«Я знаю — моя Україна воскресне на поклик добра!» Дмитру Павличку присвячується

Навіщо Києву Червона площа

Заступниця голови Київського міськвиконкому Галина Менжерес хвилювалася, і це було помітно: кілька хвилин тому годинник на її столі показав 16:00, а представників творчих спілок, які заявили про бажання виступити на Комісії міськвиконкому з найменувань та перейменувань вулиць, яку Менжерес очолювала, усе ще не було.

Аж раптом двері її кабінету відчинилися, і секретарка мовила з помітним хвилюванням:

— Вони прийшли...

Галина Миколаївна вийшла до приймальні, привіталася з гостями й красивим жестом запросила до кабінету.

Коли всі розсілися, вона сказала:

— Гадаю, немає потреби представляти вам наших гостей, адже кожному з вас вони добре відомі, але правила ведення протоколу змушують мене це зробити: від Спілки композиторів України — композитор Олександр Білаш, від Спілки письменників України — поет і громадський діяч Дмитро Павличко, від товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка — поет Павло Мовчан...

Першим узяв слово Олександр Білаш. Як голова Київського відділення Спілки композиторів України він просив одній із вулиць Києва присвоїти ім’я Левка Ревуцького, а іншій — Бориса Лятошинського, мотивуючи це тим, що обидва композитори жили і працювали у Києві, присвятили йому симфонічні твори.

Голова товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Павло Мовчан просив одній з вулиць, бажано центральній, надати ім’я видатного українського філолога Бориса Грінченка, який уклав і видав перший тлумачний словник української мови, завдяки чому українська мова була внесена до кадастру європейських мов.

Цю пропозицію гаряче підтримала член комісії, доктор філологічних наук Ірина Железняк, науковий співробітник Інституту української мови, фольклору та етнографії АН УРСР.
Значно довшим був виступ Дмитра Васильовича Павличка:

— Хочу звернути увагу членів комісії на очевидний парадокс, я б навіть сказав, абсурд: у нас у Києві, якщо точніше — на Подолі, є Червона площа. І так само називається відповідна станція метро. У мене запитання: навіщо така назва Києву, адже всі в Україні знають, що Червона площа — це символ Москви, Росії, Радянського Союзу.

Яким же чином з’явилася вона у Києві?

Я зацікавився цим питанням, і в архіві міста Києва натрапив на такий документ: на десяту річницю жовтневої революції (1927 рік) голова тодішньої Київської міської ради робітничих, селянських і солдатських депутатів Андрій Бубнов письмовою депешею доповідав «нагору»: «Революційна хвиля змила в Києві все царське і все церковне: назавжди зникли такі назви, як Царська площа, вулиці Миколаївська, Олександрівська, Катерининська, Столипінська, Трьохсвятительська, Свято-Троїцька та їм подібні. Замість них Київ прикрасили вулиці Маркса, Енгельса, Леніна, площа Сталіна, Червона площа».

Але ж Андрій Бубнов був надісланий сюди Москвою, то звідки ж йому було знати, що упродовж попередніх 150 років (!) Червона площа називалася по-іншому — Контрактова — за назвою Контрактового будинку, який стояв тут і був першою комерційною установою Києва, де укладали договори на закупівлю не лише київських товарів, а й з усієї України.

Тут, до речі, часто бував Тарас Шевченко, адже ще раніше тут розташовувалося Кирило-Мефодіївське товариство — (братство), як називав його Шевченко.

Поет згадує:
У Києві на Подолі
Братерська наша воля
Без холопа і без пана
Сама собі у жупані...

Завершуючи свій виступ, пропоную повернути Червоній площі її історичну назву — Контрактова...

То був акт надзвичайної сміливості Дмитра Васильовича Павличка, адже над усіма сферами життя тоді панувала КПРС, а її вірний пес КДБ безжально карав за будь-які замахи на комуністичні символи, серед яких чи не на першому місці стояла Червона площа.

Запала обтяжлива тиша, яку перервав член комісії, генерал у відставці Володимир Шестаков:

— Даруйте, Дмитре Васильовичу, але те, що ви запропонували, — відверта антирадянщина, особисто я за таку пропозицію не голосуватиму.

