Чикаленка його титуловано однозначно: «Дипломат-офіцер».

 

Як меценат Чикаленко багато допомагав Гасенкові. Своєю чергою «дипломат-офіцер» писав для газети «Рада», власником якої був Євген Харламович. Й отут проглядає цікавий нюанс: щоразу, як наші персонажі-розвідники потрапляли у скруту, на поміч приходили літературні побратими — невидимі зв’язки між ними виявлялися так само міцними, як і, скажімо, масонські. Коли перед гетьманським переворотом німці заарештували усіх керівників силових відомств включно з Богацьким, того через кілька місяців витягнув з Лук’янівки професор історії Дмитро Дорошенко — вони обидва були активними фрілансерами «Книгаря».

 

Прикметно, що горизонтальна (літературна) сув’язь виглядає надійніше за вертикальну (партійну). Богацький був людиною Петлюри, а Дорошенко — міністром у Скоропадського. До всього, кожний уряд завжди має розвідок більше, ніж одну, — роблячи за визначенням спільну справу, підпорядковуються різним політикам. Точнісінько як зараз: якісь розслідувальні служби «під Татаровим», котрісь — «під Єрмаком».

 

Наприклад, Іван Вислоцький, ще один герой книжки, колишній кадровий офіцер австро-угорської розвідки, який тепер «завідував» розвідкою у командувача корпусу Січових стрільців Коновальця. Той формально був підпорядкований Петлюрі, а проте волів мати власні джерела інформації.

 

Тож коли Коновалець запідозрив, що з арештом полковника Болбочана не все чисто, таємно наказав Вислоцькому викрасти арештанта. Той не встиг, полковника стратили буквально напередодні. Утім розвідник чимало довідався й навіть заарештував одного з суддів. Проте був змушений екстрено кинути все і ховатися за кордоном. Справа Болбочана — одна із загадок нашої історії. Як пише, пані Демська-Будзуляк, «очевидно, ті, хто був причетний до розправи над полковником, виявили, що січовики дізналися про те, що мало бути назавжди поховане разом із П. Болбочаном. І. Вислоцький не просто переходив Збруч, він робив це максимально швидко, наче втікав від переслідування».

 

Спогадів Вислоцького не збереглося. Але в еміграції він написав книжку «Організація і праця розвідувально-поліційних служб в Україні після звільнення від окупації» — випадкова людина такої книжки не писала би.

 

Наступний персонаж рецензованої книжки, Дмитро Вітовський, відомий набагато більше. Провідник Листопадового чину (Львівське протипольське повстання 1918 року); секретар військових справ ЗУНР (аналог посаді Петлюри в УНР); особисто створював розвідку Української галицької армії. Перипетій його професійної кар’єри знов-таки переказувати не буду — авторка нарису зробила це вельми якісно, із залученням чималого масиву документів, досліджень та мемуарів. Хіба що так само зверну увагу на його літературний бекграунд: писав вірші, прозу, спогади й публіцистику. Серед його найближчих друзів — відомі літературні критики Микола Євшан, Роман Заклинський та Микола Цеглинський. Разом з останнім, до речі, він розробив і здійснив план втечі з тюрми студента Мирослава Січинського, засудженого за замах на австрійського намісника в Галичині ще у 1908 році. 

 

Нарешті п’ятий нарис книжки — «Ті, що панують над зорями...» — про Юрія Горліс-Горського. Його белетризовані спогади про підпілля 1920—1930 років перевидавали останніми роками неодноразово, особливо книжку «Холодний Яр», яка лягла в основу принаймні двох сучасних романів (Василя Шкляра та Андрія Кокотюхи). Розвідувальна діяльність Горліс-Горського часом сягала трилерних регістрів — приміром, 1924 року він кілька місяців працював під прикриттям у вінницькому ГПУ — точнісінько як «нічний репортер» Марко Крилович у ретро-шпигунських романах Юрія Винничука.

 

Власне, й загинув контррозвідник «при виконанні», хоч і за нез’ясованих обставин — просто зник 27 вересня 1946 року в таборі переміщених осіб у Німеччині. Але відомо, що перед тим він викрив співробітника англійської розвідки, який допомагав совєтським спецслужбам викрадати українців. Чи то помстилися патрони подвійного агента, чи таки дотягнулася до нього рука Москви (існує-бо лист маршала Жукова до генерала Айзенгавра з вимогою видати конкретних людей, серед яких Горліс-Горський фігурує під №38). 

 

Що стосується назви рецензованої книжки, то її пояснив у короткій передмові ректор Національної академії СБУ: «Книга і меч є символами нашої академії, гасло якої: «Мудрі пануватимуть над зірками». А сам голова СБУ, згадуючи перших спецслужбовців, характеризує їх так: «Митці, розвідники, державники». От саме в такій ієрархічній послідовності.