Дежавю кубинсько-українське: рецензія на книжку Сергія Плохія «Ядерне безумство. Історія Карибської кризи»

Ядерний шантаж світу — винахід не Путіна, а Хрущова. Все почалося з Берліна, з намагань совєтів витіснити із західної зони американську, британську й французьку адміністрації та встановити контроль над усім містом.

До речі, Бєрія, що «лишився на хазяйстві» по смерті Сталіна, «погорів», зокрема, й на тому, що «легковажив» проблемою Західного Берліна: «Одним зі звинувачень, висунутих Хрущовим проти Бєрії, була його готовність капітулювати в Німеччині перед Заходом, покинути соціалістичний експеримент у Східній Німеччині й дозволити створити об’єднану, капіталістичну, але нейтральну Німецьку державу», — пише гарвардський історик (випускник Дніпропетровського університету) Сергій Плохій у книжці «Ядерне безумство. Історія Карибської кризи».

Коли 1960 року американці обрали собі на президента Джона Кеннеді, Хрущов надіслав йому листа, що за жанром був ультиматумом: не втручайся у совєтські дії в Берліні, бо виникне світова ядерна криза.

Совєтський вождь ставився до нового очільника США як до слабкої ланки з огляду на його спадковість: Джонів батько, Джозеф Кеннеді, перед Другою світовою війною був американським послом у Британії й лишився в історії за одного з тіньових конструкторів Мюнхенської угоди, що розв’язала руки Гітлеру.

Кеннеді-син також «вважав, що гарантії, які дала Британія Польщі 1939 року, були помилкою; як і його батько, Джон Кеннеді вважав, що Британії не варто було вступати у війну.

У поточній кризі він не хотів, щоб США долучалися до будь-якої міжнародної або власноруч укладеної угоди, яка автоматично приведе їх до війни».

Хрущов це добре усвідомлював і робив активну ставку на гаданий ізоляціонізм молодого президента ще під час його виборчої кампанії. С. Плохій цитує одну з тодішніх кремлівських заяв: «Ми допомогли обрати Кеннеді. Можна сказати, це ми його обрали».

Наш історик уникає прозорих порівнянь з сучасними російськими спецопераціями, як-от під час виборів Трампа. Але що тоді, що тепер московські ІПСО неабияк впливали на американський електорат. Та й на тамтешню політичну еліту також.

«Берлінський блеф Хрущова мав на президента сильний вплив», — зазначає Плохій.

Совєтський керівник переконався в цьому на власні очі, коли зустрівся з Кеннеді 1961-го у Відні (на обкладинці книжки — якраз світлина з тієї зустрічі).

Хрущов вирішив, що перед ним — слабкий президент. І вдався до ескалації: за два місяці розпочалося спорудження Берлінського муру, що суперечило всім домовленостям колишніх союзників-переможців. Кеннеді — змовчав. Можливо, саме тоді у Кремлі виникла ідея відправити на Кубу ракети.

Того ж року відбулася ще одна подія, яка просунула Хрущова на шляху ескалації. Восени проходив ХХІІ з’їзд компартії СССР. За день до його завершення совєтські військовики підірвали на Новій Землі водневу «Цар-бомбу», утричі потужнішу, ніж перед тим випробували американці (вогняна куля діаметром 8 кілометрів піднялася на 60 км: опіки ІІІ ступеня фіксували за 100 км від епіцентру). Міністр оборони Маліновскій телеграфував з полігона: «Завдання батьківщини успішно виконано. Повертаємося на з’їзд».

Пропаганда охрестила те зібрання як з’їзд «будівників комунізму». Ширення комунізму уявляли в Москві як червоний ядерний терор по всьому світі.

Рівно через рік, 14 жовтня 1962-го, розпочалася Карибська криза. Рішення про направлення ракет на Кубу ухвалили п’ятьма місяцями раніше; Політбюро зібралося таємно, машиністку не залучали. Через океан попрямували десятки торговельних суден з озброєнням і солдатами на борту.

Чи то совєтська контррозвідка спрацювала на «відмінно», чи американська розвідка проспала — світ дізнався про спецоперацію росіян лише тоді, як усе, що треба, було вже на острові здебільшого змонтоване і частково готове до бою.

Ба більше: американці так і не дізналися про реальний масштаб совєтської інвазії на Кубу. Багато пізніше, на конференції з нагоди 30-річчя розв’язання Карибської кризи, пенсіонер Роберт Макнамара, міністр оборони у 1962-му, був шокований відвертістю колишніх совєтських генералів-супротивників, коли довідався від них: на Кубі було 43 тисячі совєтських військових, а не 10, як американці вважали тоді.

Не знали американці і про те, що там були, окрім стратегічних, і тактичні ядерні боєголовки для ЗРК, право застосування яких належало командуванню на місці.

Отже, 14 жовтня 1962-го американська аеророзвідка виявила на Кубі пускові ракетні установки. Інформацію озвучили в ООН. Росіяни зреагували так само, як Путін 23 лютого 2022-го: це — «оборона Совєтського Союзу та острова Куба». І в листі Хрущова до Кеннеді містилося терористичне попередження: «Якщо якийсь божевільний хоче війни, то на нього треба надіти гамівну сорочку».

Невдовзі у Вашингтоні з’явився совєтський міністр закордонних справ, який озвучив ту саму маячню. «Президент слухав приголомшено, але й дещо захоплено нахабну пропозицію Громика», — пише Плохій.