Києвознавець Лідія Пономаренко:

— Тут уже приходили «гарячі голови» від театральної громадськості Москви й Києва, які пропонували вулицю Жовтневої революції перейменувати на вулицю Володимира Висоцького — на тій підставі, що тут у 13-річному віці жив Висоцький, коли його батько служив у Київському військовому окрузі. Поряд з їхньою пропозицією стоїть і ваша, Дмитре Васильовичу. Якщо вже так кортить щось перейменовувати, то будь ласка, у нас вистачає таких вулиць, як Агрегатна, Силікатна, Гаражна, Газопровідна, Ливарна, Текстильна та їм подібних, а Червоної площі не чіпайте...

Та несподівано для всіх Павличка підтримала Галина Менжерес:

— Ми зараз йдемо до 1500-річчя Києва, а міжнародна організація ЮНЕСКО, яка й визначила вік нашої столиці, вимагає від нас повертати місту історичні та топонімічні назви.

У підсумковому документі (постанові), який підписали голова Комісії з перейменувань Галина Менжерес та голова Київського міськвиконкому Валентин Згурський, зазначалося:

— ім’я композитора Лева Ревуцького присвоїти новій вулиці на Дарницькому житловому масиві (Харківський район);
— ім’я композитора Бориса Лятошинського присвоїти новій вулиці на житловому масиві «Теремки» (Залізничний район);
— вулицю Ново-Пушкінську в Ленінському районі перейменувати на вулицю Бориса Грінченка;
— Червоній площі в Подільському районі повернути її історичну назву — Контрактова.

«Два кольори» від двох авторів

Як автор довідників «Вулиці Києва» я майже тридцять років входив до складу Комісії з найменувань вулиць Києва і можу засвідчити: як представники української інтелігенції Олександр Білаш та Дмитро Павличко досить часто приходили на засідання комісії.

Олександр Іванович переймався тим, аби закарбувати в назвах вулиць найвидатніших композиторів, музикантів, співаків, Дмитро ж Васильович уже тоді — у 80-ті, 90-ті — в міру своїх сил робив те, що сьогодні ми називаємо декомунізацією. Ось протоколи засідання комісії від 22 січня 1994 року. До слова запрошується Олександр Білаш:

— В Українській радянській енциклопедії зараз працюють над довідником з робочою назвою «Київ. Покажчик імен». Там зібрано розгорнуті біографічні дані на осіб, чиї імена закарбовано у назвах київських вулиць, промислових підприємств. І знаєте, хто найбільше пошанований у Києві? Їх двоє: Ленін і... Дзержинський. Леніна я не чіпатиму, то справа істориків. Але скажіть мені: до чого тут Дзержинський? Найголовніший російський чекіст, він ніколи не бував не те що у Києві, а й в Україні, не цікавився нею. Однак у Києві є: вулиця Дзержинського, провулок Дзержинського, площа Дзержинського, завод «Транссигнал» імені Дзержинського, трамвайне депо імені Дзержинського, міліцейська академія імені Дзержинського...

А водночас у Києві ніяк не представлений золотий голос України Іван Семенович Козловський. Він народився у селі Мар’янівка Васильківського повіту Київської губернії, з дитинства співав у хорах київських церков, на сцену вперше вийшов у Харківському оперному театрі.

Я прошу вас: заберіть хоча б щось від чужого нам Дзержинського, назвіть іменем нашого земляка Козловського.

І ще. Іван Семенович високо оцінив «Пісню про рушник» Платона Майбороди та Андрія Малишка, був неперевершеним її виконавцем, включав у найпрестижніші свої виступи.

Щодо Андрія Малишка, то він гідно пошанований у Києві — у Дніпровському районі є велика й ошатна вулиця його імені, а про Платона Майбороду ви чомусь зовсім забули. Прошу вас, зважте на це...

Як завжди гострим, безкомпромісним був виступ Дмитра Павличка:

— На Сирці, від станції метро «Дорогожичі» бере початок вулиця Академіка Щусєва. У мене запитання: який внесок в українську науку зробив академік Щусєв? Відповідаю: ніякого. А уславився Олексій Вікторович тим, що спроєктував, а згодом і побудував мавзолей Леніна у Москві на Червоній площі, яку в Києві ми, слава Богу, перейменували.

Тож для чого нам у Києві Щусєв? Пам’ять по собі він залишив саме у Москві, тому й пропоную слідом за Червоною площею перейменувати й вулицю, яка нагадує про нього...

