«Здох тиран, але стоїть тюрма». Феномен і компроміси Дмитра Павличка

Відомий своїми піснями «Впали роси на покоси», «Лелеченьки», «Долиною туман тече», «Два кольори», які, без перебільшення, стали народними.

У фільмі «Сон» за його сценарієм Дмитро Павличко навіть пройшов кінопроби на роль Тараса Шевченка, бо глибоко уживався з героями своїх творів.

Видатний поет, перекладач, публіцист, громадсько-політичний діяч, дипломат, один з провідників Народного Руху України, засновник Товариства української мови (згодом — «Просвіта»), реформатор Спілки письменників, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1977), Дмитро Павличко мав особливий світоглядний дар — упевнювати однодумців і переконувати опонентів. Старший за віком від шістдесятників, він був і лишається їхнім попередником, чи то — предтечею.

Мені особисто пощастило неодноразово бачитися з Дмитром Васильовичем за цікавих і важливих обставин.

Почати варто, мабуть, із 1970-х і «Всесвіту». «У 1970-ті роки, які почалися хвилею арештів «буржуазних націоналістів» і новим наступом русифікації, саме журнал «Всесвіт» залишався одним із найяскравіших оплотів українства», — писав Максим Стріха у статті «Феномен «Всесвіту» в українській культурі».

У редакції цього журналу я зустрівся з Дмитром Васильовичем, коли у липні 1976 року там був надрукований шекспірівський «Гамлет», врятований ще у 1937 році моїм троюрідним братом Ігорем Костецьким.

Автор перекладу, поет Леонід Гребінка, забіг до будинку Костецьких у Вінниці напередодні свого арешту (згодом, у 1942-му, був розстріляний), благаючи зберегти примірник цього твору. Драматична епопея українського «Гамлета» розв’язалася лише з появою нового керівника «Всесвіту», Дмитра Павличка.

Ігор Костецький, на той час письменник в еміграції, повідомив, де схований рукопис: на горищі під бантиною. Знайшовши майже через 40 (!) років, переклад передали Павличкові, і він без вагань оприлюднив твір «ворога народу».

А ще перед тим уперше в СРСР там же був надрукований переклад всесвітнього бестселера Маріо П’юзо «Хрещений батько»... У 1978-му Павличка усе ж таки звільнили за вільнодумство, але феномен «Всесвіту» залишився!

Далі — поза хронологією.

Поета Павличка я поцінував у 1960-му, прочитавши у львівському «самвидаві» його вірш «Коли помер великий Торквемада», що закінчувався прозорим натяком на тодішню державну систему: «здох тиран, але стоїть тюрма».

Як виявилося, вірш написаний ще 1957-го — як на ті часи небачена сміливість автора! Поетичну метафору легко розгадали «компетентні органи», що й матеріалізувалося у «доповідну записку» (фактично донос) зав. відділу науки і культури ЦК КПУ Ю. Кондуфора. У «записці» йшлося про «відродження націоналістичних тенденцій» у Львові, про що нібито свідчив, зокрема, випуск «ідейно хибної» збірки віршів Д. Павличка «Правда кличе».

Згодом, наприкінці 1960-х, Спілка письменників запросила на зустріч кількох молодих поетів. Творчий вечір вів Павличко; поступово увага присутніх і самого ведучого зупинилася на Ігорі Калинцеві, який прочитав дещо справжнє, земне, праслов’янське і водночас — іронічне: «Гасає вітер свавільно на майдані за ринком // Де кози пасе остання в містечку відьма // Де імператор чортополоху здивований прикро // Що сонну імперію непроханий гість відвідав... Не за горами зима // І журиться відьма козами — // На леваді, де зорі пасуться, найпахучіше сіно // Та коня не дістати і дишель зламався у возі // А на віник тепер, ік старості, ледве чи б сіла... Як реп’яхів, не позбутися надокучливих мислей, // Що минувся той час і вже не присниться, // Коли до Великого Воза запрягався місяць // І відьмі привозив сіна цілу копицю».

І хоч що б там заздрісники казали про переспіви творів Богдана Антонича, але Ігоря Калинця, майбутнього шевченківського лауреата, видатного поета-шістдесятника, віднайшов і підтримав Дмитро Павличко... Відкрити новий талант Дмитро Васильович вважав за честь; подібна шляхетність була притаманна майстрам старшого покоління, як Павло Загребельний, Олесь Гончар, Павло Тичина, Максим Рильський.