Кеннеді почувався зрадженим, бо Хрущов перед тим запевняв, що не озбро­юватиме Кубу, якщо Америка не реагуватиме на Берлінську кризу. Америка не реагувала — і раптом виявила ракети, здатні уразити дві третини Сполучених Штатів. «Клятий брехун» та «аморальний гангстер» — фіксують документи реакцію президента.

Проте висновок Кеннеді був цілком притомним: «Якщо вони поводяться так прикро зараз, то лише питання, як далеко вони зайдуть наступного разу». Президент віддає наказ збройним силам США негайно підготуватися до повномасштабного вторгнення на Кубу.

Повідомлення про це налякало Москву: «Настрій у Кремлі був близький до паніки. «Ось і все. Справі Лєніна кінець», — такою, за словами голови КҐБ Владіміра Сємічастного, була перша реакція Хрущова на виявлення американцями кубинських ракет».

Хронологія подій 13-денної ядерної кризи відтворена у багатьох книжках. Сконцентрована популярна версія міститься у фільмі «Тринадцять днів» (2000) — з Кевіном Костнером у ролі головного радника Кеннеді.

Стрічка справедливо входить до списку кращих фільмів про «холодну війну»: динамічно-захоплива, афористично-переконлива. Зазвичай кіноверсії конкретних історичних подій набагато впливовіші за спеціальні дослідження. Але не у випадку Сергія Плохія. Його «Ядерне безумство», написане максимально популярно зі збереженням академічної скрупульозности, перевершує, як на мене, екшн «Тринадцяти днів».

І, що дивно: книжка переконливо виграє на, здавалося б, цілком програшному для масового спостерігача полі, яким є аналітика перебігу прийняття рішень. Книжка Плохія — це бюрократичний, адміністративний, кулуарний трилер.

Це про те, як співпрацюють розвідка і дипломатія, шпигуни і посадовці. Про те, що стається, коли «лінії зв’язку між двома сторонами обірвалися, отримані сигнали нечіткі, а ті, які вони самі надсилали, часто неправильно витлумачувала інша сторона. Вони рухалися в темряві, сподіваючись не зіткнутися один з одним, але несвідомо прискорювали курс на зіткнення».

Така алогічна логіка просто заворожує, коли Сергій Плохій розгортає протоколи засідань у верхах з обох боків. Стає зрозуміла гойдалка тих тринадцяти днів: від «те, що Кеннеді досі не напав на Кубу, совєтський лідер вважав ознакою слабкости» та намагався далі блефувати-шантажувати, до остан­ньої телеграми з Кремля до Білого дому раннього недільного ранку 28 жовтня.

Напередодні Кеннеді ухвалив рішення про повномасштабне вторгнення на Кубу в понеділок 29 жовтня, і вже у суботу «будь-якої миті в повітрі було 72 літаки В-52 з ядерною зброєю на борту».

Пан Плохій аж ніяк не намагається «стати на бік переможця» — піднести роль Кеннеді у врегулюванні конфлікту. Чого варта така лише ремарка: «Неймовірно, але факт: часові межі для ухвалення рішення вираховували не на підставі того, як швидко СССР зможе привести ракети в стан бойової готовности, а на підставі того, як довго цю новину можна буде тримати в таємниці від конкурентів» (авжеж, наближалися вибори до Конгресу).

Ба більше: за всієї нехоті до Хрущова він визнає за ним і його перемогу також: «Він урятував Кубу від можливого американського вторгнення, залишив її комуністичною й запобіг її переходу на бік китайців. Совєтському очільнику не вдалося зберегти ракети на Кубі, щоб компенсувати перевагу американців у ракетах великої дальности, але він домігся від Кеннеді виведення американських ракет середньої дальности з Туреччини».

Щоправда, коли 1964 року звільняли Хрущова, тодішні члени Політбюро були незгодні з сьогоднішнім Плохієм — вони виявили «незадоволення тією легковажністю, з якою Хрущов поставив країну на межу ядерної війни, а також приниженням, якого зазнали радянські військові». Можливо, так станеться й нині. Але як Брєжнєв не був голубом миру на тлі попередника, так і наступник Путіна навряд чи буде.

Що вражає у спогадах західних топполітиків — їхнє регулярне покликання на прочитані книжки. Ось частина стенограми наради в Овальному кабінеті на початку кризи: «Коли вивчаєш історію війн минулого й того, як вони починалися, складно не дивуватися, як часто відсутність комунікації, нерозуміння і взаємне роздратування відіграють важливу роль у подіях, що призвели до фатальних рішень почати війну».

Кеннеді посилався на нещодавно опубліковану книжку Барбари Такман «Серпневі гармати». Книжку журналістки-розслідувачки про саме бюрократично-адміністративно-кулуарні проблеми напередодні Першої світової війни Кеннеді прочитав за три місяці перед тим, одразу рекомендував її найближчому оточенню, а вже їхніми стараннями вона потрапила до бібліотек усіх військових частин США.

Тож не дивно, що держсекретар на одній з нарад казав: «Усі ми, звісно, пам’ятаємо «Серпневі гармати», де певні події створили ситуацію, якої тоді не бажала жодна з причетних держав».

Книжка Сергія Плохія — про засадничі для геополітики речі, про «культурні розбіжности, що створюють безмежні можливости для хибного тлумачення намірів одне одного». Про те, що задля знати — треба вивчати. Про засади розвідки, дипломатії та... фб-спілкування.