Як на ті часи це вже було занадто: троє членів комісії — ті, які ще не спалили квитки членів КПРС, підвелися й покинули засідання. Але на прийняття постанови це не вплинуло. Ось вона:

— вулиці Дзержинського у Печерському районі повернути її історичну назву — Предславинська;
— провулок Дзержинського у тому ж районі перейменувати на провулок Івана Козловського;
— площі Дзержинського у Московському районі повернути її топонімічну наву — Либідська;
— вулицю Омеляна Пугачова у Шевченківському районі перейменувати на вулицю Платона Майбороди;
— вулицю Академіка Щусєва у тому ж районі залишити без змін.

...Павличко й Білаш познайомилися 1960 року в Києві, на кіностудії імені Довженка. Режисер Володимир Денисенко завершував роботу над фільмом «Роман і Франческа», сюжет якого, якщо коротко, дуже простий: український моряк Роман (артист Павло Морозенко) закохався в італійку Франческу (Людмила Гурченко).

Автори пісні «Два кольори» Дмитро Павличко та Олександр Білаш.
Фото 1973 року.

Та не врахував Володимир Терентійович Денисенко, що партія й уряд украй негативно ставилися до будь-яких контактів радянських людей з іноземними громадянами, а про шлюб із ними не могло бути й мови.

Тож безжальна цензура, яка була інструментом влади в усіх жанрах мистецтва, так «пройшлася» по фільму, що його герой заговорив мовою пропагандиста радянського способу життя...

Аби врятувати фільм, зробити його більш видовищним, Денисенко вирішив, що Роман має заспівати й розповісти коханій про любов і про Україну не казенними фразами, а зворушливою ліричною піснею. Але ж де узяти текст, хто напише музику?

І раптом до рук режисера потрапив літературний журнал «Жовтень», а там — добірка віршів не знайомого йому Дмитра Павличка — «Любов і ненависть», «Правда кличе», «Моя земля».

У короткій довідці про автора було зазначено: «Поет-початківець Дмитро Павличко народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчатов Косівського району Станіславської області. 1947 року вступив на філологічний факультет Львівського університету імені Івана Франка, який закінчив 1953 року».

Вірш «Моя земля» переконав Денисенка, що Павличко не лише поет-патріот, а й тонкий лірик, він написав те, що йому, Денисенкові, треба. Редакція «Жовтня» допомогла зв’язатися з Павличком, і Денисенко радо зустрічав його у Києві. Вислухавши побажання режисера, Павличко одразу вловив, що тому треба, і вже за два дні приніс готовий вірш.

Щодо автора музики, то тут усе було значно простіше: Білаша порекомендував Денисенку ректор Київської консерваторії Андрій Штогаренко, охарактеризувавши його як «одного з найталановитіших випускників композиторського факультету».

Пошматований цензурою фільм «Роман і Франческа» успіху у глядачів не мав, проте пісня Білаша і Павличка зачарувала Україну:

Впали роси на покоси,
Засвітилися навколо.
Там дівча ходило босе,
Білу нужку прокололо...

Показово, що на оглядах худож­ньої самодіяльності її оголошували не інакше, як «українська народна пісня», а автори сприймали це як найвищу похвалу.

І ще. Ця пісня посприяла кар’єрному зростанню обох авторів: Павличка було призначено завідувачем відділу поезії журналу «Жовтень», Білаша обрано головою Київського відділення Спілки композиторів України.

1964 року Дмитро Васильович переїжджає до Києва. Після наступної зустрічі з Олександром Білашем з’являється новий хіт — «Два кольори».

Ця пісня прикрасила репертуар таких майстрів, як Дмитро Гнатюк та Анатолій Мокренко, багатьох інших співаків. Журналісти українського радіо Олена Пляжник та Елла Давиденко розповідали мені, що тоді — у 60-70-80-х — «Два кольори» набули шаленої популярності, пошта приносила стоси листів, у яких слухачі просили виконати її ще й іще, і саме слухачі влучно назвали її «пісня української душі».

І результат не забарився: 1968 року Павличко й Білаш за пісню «Два кольори» стали лауреатами Республіканської молодіжної премії імені Миколи Островського.

Премія — молодіжна, і газета, де я розпочинав свій шлях у журналістиці, — також молодіжна. І спало мені на думку зустрітися з обома авторами, розпитати подробиці, пов’язані з появою «Двох кольорів».

