Маркери московії: чому Папа Римський не знає Шевченкових слів про російських Петра і Катерину?

Нещодавно, перебуваючи в Санкт-Петербурзі на зустрічі з католиками московії, Папа Римський раптово заговорив «о великой русской культуре», про «вєлікіх» Петра І та Катерину ІІ.

«Це той первий, що розпинав нашу Україну, а вторая доконала вдову-сиротину», — писав Т. Г. Шевченко.

Бідний понтифік! Як же його «підставили» ті, хто писав йому оту промову, яка викликала бурю гнівних протестів не тільки в Україні, а й у всіх, хто цікавиться ментальністю та «культурою» московита, особливо після чергової кривавої війни, яку цей, за висловом Карла Маркса (т. 30, с. 306), «бич Європи — монгол» розв’язав в Україні!

Фальсифікації правди росією

Давайте розберемося, що таке культура взагалі, література і мистецтво зокрема. Чи є вони частиною життя та ментальності москаля? Чи справді можуть бути сумісні такі речі, як культура та москаль?

У той час, як у Європі в епоху «дученто, треченто, кватроченто, чінквоченто» (двохсоті, трьохсоті, чотирьохсоті, п’ятисоті роки) з’явилось безліч літературних творів, з’явились титани Відродження, а на зміну їм прийшли майстри стилю бароко, рококо і ампір, а в московії...

Немає у московії більш авторитетного і популярного поета, письменника, естета та історика, ніж О. С. Пушкін. Отже, слово Пушкіну.

«Словесность наша, — пише Олександр Сергійович, — явилась вдруг в 18 столетии, подобно русскому дворянству, без предков и родословной».
(А. С. Пушкин, СС, т.6, М. 1962. — С. 367).

А у статті «О ничтожестве литературы русской» автор продовжує: «Долго Россия оставалась чуждою Европе. Приняв свет християнства от Византии (насправді від України-Руси. — Авт.), она не участвовала ни в политических переворотах, ни в умственной деятельности римско-католического мира. Великая эпоха Возрождения не имела на нее никакого влияния». (Там же, с. 407).

«Татары, завоевав Россию, не подарили ей ни алгебры, ни Аристотеля. Свержение ига (татар) не благоприятствовало свободному развитию просвещения. Европа наводнена была неимоверным множеством поэм, легенд, романсов, мистерий и проч., но старинные наши архивы, кроме летописей, не представляют почти никакой пищи любопытству изыскателей... «Слово о полку Игореве» (украдене московитами у нас. — Авт.) возвышается уединенным памятником в пустыне нашей древней словесности». (с. 408).

Ну як же ж хотілося москві шляхом фальсифікації історичної правди довести, що «Слово...» є частиною культурної спадщини не України-Руси, а московії!

Свого часу Академія наук СРСР зазначала, що «...древний текст, хранивший все признаки благородной патины прошедших столетий (деякі дослідники писали, що мова «Слова» була предтечею козацьких дум і билин. — Авт.), сменялся современной (?) русской речью без каких-либо признаков старины». (Академия наук СССР. Исследование «Слова о полку Игореве». Ленинград. Изд-во «Наука». 1986. — С.186.).

Не митці, але й не найвищого ґатунку ремісники

Ще більш різку характеристику московії дав друг Пушкіна, філософ-публіцист П. Я. Чаадаєв. У 1836 р. було опубліковано його «Философское письмо», яке «отрицало за русским народом право на будуще и произносило резкий приговор всей русской культуре: «Отшельники в мире, мы ничего ему не дали, ничего не взяли у него, не приобщили ни одной идеи к массе идей человечества». (Малая советская энциклопедия. Москва. — 1932. Кол. 681).

Свого часу «великий революціонер-демократ» (так писалося в усіх підручниках з літератури для середньої школи в совєцькі часи) В. Г. Белінський «прославився» тим, що обурився, коли дізнався, як Т. Г. Шевченко видав свій «Кобзар» та поему «Сон», де зобразив у карикатурному вигляді царя, царицю і всю імперію зла.

Маніпуляторами російські автори були щонайменше кілька століть, тож цей написав: «Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца... Я не читал этих пасквилей (а на відміну від нього цар Микола читав і страшенно розізлився, звелів заслати автора в солдати з забороною писати й малювати! — Авт.). Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьей, я сделал бы не меньше». (А. Н. СССР. В. Г. Белинский, т. 12. Москва. 1956. — С. 440).

Між іншим, нині Тарасу Григоровичу в усьому світі поставлено 1 тис. 386 пам’ятників, з них понад 200 — за кордоном. А скільки Пушкіну? Не більше кількох десятків. А Белінському? Та, мабуть, жодного, хіба що на могилі, якщо вона збереглась.

Слід зазначити, що література московії розвивалася (на відміну від європейської, яка розвивалася століттями) трішечки у ХVІІІ-му і в основному в столітті XІX-му. Але це була література не народна (як, наприклад, народна поезія Т. Шевченка).

Як говорить Юрій Макаров, котрий донедавна обіймав пост голови Шевченківського комітету, в московії література була творінням рабовласників. Всі вони — від Пушкіна і Лермонтова до Некрасова, Чернишевського і Добролюбова, Толстого і Мережковського — були рабовласниками, і, отже, література їхня була рабовласницькою, незрозумілою «народу» і тому ним, «народом», не сприймалася.

