Руслана Корінна: «Якщо ти від усього втомився, сідай і їдь на фронт»

Війна до сіл і містечок Харківщини заходила по-різному.

Десь її кривавим обличчям стали біснуваті рашисти, що вичавлювали з окупованих територій усе українське.

А десь проявилася напливом тисяч біженців, які тікали світ за очі від шалених обстрілів з одним рюкзаком за плечима.

На долю Сахновщинської громади випав саме другий варіант, тому місцевій владі й небайдужим громадянам довелося зробити все можливе і неможливе, аби люди у наскрізь промерзлому березні не залишилися на вулиці.

Як розповіла «УМ» голова БО «БФ «Серця незламних» Руслана Корінна, виснажені дорогою втікачі були раді вселитися навіть до тих покинутих господарями хат, де покосився дах і не було меблів.

Спали просто на соломі, набиваючи сіном імпровізовані подушки.

На сьогодні більшість вимушених переселенців уже повернулися додому, але ця благодійна організація й далі продовжує волонтерську діяльність.

Тепер виконують замовлення військових і допомагають тим відчайдухам, які й досі не покинули прифронтові «сірі зони».

«То був останній подарунок їм від нього»

— Руслано, за майже два роки гарячої фази війни ви побували на всіх напрямках бойових дій. Чим найчастіше допомагаєте військовим?

— Запити від наших бійців і збори коштів ніколи не припиняються. Тільки, здається, з усім упоралися, як надходять нові. Минулого року з «арсенальної» тематики придбали квадрокоптер, оптичний приціл, саундмодератор, замовили прилад нічного бачення. Але на «нулі» є купа інших потреб.

Це гелеві й автомобільні акумулятори, автономні дизельні обігрівачі, покришки, індивідуальне спорядження, ліки, їжа тривалого зберігання і швидкого приготування. До речі, продукти ми ніколи не закуповуємо. Їх нам доправляють європейські та інші фонди.

Загалом список реальних потреб можна продовжувати далі. Тому хотілося б сказати усім: просто встигайте допомагати, аби було кому забрати вашу допомогу.

Руслана Корінна. І знову в дорогу.

— Ви маєте на увазі якісь трагічні історії, які лишили рубець на серці?

— На жаль, таких немало. Скажімо, ми співпрацювали з нашим земляком Олексієм Сердюком, який був на Бахмутському напрямку. Особисто з ним ніколи не зустрічалися, але замовлений ним товар переправляли «Новою поштою» до Костянтинівки. Останній раз він просив вислати медикаменти.

Але через деякий час я зрозуміла, що посилку ніхто не забирає. Пізніше мені зателефонувала дівчина, яка з ним служила, і попросила переадресувати відправлення на неї, оскільки Олексій загинув. Услід вона написала, що то був останній подарунок їм від нього…

Схожа, але не настільки трагічна історія трапилася з іще одним нашим земляком Вадимом Тертишним, на замовлення якого ми придбали квадрокоптер. Тобто дрон ми йому успішно передали пізно ввечері, повертаючись із зони бойових дій на Запорізькому напрямку, але вже на ранок дізналися, що військовий потрапив до госпіталю. Це дійсно вразило. Ти бачив людину лише кілька годин тому, а зараз твій земляк уже лежить поранений, бо ворог у його окоп кинув гранату.

«Туди мало хто доїжджає»

— Але ж волонтерство — теж надзвичайно ризикована справа. Сіра зона, куди доправляєте товари першої необхідності, мабуть, не раз змушувала відчути себе сталкером?

— Досить близько доїжджали до лінії зіткнення у Новоандріївці. Це Запорізький напрямок, 1 тисяча 200 метрів до «нуля». А недавно повернулися з Георгіївки, що за 3 км 600 метрів від Мар’їнки. Там теж дуже гаряче, але їхати треба, бо люди отримують мало допомоги.

— А в цих селах і досі хтось живе?

— Так. У Георгіївці на час нашого візиту— 16 людей, а в Максимільянівці, що за 6 кілометрів від Мар’їнки, — більш ніж сто. Хтось і досі мешкає у своєму будинку. А ті, що лишилися без даху над головою, знайшли прихисток у підвалі однієї з адміністративних будівель. Там у них є «буржуйка», кухня і ліжка.

— Яке враження взагалі справляє прифронтова зона? Напевно, апокаліптичне?

— Дивлячись де. Наприклад Сіверськ — це місто-привид. Я не знаю, чи можна його взагалі відбудувати. Там вирви від авіабомб — метрів 15 у діаметрі і метрів 10 у глибину. Всі багатоповерхівки — порожні. У приватних будинках ще дехто живе, але в основному всі туляться у підвалах. Ти буквально їдеш поміж руїн і шукаєш десь людей.

А ось Кислівки, що поблизу Сватівської траси, сьогодні вже немає взагалі. Ми потрапили туди рік тому, якраз після Різдва. Заїхали випадково, пропустивши поворот у село, куди везли допомогу. До військових позицій звідти метрів 600. Сусідній населений пункт вже окупований. Бачимо, посеред дороги — розбита техніка. На узбіччі лежать зв’язані міни для розтяжок.

У самому селі скрізь валяються уламки снарядів, бродять голодні кури, гуси та в’єтнамські свинки, але жодної людини навколо. Потім побачили якийсь димок у хаті. Зайшли. Там живе онкохворий чоловік. Ми йому допомогли продуктами і ліками. Хотіли відвезти до лікарні чи в хоспіс, але він категорично відмовився.