Приїхав у Спілку письменників, мені кажуть: «Дмитра Васильовича у Києві немає, він у творчому відрядженні, повернеться нескоро». Візит до Спілки композиторів був більш вдалий: «Є під Києвом селище Кичеєве, а в нім Будинок творчості композиторів. Отам Олександра Іановича і знайдете».

Кичеєве — це невеликий роз’їзд між Ірпенем та Ворзелем, і Будинок творчості і композиторів тут знає кожен. Проте Олександр Іванович займав окремий дерев’яний будиночок, до якого мене привів лісник Петро, і я негучно постукав у двері. Відчинив її особисто господар. Навіть не розпитуючи, хто я і навіщо його потурбував, привітно посміхнувся: «Заходьте».

Олександр Іванович був у піднесеному настрої, бо уже знав, що став лауреатом, проте розповідь свою почав не з себе, а з того що створили останнім часом «підлеглі» йому київські композитори: високо оцінив пісню Ігоря Шамо «Києве мій», романс Юлії Рожавської «Летять в небі чайки», музику для дітей Володимира Шаповаленка. Коли ж дійшли до удостоєних престижної премії «Двох кольорів», Олександр Іванович розповів:

— Невдовзі після того, як Павличко оселився у Києві, він завітав до мене. А я якраз поспішав у Жовтневий палац культури, де мала відбутися зустріч киян з льотчиком-космонавтом від України Павлом Поповичем. Оскільки запрошення у мене було на двох осіб, ми пішли разом. І от сидимо у перших рядах, чекаємо космонавта. Раптом попереду нас стала жінка в українському вбранні — вона мала піднести космонавту традиційний коровай. Вдивляється в її вбрання Павличко, і раптом каже, ні до кого не звертаючись: «Червоне — то любов, а чорне — то журба».

Я одразу вхопився за цю фразу: «Стривай, Дмитре, це ж готовий рефрен для нашої пісні!». «Якої пісні?» — перепитує Дмитро. «Тієї, яку ти напишеш, а я покладу її на музику».
Назад ішли Хрещатиком. Йшли мовчки, бо кожен обдумував своє: Дмитро римував рядки, а я «виходив» на мелодію.

Тільки-но перетнули поріг квартири, Дмитро кинувся записувати текст, а я сів за рояль. Написавши, він став біля мене, і ми проспівали дуетом: «Два кольори мої, два кольори...». І здалося нам, що вийшло у нас непогано.

28 вересня 1999 року Дмитру Васильовичу Павличку виповнилося сімдесят років. З цієї нагоди його друг і співавтор Олександр Білаш влаштував у себе вдома бенкет, який назвав «для своїх». Пишаюся, що серед запрошених був і я як автор найпершої публікації про альянс двох яскравих талантів, — називалася вона «Прийшла весна в Кичеєве».

Прихопивши пляшку шампанського, приїхав на Пушкінську, 34, де жив Білаш. Серед тих, кого впізнав, — соліст і водночас директор Національної опери України Анатолій Мокренко, голова Українського фонду культури Борис Олійник, донецький поет Микола Рибалко. Дружина Білаша — народна артистка України, співачка Лариса Остапенко — поралася біля святкового столу, прикрашеного пляшками шампанського й коньяку.

З невеликим запізненням з’явився Дмитро Васильович Павличко. Одразу квіти, вітальні вигуки, «стрілянина» шампанським... Дмитро Васильович мав вигляд щасливої людини.

Справді, завдяки розмаїттю своїх талантів і неймовірній працездатності він, уродженець сільської глибинки на Станіславщині (нині Івано-Франківська область) посідав такі різні й такі відповідальні посади: в літературі — секретар правління Спілки письменників України, головний редактор журналу «Всесвіт»; у дипломатії — Над­звичайний і Повноважний Посол України у Словаччині, згодом — у Польщі; у державотворенні — депутат Верховної Ради України декількох скликань, голова Комітету Верховної Ради України, один з творців Конституції Незалежної України...

Святковий вечір був у розпалі, коли з-за столу підвівся Анатолій Юрійович Мокренко:

— Зараз усі разом ми виконаємо пісню, яку наш ювіляр присвятив собі. І це про вас, шановний Дмитре Васильовичу, співає нині вся Україна:

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами...
І всі підхопили:
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними,
Червоними і чорними нитками...
Того пам’ятного вечора він почувався дуже щасливим — поет, дипломат, державний діяч Дмитро Васильович Павличко...

