Примара вічності: діагностика задля зцілення американського історика Тімоті Снайдера

Тімоті Снайдер, випускник Оксфорда й професор Єльського університету нині, — один з найвідоміших в Україні американських істориків: перекладено вже під десяток його праць.

Не дивно: наукове зацікавлення Снайдера — політичні процеси на сході Європи, передовсім у трикутнику Польща–Україна–Росія. Інакше кажучи, все, про що він пише, — це наші незагоєні рани. Діагностика задля зцілення.

Проте Снайдерова популярність ширша за коло професійних істориків та політично обізнаних читачів — завдяки його панорамному дослідницькому поглядові, що уможливлює несподівані порівняння, як-от: «Іще один роман, який розповідає про тиранію та опір їй, — це «Гаррі Поттер і смертельні реліквії» Дж.К.Ролінг. Якщо ваші друзі чи діти не звернули увагу на цю сторону книжки при першому читанні, її варто перечитати» (Про тиранію. Двадцять уроків двадцятого століття. — К.: Медуза, 2018).

Згадана книжка також була серед номінантів Всеукраїнського рейтингу («УМ» аналізувала її у номері від 24.07.2018). Сам історик називає «Про тиранію» політичним текстом, і та невеличка, але вкрай концентрована праця справді є межовою у професійному поступі Снайдера.

Фактично, він пере­йшов від лінійного інтерпретування причин і наслідків подій до реконструкції впливу ідей на реальні політики.

«Історія — це насправді політична філософія», — напише Снайдер у наступній книжці «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка» (Л.: Човен, 2022). І обґрунтує це не як перехід з однієї історіографічної платформи на іншу, а як реанімацію самої суті своєї науки:

«Історія як дисципліна почалася із боротьби з воєнною пропагандою. У першій історичній книзі, «Історії Пелопоннеської війни», Фукідід завдає собі клопоту розтлумачити, що є різниця між тим, як лідери пояснюють свої дії, і справжніми причинами їхніх рішень». Й таке реанімування конче потрібне, вважає Снайдер, «якщо ми хочемо краще розуміти добро і зло».

Показова історія написання «Шляху до несвободи». Снайдер планував дослідити концептуальні відмінности урядування в Україні та Росії, отримав під це трирічну стипендію Карнеґі — достатній ресурс для якісної непоспішної аналітики.

Тож, коли він у перебігу вивчення тих особливостей раптом усвідомив, що все це «значно більше стосується Америки, ніж мені здавалося», над дослідником не нависав ресурсний цейтнот — і внаслідок склалася цілісна теорія неминучости/вічности.

Так, іще в тексті «Про тиранію» ми зауважили оцей пасаж: «Сьогодні на нас чатує небезпека переходу від політики неминучости до політики вічности, від наївної й недосконалої демократичної республіки до сумбурного й цинічного різновиду фашистської олігархії».

Але тоді ці означення були лише публіцистичною знахідкою. Тепер, у «Шляху до несвободи», вони перетворилися на доказову історіософську ідею. Можливо, калібру Фукуямівського «кінця історії» чи Гантінґтонівського «зіткнення цивілізацій». Але про сумніви згодом.

«Політика неминучости полягає в ідеї, що ідей немає». Мовляв, розвинена демократія самотужки рухається до повної й остаточної перемоги у світі. Навіщо напружуватися?

Останні двадцять п’ять років ніби переконували в цьому — Совєтський Союз розвалився, Європейський Союз збільшився. «Європейська інтеграція протривала достатньо довго, щоб європейці сприймали її як належне й забули, якими могутніми та життєздатними можуть бути інші політичні моделі».

Напад ісламських фундаменталістів на США 11 вересня 2001-го нібито мусив отверезити світ щодо «неминучости» демократії. Проте сталося диво дивне. Першою заволала «тримай злодія!» саме колиска і джерело світового тероризму, Росія, — запропонувала американцям «допомогу в боротьбі» з тим, що становить її ментальну ідею.

Америка вкотре повірила перевертням. Колись — Лєнінові, визнавши його бандформування за легітимний уряд; тоді дозволила Сталінові загарбати східну Європу; тепер-от — узявши одних терористів у союзники супроти інших.

Як Росія «допомогла» у протистоянні тероризмові — невідомо. Хіба що згадати дозвіл американським транспортним літакам перетинати російський повітряний простір на шляху до Афганістану. Проте терористична хвиля невдовзі докотилася Європи.

У Снайдеровому тексті «Про тиранію» є свідчення, на яке не звернули уваги американські політики-миротворці: «Коли в листопаді 2015 року внаслідок терористичної атаки в Парижі 130 людей загинуло й 368 дістали поранення, засновник наближеного до Кремля аналітичного центру задоволено відзначив, що тероризм змусить Європу рухатися в бік фашизму й Росії. Іншими словами, як вдаваний, так і справжній ісламський тероризм у Західній Європі було визнано вигідним Росії».

Західні спостерігачі не бажали вірити очевидному навіть тоді, коли московські політичні преференції чітко означилися в Сирійській війні, й навіть по тому, як «Росія не тільки радо постачала до Європи біженців, а й змальовувала їх, як ґвалтівників та терористів».