Коли вийшли на вулицю, зустріли військового. Розговорилися. Він трохи розповів про себе, а потім каже: «Я вже три місяці на «нулі». «Як на «нулі?» — перепитуємо, оскільки були впевнені, що все ще у сірій зоні. Одразу пригадали танки, які по дорозі до села бачили у полі. Ми були впевнені, що то наші хлопці. Хотіли ще привітати їх зі святом! Мовляв, поколядуємо, вручимо подарунки. «Ні, — відповів військовий, — то ворожі».

І тут нас охопила паніка, оскільки повернутися ми можемо або під боком в окупантів, або дорогою по замінованому полю. Потім якось опанували себе і зупинилися на першому варіанті, хоча по всій дорозі стирчать «свічки» від градів, а їхати треба дуже швидко.

Наш водій Олександр Марченко рішуче схопив кермо двома руками і скомандував моєму чоловікові: «Романе, дивися уважно. Як тільки у наш бік націлиться дуло танка, у нас є рівно 14 секунд, щоб скинути бус у кювет і вистрибнути самим». Я й собі запитала, що робити. «А ти молись!» — наказав він. Тоді я обхопила руками коліна і, поки вони проїхали той поворот на Сватівську трасу, весь час молилася. І так ми звідти вибралися.

У прифронтових селах часто доводиться бачити жахливу картину. Скажімо, після теракту на Каховській ГЕС ми допомагали людям водою, продуктами і гігієнічними наборами. Нікополь тоді запам’ятався як місто суцільних баклажок, а села, що розташовані неподалік електростанції, нагадували справжню пустелю. Тобто земля висохла і вкрилася тріщинами, навколо — гори мертвої риби та відповідний запах.

Але найбільше вразила ситуація у Червоногригорівці. Там зникла вся вода — і технічна, і питна. Для села, жителі якого заробляли кошти вирощуванням овочів, то була справжня катастрофа. Втім, до того лиха додалося ще одне, бо сюди звідусіль наповзла сила-силенна гадюк. Вони кишіли просто скрізь — повзали у траві, лежали розчавленими на дорогах, звисали чорним мотуззям зі стебел помідорів. Враження дійсно постапокаліптичне.

«Люди у сірій зоні заряджають позитивом»

— Руслано, ви допомагаєте місцевим жителям, які з різних причин не покинули прифронтові села. Аби там вижити, мабуть, треба мати особливий характер?

— У мене є девіз: «Якщо ти втомився і вже не маєш сили, сідай і їдь на фронт». Це найбільша підзарядка, яку можна уявити, хоча подібне твердження й звучить парадоксально. Здавалося б, ти бачиш, у яких умовах живуть люди, але вони тебе заряджають позитивною енергією, тому що завжди з нетерпінням чекають наших приїздів. Ми заздалегідь складаємо список.

Тобто, окрім базового набору, привозимо комусь ліки, комусь палицю, а комусь цукерки. Але найбільше люди радіють спілкуванню, адже вони відірвані від реальності й не знають, що відбувається поза межами їхнього села. Світла ж і телевізора немає. Скажеш їм: «Не хвилюйтеся, все буде добре», і з’являється зовсім інший емоційний стан.

— А ви справді вірите в те, що все буде добре?

— Я в цьому переконана. Навіщо тоді ми боремося? Ми обов’язково витримаємо всі випробування. Напевно, вони і потрібні для того, щоб ми навчилися цінувати і любити свою країну, щоб ми розуміли, що все дається не просто так, що нашу свободу потрібно виборювати і любити людей, поруч з якими ти живеш, — і на заході, і на сході.

— До речі, Руслано, ви буваєте у населених пунктах, які ЗСУ звільнили від окупантів. Чи є села, де люди шкодують, що рашисти пішли?

— Абсолютна більшість мешканців сходу і півдня, всупереч розхожій думці, — патріотичні. Але є і винятки. До таких сіл ми принципово приїжджаємо лише раз, оскільки нам треба підтримувати своїх людей. А наші дійсно неймовірні! Скажімо, у Новоандріївці, що за 1 км 200 метрів від фронту (село стоїть між нашими і ворожими позиціями) трапився такий випадок. Ми приїхали на крайню вулицю. За нею — дві посадки, крізь які з бінокля можна побачити позиції окупантів. І саме в цьому місці у нас обірвався ремінь генератора.

На щастя, поруч була хата, в якій мешкали три родини. Ці люди, щоб доправити машину до гаража зі спеціальною ямою, зрізали зі стовпа звичайний дріт, який ми перекинули з одного акумулятора на інший і доїхали до сусідньої вулиці.

Страх був неймовірний! Пам’ятаю також, що світла у тому селі не було, але наші помічники нагріли десь воду, принесли засіб для миття посуду, щоб наші хлопці не виїжджали в дорогу з руками в мазуті. Я тоді навіть розплакалася, бо ті люди здалися дуже рідними.

То був дійсно дивовижний день, бо, поки ми ремонтували бус, навколо добряче гепало, проте минулося без прильотів. Для Новоандріївки то справжня рідкість. Але одного разу на Куп’янщині ми таки потрапили під обстріл. По нас прицільно била САУ.

Спочатку прилетіло метрів за 250, потім за 150, а коли снаряд вибухнув зовсім поруч, ми зрозуміли, що стріляють саме по нас. Сьогодні поїздки стали ще складнішими, бо у ворога дуже багато дронів. Вони літають повсюди. Більше, ніж 10 хвилин, на одному місці стояти не можна.

Загалом за два роки війни усе так змінилося... Іноді мені здається, що живу не своїм життям, а постійними запитами, історіями, поїздками. Але, коли згадаю 80-літню бабусю Валю з Петропавлівки, яка щоразу виходить мені назустріч зі словами: «Моє сонечко приїхало», сили десь беруться знову. Знаєте, це ні з чим не порівнюване відчуття.