Я перед вашою Стіною
стою й за свій народ молюсь...

Голова Єврейської ради України Ілля Левітас був у піднесеному настрої. Він ходив просторим кабінетом, тримаючи в руках спільну постанову Верховної Ради та Кабінету Міністрів України про те, що нинішнього 1991 року 50-річчя трагедії в Бабиному Яру відзначатиметься на державному рівні.

Мимоволі згадалися не такі вже й далекі радянські часи, коли там, на Лук’янівських пагорбах, збиралася купка сміливців: промовці негучно виголошували промови, рабини негучно молилися, а навкруги нишпорили підозрілі типи — придивлялися, прислухалися...

Несподівано до кабінету Левітаса увійшов відомий усій країні поет Дмитро Павличко. Левітас підвівся, потиснув гостю руку, а той сказав:

— Шановний Ілля Михайловичу, я присвятив скорботному ювілею поему-реквієм «Бабин Яр». Передаю її Єврейській раді, яка представляє єврейське населення України.

— Дорогий Дмитре Васильовичу, — сказав у відповідь Левітас, — ми з вдячністю приймаємо вашу поему, але у мене є пропозиція: ви написали поему-реквієм, а я проводитиму мітинг-реквієм. Я з радістю надам вам слово, і ви прочитаєте там, у Бабиному Яру, хоча б фрагменти вашої поеми.

На тому й зголосилися,

І от Київ, Бабин Яр, 29 вересня 1991 року... Ніколи раніше тут не збиралося так багато людей: родичі загиблих, колишні в’язні фашистських концтаборів, делегації Ізраїлю, США, Канади, всіх європейських країн, представники посольств, найвищі посадовці України. Слідом за президентом України Леонідом Кравчуком та віцепрем’єр-міністром з гуманітарних питань Сергієм Комісаренком слово надається Дмитру Васильовичу Павличку:

— Сьогодні говоритиму правду, — каже він, — а вона полягає у тому, що впродовж Другої світової війни євреїв знищував Гітлер, а після війни їх знищував Сталін. Чого вартий хоча б такий факт: за термінологією Кремля, у Бабиному Яру загинули не євреї, а «мирні радянські громадяни». І ці слова були вибиті на камені, бо на слові «єврей» за радянських часів лежало залізне табу.

А коли стало відомо, що в яру загинули ще й українські націоналісти, військовополонені, тобто «зрадники», а також і роми, то Бабин Яр сприймався Москвою як величезне звалище людей «другого сорту».

Та влада прорахувалася: група українських інтелігентів — ті, хто склали ядро українського «шістдесятництва», разом з небайдужими єврейськими активістами стали на захист честі й гідності величезної єврейської могили на ім’я Бабин Яр — після довгих років тотального офіційного замовчування...

Але ж Дмитро Васильович передусім був поет, і от уже гучномовці розносять по скорботних місцях його схвильований голос:

Похилений вітром осіннім,
Над Бабиним Яром стою.
Отця сивобрового бачу
І брата, і матір свою.
Це тут вони тяжко вмирали,
Це тут вони зморені сплять,
Та їхні молитви й благання
В деревах десь тут шелестять.
Тут Київ та рід мій козацький,
Тут наша свобода в крові.
Над братнім усопшим народом
Ми молимось, мертві й живі.

Далі Павличко говорить про невідворотність покарання, яке чекає на катів — навіть і на мерт­вих:

Буде суд і буде кара –
Отверзеться Бабин Яр,
Хлине кров, як повінь яра,
Вдарить хвиля аж до хмар.

На узвишшя піднебесне
Вийде світлий судія,
Крикнуть сурми, і воскресне
Вся Давидова сім’я.

Не сховається почвара,
Ані вбивця, ні грабар.
Буде суд і буде кара,
Отверзеться Бабин Яр.

Розпадуться небосхили,
Божа явиться могуть.
Вийдуть праведні з могили,
Злих в могилу поведуть.

Мітинг у Бабиному Яру справив на Дмитра Васильовича не­згладиме враження. Та чи міг він подумати, що дуже скоро візьме участь іще в одному мітингу, але не в Києві, а в іншому кінці України — на рідній йому Галичині?