А що ж «народ», тобто дев’ять десятих населення? Той «народ» жив, як визначив Лев Толстой, за правилом «кабак, табак, бардак» (Ю. Шаповал. У пошуках скарбів. Київ. 1963. — С.132.). Додамо: «І продовжує так жить».

Той «народ» його «вождь и учитель», труп якого досі лежить непохований на головній площі сатанинської країни, «Ленин без тени смущения называл «дураками» и «идиотами», которые способны лишь на элементарную примитивную работу» (наприклад іти вбивати «инородцев» — грузинів, поляків, чехів, угорців, фінів, балтів і впродовж століть — українців. — Авт.).
(Д. Волкогонов. Ленин. Книга 1. Новости. Москва. 1994. — С.31.).

Нобелівський лауреат І. П. Павлов зазначав, що у «русских слабо развитая мозговая система». То чи міг такий «народ» створити «великую культуру», про яку так сердешно піклується Папа Римський?
Характеризуючи мистецтво московії періоду середньовіччя, Стендаль писав: «Оно несколько напоминает греческую живопись, которую в 1812 году мы видели в Смоленске и в Москве. По-видимому, у нынешних греков искусство не ушло дальше простого ремесла». (Стендаль. Т. 6. Из-во «Правда» Москва. 1959. — С. 53). Отже, ремесло, а не мистецтво, в Андрія Рубльова (наприклад, «Трійця»), Феофана Грека та інших нечисленних періоду Відродження в Європі та середньовічного дикунства в Орді-московії.

В той час, коли Європа була наповнена численними, створеними впродовж століть творами архітектури, скульптури, живопису, — в московії француз Карл Брюллов, який проживав в основному поза межами московії (у них він — «великий русский художник Брюллов»), написав у ХІХ ст. картину з італійської історії «Останній день Помпеї».

Й московити врочисто проверещали:
И стал последний день Помпеи
Для русской кисти первым днем!

«Великими русскими» росія упродовж століть намагалася зробити багатьох митців: українських художників Лосенка, Левицького і Боровиковського, Рєпіна, українського грека з тепер Маріуполя Куїнджі, француза-українця Ге, братів Маковських, вірменина Айвазяна (по-їхньому — Айвазовського) та багатьох інших.

У москві та інших містах росії жодного твору архітектури та скульптури європейського рівня немає! Не є винятком і Храм Спасителя в Москві, який розкритикував Тарас Шевченко, коли повернувся із заслання.

«Увидя храм Шевченко резко отрицательно высказался о нем в своем дневнике (19 марта 1858 года) Мариэтта Шагинян. СС. Т.8. Москва. 1975. — С. 292). Тарас Григорович порівнював той собор з «толстой купчихой в золотом повойнике, недоуменно остановившейся посреди города».

Виняток — Петербург. Але там німці-імператори дбали про свою столицю і для її будівництва запрошували європейських майстрів (Растреллі, Монферан, Камерон, Клодт, Россі тощо).

Із 1725-го до 1917 рр. московією управляли представники німецького походження, з 1917-го до 1953-го — переважно єврейського, а далі по-ленінськи — «русскіє дуракі».

У ХХ столітті Петербург теж нічого пристойного не побудував. Він породив більшовицький терористичний переворот.

Завершуючи тему, зазначимо, що головні музеї московії — Третьяковська картинна галерея (50 залів) і Дер­жавний російський музей (60 залів) — порівняно з Європою (Музей Ватикану, Прадо, Лувр, Британський) справляють значно скромніше враження.

КОБЗАР СКАЗАВ...

Заклик Шевченка поквитатися з ворогом

Про ставлення до своєї Вітчизни, понівеченої, пригнобленї, покріпаченої «проклятою ордою», Тарас Григорович писав:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

Ці рядки він написав у Орській фортеці 1847 р., коли йому йшов 32-й рік, де жив він «солдатом с солдатами жалкими, мог умереть он, конечно, под палками...» (А. Некрасов. Промова на похороні Тараса Григоровича).

А двома роками раніше, 1845 р., Тарас Григорович пише «Заповіт» і «Як умру, то поховайте мене на могилі...». Тобто на високому кургані, щоб він бачив... «Як понесе з України у синєє море кров ворожу… Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте».

24 рядочки, з них 5 — про ненависну кров ворожу.

Тарас Шевченко.

Неважко здогадатись, кров яких ворогів мав на увазі поет.

У поемі «Катерина», і в інших творах поет пише: «москалі — лихі люди, роблять лихо з нами!».

Отже, з 24 рядочків «Заповіту» у п’яти Пророк ніби промовляє: «Справедливо покарай москаля за все вчинене ним в Україні лихо!».

До речі, Тарас Шевченко ніколи не вживав слово «росіяни», він такого слова не знав і вживав, як вживали вся Європа і Америка, — «москалі».

Хотілось би, щоб учені-академіки (шкода, немає уродженця Донеччини Івана Дзюби!) дали обґрунтовану оцінку, як правильно називати нашого споконвічного ворога. За своїми діями, у минулому і в період сучасної російсько-української війни, це потвори у людській подобі.

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО, учасник Другої світової війни