Перед митцями неодноразово поставало питання: піти шляхом Джордано Бруно чи наслідувати приклад компромісу Галілео Галілея, який на вигляд зрікся своїх переконань, насправді ж приховав їх... Компроміс Павличка, як і деяких «шістдесятників» — Івана Драча, Віталія Коротича, Миколи Вінграновського — заслуговує на визначення як особливе явище чи то феномен, притаманний певному періоду становлення нашої державності.

Павличко добре усвідомлював, що багато років ішов за подіями, не наважуючись їх випередити — пішовши на Голгофу, як це зробив Василь Стус, або прирікши себе на духовне схимництво, як Ліна Костенко. Тому він і написав свої «покаянні псалми» (1994):

Не був я, Господи, безбожним,
Але носив раба тавро,
Во ім’я правди словом ложним
Сквернив свої уста й перо.

Власне, во ім’я правди, коли цькували Івана Дзюбу, авторитетний Павличко не побоявся заперечити: «Не Дзюба породив проблему, але вона породила його». Поборюючи будь-які догмати, Павличко вважав, що наші погляди не лише можуть, а й мають змінюватися у плині розвитку суспільства, кориговані новою реальністю...

Суспільну функцію цього феномену не варто недооцінювати, адже позиція «на крок позаду» допомогла зберегти дієздатну і впливову верству інтелектуальної еліти. Належачи до цієї еліти, Павличко, як і належить митцеві, завжди дистанціювався від влади сущої, навіть вже за часів Незалежності.

Коли урочисто відзначалося його 75-річчя і Дмитро Васильович одержав звання Героя України, то він, ніби вибачаючись за свої посади і нагороди, сказав, що це — лише місток, який влада прокладає до нього.

Між нашими зустрічами з Павличком як очільником «Всесвіту» і ним під час його дипломатичної каденції у Польщі минуло 15 років; ми бачилися лише епізодично. Якось він відзначив і схвалив мою першу книжку «Симфонія життя», бо цікавився природоохоронними проблемами (до речі, «зелений» рух тоді був дуже помітний у нас, навіть у Верховній Раді, депутатом якої він був).

Цей рух він вважав «людинолюбним», усвідомлюючи, що Людина вийшла з Природи; тому пам’ятаймо про гори, ліси й луки, бо ми — звідти, що засвідчив мені у дарчому написі на збірці «Спіраль» (1984).

У 2015 році у телепередачі з циклу «Прямостояння» (ТРК «Культура», режисер Тамара Бойко) ми разом з ним, а також Юрієм Буряком і Анатолієм Шпиталем поминали Івана Білика, автора забороненого цензурою історичного роману «Меч Арея». Тоді Павличка здивував уперше оприлюднений рідкісний артефакт: зошит зі 100 титульних аркушів, якими видавництво звітувало перед «компетентними органами» про знищення накладу.

«Збережи для нащадків, — порадив мені Павличко, — не віддавай до музею, щоб не загубилося в архівах». Так я і зробив; досі дивуюся його передбачливості... До речі, свого часу, коли Білик через «крамольний» твір опинився безробітним, він прихистив його у вже згадуваному «Всесвіті» на єдиній вільній посаді... друкарки.

...2000 року у Варшаві ми зустрілися на прем’єрі фільму «Близькі й далекі» (режисер Михайло Ткачук; я був редактором). Документальна стрічка про польсько-українські взаємини викликала жваве обговорення за участі професорів-істориків; цитували навіть «самого» Єжи Гедройца, редактора славного часопису «Культура» — про те, як Україні швидше увійти до Європи не просто географічно, але ментально і політично.

«Адже наші держави мають бути разом, як заповів Гедройц», — зауважив посол Польщі в Україні Єжи Вар. Голос його українського колеги-дипломата Дмитра Павличка (він чудово говорив польською) прозвучав не менш переконливо: «Забудьмо колишні взаємні кривди, зокрема Волинську трагедію, — закликав мудрий посол. Шукаймо порозуміння наших народів, адже самою Історією вони покликані бути разом, від Гадяцької унії 1658 року — до союзу Пілсудського і Петлюри у 1920-му і до нинішнього часу, перед загрозою необільшовизму».

Ці думки, висловлені 33 роки тому, сьогодні особливо актуальні!

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