...1995 року в Україну з неофіційним візитом прибув голова кнесету (парламенту) Ізраїлю Шевах Вайс. У Києві він відвідав Єврейську раду України, де зустрівся з її головою Іллею Левітасом. Як звичайні кияни — пішли по місту: на Рогнідинській вклонилися пам’ятнику Шолом-Алейхему, на Басейній постояли у дворі, де народилася прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр. Відвідали й Бабин Яр, і там Вайс розповів Левітасу, що сам він народився у місті Борислав Львівської області, а під час війни його з матір’ю врятувала українська родина. Зараз у його намірах розшукати ту родину, віддячити їй. І запросив Левітаса разом відвідати Борислав.

Ілля Михайлович не відмовив високому гостю, а коли розповів про це Павличку, з яким товаришував, той одразу заявив: «Я їду з вами».

Поки летіли, Павличко написав і подарував Вайсу вірш про Ізраїль, який починається словами «Я перед вашою Стіною стою й за свій народ молюсь». Подальший зміст залишився Левітасу невідомий, бо Вайс надійно сховав подарований йому вірш.

Отак утрьох вони й прибули у Борислав. А там, на площі Свободи, зібралося майже все місто — таких високопосадовців тут не бачили ніколи (Павличко на той час — голова Комітету Верховної Ради України з іноземних справ).

Коли наблизилися до трибуни, з натовпу вийшла літня жінка. Підійшла до Вайса, обійняла його:

— Синочку, рідний, ти тоді був зовсім маленький, і твоя мати просила мене: пані Юля, поколисайте його. Я тебе колисала, а коли ще й співала, ти спокійно засинав...

Тепер уже Вайс обійняв її, поцілував руки, запросив разом піднятися на трибуну. Міський голова Василь Гнатишин представив її спікеру Кнессету:

— Ваша рятивниця пані Юлія Магоцька, 83 роки, чоловік помер два роки тому, нині живе одна...

Перший цю зворушливу зустріч прокоментував Дмитро Павличко:

— Рятування євреїв у Галичині набуло безпрецедентного розмаху. Тут переконливий приклад подали наші духовні пастирі: митрополит Андрей Шептицький, його брат Климентій, ігуменя Джозефа, кардинал Йосип Сліпий, отець Омелян Ковч... Усі разом вони сховали 300 єврейських дітей, стільки ж жінок та літніх людей, а брати Шептицькі врятували ще й головних рабинів Львова — Кагане, Хамейдеса, Левіна...

А далі відгукнулася вся Галичина: незважаючи на смертельну загрозу, героїчні приклади рятування євреїв маємо у Самборі, Коломиї, Снятині і тут, у Бориславі. Вам, пані Юлю, я присвячую вірш «Праведниця», який передам місцевій газеті, а зараз прочитаю короткий уривок:

У славетнім Єрусалимі
Достойники з «Яд Вашема»
Вас, праведницю, привітають,
Привітають і величають,
На вашу честь древо саджають...

Голова кнесету Шевах Вайс продовжив виступ Павличка, запевнивши всіх, що кожен, хто рятував євреїв, Ізраїлем не забутий: у Єрусалимі, біля меморіального комплексу «Яд Вашем» («Ім’я та Пам’ять») виса­джена алея Праведників, де на честь кожного рятівника посажено дерево, а срібна табличка навічно зберігає ім’я героя.

Ось вони: Іван Стебельський, Олена Григоришина, Марина Бабич, Олександр Дудко, Іван Яцюк, Ольга Чорнобай, Леонід Бак, Фелікс Рудюк, Петро Семенів, Володимир Ланко, Богдан та Орест Загайкевичі — не полічити всіх...

Закінчивши промову, Шевах Вайс вручив Юлії Магоцькій диплом «Праведник світу», а також передбачену законодавством Ізраїлю грошову винагороду — 6 тисяч доларів, особисто від себе вручив своїй рятівниці ордер на нову квартиру у Львові й попросив міського голову Борислава допомогти літній жінці з переїздом.

...У Львівському аеропорту їхні шляхи розійшлися: Левітас із Вайсом полетіли на Одесу, де той мав посадити спікера кнесету на океанський лайнер, який відходить до ізраїльського порту Хайфа, а Дмитро Павличко поспішив у Київ, де на нього чекали невідкладні справи. Багато, дуже багато справ...

Анатолій СИГАЛОВ