Згадаймо історію з вигаданим «зґвалтуванням» 13-річної росіянки в Берліні, після відповідної розкрутки якої «Лавров запевнив, що змушений діяти, бо росіяни в Німеччині стривожені». А це ж було просто пропагандистським клоном із «розіп’ятим» хлопчиком на Донеччині.

Захід не хотів вірити Гантінґтонові та його попередникові у дослідженні зіткнення цивілізацій, Толкінові. Не хотів вірити навіть Рейганові, який політично локалізував видіння батька фентезі: імперія зла — Росія.

Схоже, саме через цю обставину нечутливости до очевидного Снайдер і вдався до конструювання нової оптики, котра пропонує замість опису станів реставрацію того, як свідомо складається ідейний пазл, що й уможливлює ті стани. І назвав це — політика вічности.

Структура політики вічности доволі проста: нібито історично невинний «глибинний народ» Росії зусібіч оточують агресивні вороги. Єдиний спосіб вижити — завдати превентивного удару.

Для цього потрібна постійна мобілізація — в усіх сенсах. Відтак зрозуміло, чому не вистачає коштів на «соціалку» — пам’ятаєте, як тамтешні пенсіонери тримали плакати «Обама, поверни наші пенсії!».

Так, у вигляді реконструкції це виглядає доволі просто. Але під поверхнею — справді гігантські «прораховані зусилля, спрямовані знищити логіку та фактичність... навмисне творення політичних вигадок, неймовірних оповідок і низькопробних побре­хеньок, які вимагають уваги й захоплюють простір, необхідний для роздумів».

Творення політики вічности — це постійне роздмухування мстивої ненависти, відомої філософам під назвою «ресентимент». Творення рівности у безвиході. «Життя — огидне, жорстоке та коротке. Його приємність хіба в тому, що для інших воно може бути ще огиднішим, жорстокішим і коротшим».

Отже, зробімо це, аби потішитися! Й навіть не важить, чи завдана іншим шкода реальна, а чи вигадана: «Люди почуваються так, наче перемогли, бо вірять, що інші програли».

Коротше, політика вічности — це світ Орвеллового роману «1984». Снайдер фактично накладає його колізії на російську дійсність. Він аналізує первісні технології Лєніна та тріумфальні зміни у масовій свідомості, що їх сягнув Сталін.

«Брєжнєв став Сталіновим найважливішим наступником, адже він переозначив совєтське ставлення до часу: він поховав марксистську політику неминучости й замінив її совєтською політикою вічности... Брєжнєв уже говорив не про комунізм, який зрештою настане, а про «соціалізм, який справді існує»...

Міт Жовтневої революції обіцяв усе; міт Великої Вітчизняної війни не обіцяв нічого... політика радикальної надії поступилася політиці бездонного жаху... Рік 1941-й міг стати миттю російської невинности тільки за умови, що забудеться, як 1939-го Совєтський Союз вступив у війну як німецький союзник».

Нарешті за Путіна політика вічности набула найдосконаліших досі форм і безпосередньо зіштовхнулася із західною політикою неминучости — на президентських виборах у США 2016 року.

Американський історик доходить гіркого висновку: «США схожі з Росією значно більше, ніж хотілося б вірити американцям». Саме через це, гадає Снайдер, «російська розвідка змогла 18 місяців робити з американськими уявленнями все, що заманеться, і ніхто цього навіть не помітив». Двобій завершився цілковитою перемогою Кремля: «Трамп був витвором російської кібервійни».

Снайдерове пояснення таке: «Російське вторгнення в Україну 2014-го для Європейського Союзу та Сполучених Штатів стало перевіркою на реальність. Для багатьох європейців та американців простішим виявилося дослухатись до привидів російської пропаганди, аніж захищати законний порядок... Російські тактики, які провалилися в Україні, у США досягли успіху... Американці та європейці виявилися більш вразливими до російських атак, ніж українці, адже не розуміли ставок конфлікту в Україні».

Звісно, зі Снайдером важко не погодитися. Але ситуація, як на мене, набагато гірша, ніж здається навіть йому. В одному місці він згадує, що після Майдану ані «Свобода», ні «Правий сектор» не змогли подолати 5-відсоткового виборчого бар’єру тому, що українці, мовляв, не толерують націоналістичну ідею.

Та ж ні — той вибір іще був голосуванням напівзрячих і лише вкотре засвідчив ефективність отрути «русскій мір», яка паралізувала критичну масу що тоді, що 8 років поспіль.

Снайдер не жив у реаліях «1984», а ми — жили. Деградували, але в останню мить — рік тому — схаменулися. Першими до спротиву стали саме «кляті націоналісти». Решта — приєдналися.

Певен, що нова політологічна теорія Тімоті Снайдера швидко обросте інтерпретаціями як прихильників, так і супротивників, як також поправками й доповненнями самого автора. Приміром, у нього нічого немає про кореляцію політики вічности із сучасними практиками православ’я.

«Політика вічности сповнена фантасмагорій, ботів і тролів, привидів і зомбі, мертвих душ і нереальних істот, які супроводжують фікційних персонажів у сходженні до влади», — хіба це не про церковні практики також?