Дайвінг Ґранже: на глибині нацизму

Коли чуємо ім’я Жана-Крістофа Ґранже, непомильно уявляємо поліцейський детектив зі стрімкою фабулою і похмурими екскурсами у минуле підозрюваних, пов’язане з прихованими нацистськими злочинами.

Наше уявлення про французьких фліків (так там кличуть поліцейських) — здебільшого з його книжок. На цьому усталеному тлі останній роман Ґранже «Обраниці» (К.: BookChef, 2023) виглядає дещо несподівано: уперше вся оповідь перенесена в історичний час і за межі Франції — Берлін серпня-вересня 1939-го.

Та й класичних поліцейських немає: у розслідуванні бере участь лише гестапівець, а ця контора «не ловить злочинців, а вигадує їх на рівному місці».

Отже, це не традиційний поліційний детектив, а громадське, сказати б, розслідування, до якого залучені, крім гестапівця з попереднім досвідом штурмовика, двоє психіатрів (і ще один фігурує на боці зла).

А це вже класичний Ґранже: психодетектив — відхилення, перверсії, збочення. І калейдоскоп хибних версій, як мало в кого з колег-романістів.

Зрештою, в тоталітарному суспільстві професійним детективам нема чого робити бодай тому, що «коли при владі вбивці, бандити залишаються без діла».

Частина поліціянтів «зі слідчих стали катами», справжні фахівці принишкли, а тіло того, хто намагався чесно виконувати свою роботу, знаходять прикопаним на картопляному полі

. Нам це знайоме: справа Ґонгадзе. Відтак, точніше жанрове означення «Обраниць» — політичний детектив. А цей жанр, хоч як далеко в минуле занурювався б, — завжди про сьогодення.

Персонаж-психоаналітик Симон практикує дружин високопосадовців Райху і доходить висновку: «Нацистська партія не просто бажала володіти свідомістю людей — вона навіювала сни, сповнені жаху і терору».

Він «лікував знервованих жінок, яких мордували анигітлерівські, а отже, зрадницькі сни». На їхні розпачливі запитання «що це?!» не поспішав відповідати («це розуміти так, що нам усім приставлено люґер до скроні», — хотів було відказати Симон»), а натомість... шантажував пацієнток їхніми відвертими висловлюваннями, записаними на диктофон.

Беручи додаткові гроші, казав: «У певному сенсі, — шовковим голосом провадив Симон, — мені платить Гітлер. Просто платить за шкоду, яку заподіяв твоєму мозкові».

Якби все було справді так — то був би не Ґранже. Пацієнтки Симона зрештою виявляються не жертвами, а модераторками. До певної міри, це інверсія Аристофанової комедії «Лісістрата», де топжінки сприяють завершенню війни; «Обраниці» — її підживлюють. Цей роман — ще й про руйнівний потенціал аналітики: «Це розслідування розбило його життя на друзки».

Ідіосинкразія Ґранже на нацизм (тут до нього в жанровій літературі наближається хіба що Стіґ Ларссон) добре відома. Коли він говорить про спосіб приватного протиставлення цій пошесті, то цілком перебуває у річищі Гемінґвея: «Один день життя — ось що залишалося незмінним трофеєм» (Конґо. Реквієм.— К.: BookChef, 2019).

В «Обраницях» це виглядає так: «Є дещо потужніше за тиранію нацистів чи загрозу нової війни. Ніжний подих вітерцю, шелест листя, проблиски сонця... Легенькі тіні, що танцюють на асфальті».

Плюс елегантний еротичний натяк: «Якщо пощастить, Симон побачить Ґрету Філітц і обриси її ніг крізь пронизаний сонцем поділ сукні... Зрештою, ідею її стегон він любив більше за самі стегна».

Один з персонажів «Обраниць» має за прототипа, здогадно, відомого нациста-медика Менґеле: «Ми мусимо повернутися до законів Творця і відновити природний відбір, — заявив Менґергаузен. — Саме у цьому ховається дух Божий, а не у кожному його творінні. Наша справа — допомогти цьому процесу... У тілі нації оселилися паразити. Ми — ліки. Ми — зцілення!».

Не треба особливих зусиль, аби побачити у цій софістиці логіку Путіна — хоч внутрішньо-, хоч зовнішньополітичну. Доктор-убивця пропонує патрону цілий спектр пропозицій «оптимізації електорату»: від системного «знищення працею» до мережі лебенсборнів, «криниць життя» — конвеєрного запліднення повноцінних арійок фанатичними нацистами.

А ось іще одна алюзія на сучасність. Менґергаузен — позаштатний радник: «Я не маю жодного звання... жодної відповідальности. Я лише ініціатор... поет, джерело натхнення».

Такі залаштункові маніпулятори з’являються чи не в кожному романі Ґранже, і всі вони — моральні покручі: «Дарвінівська еволюція приносить чимало розчарувань... Не Дракула, але близько» (Останнє полювання.— Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2020).

Світовідчуття французького романіста, взагалі-то, доволі похмуре, з мізантропічним, сказати б, вектором. До такого висновку підштовхує символ дощу, котрий також регулярно зринає в його книжках.

Ось про дощ в «Обраницях»: «Його слова — завжди однакові, завжди відомі. Це — первісний шепіт, голос мами над подушкою, шерех життя, який тече крізь людину, мов кров, мов сльози».

Кров і сльози — так він уявляє суть екзистенції. Ще відвертіше — в іншому романі: «Дантівські зливи... Таке враження, що пливеш у відкритому морі... Величезні краплі дощу розбивалися об вітрове скло, як водяні бомби... розтинаючи час на найтонші одиниці... Ця непроглядна стіна води цілком відповідала плутанині в Ервановій голові, неможливо було зосередитися на чіткій думці» (Лонтано.— К.: BookChef, 2018). І коли бачиш рядок «у глибині душі він любив цей дощ, цей хаос», — виникає згадка про Достоєвского, який так само любив у глибині душі описуваний ним хаос.

Серед літературознавців побутує думка, що історія повсякдення якнайкраще відбивається саме в детективних романах — бо в екстремальних ситуаціях персонажі насамперед хапаються за найусталеніші речі й поняття; фіксують боковим зором типові прояви.

І це необов’язково напряму пов’язано із сюжетом. Ось, до прикладу, «лівий відступ» у бік кіна: «Керівники Райху взяли кіноіндустрію у свої руки, але не для того, щоб заважати, а якраз навпаки.

З 1933 року студії у Потсдамі працювали на повну силу й випускали майже сотню фільмів на рік... Вони потурали смакам публіки і випускали сентиментальні комедії й оперети у рожевих тонах» (утім, «кіношна версія» — як одна з хибних у розслідуванні — таки присутня в «Обраницях»).

Останній роман Ґранже — це упізнаваний, викристалізований стиль, який водночас (і щоразу) тішить читача несподіваними додатковими зблисками.