Краєзнавчий екстрим: від антиутопії до адмінтрилера

Пригадуєте недавню історію «воєнкора Татарського»?

Дехто з коментаторів переймався: звідки у пересічного пропагандиста таке псевдо?

Припустили навіть, що це від імені головного персонажа роману Віктора Пелевіна «Generation П». Але сумнівно, що макіївський кримінальник був ревним читачем.

Аж ось в одній книжці наткнувся на історію вибухів у центрі Києва 24 вересня 1941 року: «Група лейтенанта Татарського керувала підривом Хрещатика, знаходячись у Харкові».

Прибрати собі за поганяло прізвище терориста-попередника — саме те. До всього, імена того і нинішнього Татарського починалися з однакової літери.

Наведена цитата трапилася мені у геть несподіваному місці — у книжці «Відбудова Хрещатика в колекціях архітектурної графіки» (К.: Саміт-Книга, 2021). Хоч за своєю суттю це каталог архівних знахідок, супровідні розслідування-коментарі надають їй форми захопливої альтернативної історії.

Головна інтрига навіть не в ретельній реконструкції тих 16 вибухів, які підготували і здійснили совєтські диверсанти. Книжка має підзаголовок: «Вулиця, якої ми не знаємо».

У конспірологічному сенсі — саме так. Хрещатик міг би нині виглядати зовсім інакше, майже неуявно. Так, можна нарікати на сталінський ампір теперішньої головної вулиці столиці, але те, що ви побачите на цих сторінках, — набагато похмуріша фантасмагорія. І — так, це могло статися.

Якби зреалізували проєкти двох архітектурних конкурсів з відбудови (1944-го та 1946—1947 років), ескізи котрих оце вперше відкрилися масовому спостерігачеві.

Приміром, на місці Інституту шляхетних дівчат та замість Олександрівського собору мали побудувати готелі. Планувалося знести Бессарабський ринок — одні конкурсанти пропонували спорудити натомість монумент на честь Переяславської ради, інші — зруйнувати просто для транспортної розв’язки.

У кількох проєктах обігрувалася химородна ідея з’єднати Верхнє місто з Липками (від Великої Житомирської до верхньої частини Грушевського) віадуком, опори якого спиралися б на дахи будинків обабіч Хрещатика.

Попервах прожект сподобався був Хрущову, але інші архітектори переконали його, що це зруйнує візуальну перспективу Хрещатика, фактично перетворить його на дві вулички-обрубки. Натомість висувалася концепція істотного подовження Хрещатика — аж до нинішньої площі Толстого (єдиний реалізований фрагмент такого плану — кінотеатр «Київ»).

Хай яким комунякою був Хрущов, але він особисто стежив, аби повінь московсько-пєтєрбурзьких архітектурних алюзій не затопила центр Києва по вінця.

А головне — спустив на гальмах присутню в усіх конкурсних проєктах ідею встановлення на Хрещатику гігантського пам’ятника Сталінові. Так, конкурси — такий собі фасад «народовладдя», але остаточні рішення ухвалювалися у номенклатурних кабінетах.

Жодний проєкт не прийнято за основу, проте в остаточних висновках ішлося про «низку цікавих та змістовних фрагментарних рішень». Ще один з таких реалізованих «фрагментів» — висотка навпроти вулиці Хмельницького, перша 14-поверхова споруда в Києві, найвища у столиці аж до початку 1980-х.

Якщо «Відбудова Хрещатика» переносить нас у світ антиутопії, то два дніпровські путівники занурюють в історичні реконструкції. «Площа Ринок», яку б назву вона не носила, існує в кожному старому і поважному місті», — починає свою оповідь Ігор Кочергін (Дніпро історичний: наш старий Ринок. — Дніпро: Ґерда).

Для цього міста це геть несподіваний зачин — зазвичай на західноукраїнських теренах торговці залюднювали площі перед міською ратушею, а тут — згодом — міська влада переселилася на торговельну площу. І — витіснила комерсантів.

Тож останні років сімдесят дніпряни сприймали як «Центр» не ярмарковий простір, а владну локацію, де двічі на рік відбувалися совєцькі демонстрації, ставили головну новорічну ялинку, а в решту днів призначалися побачення і дружні здибанки.

Історик-краєзнавець Кочергін пропонує добре ілюстровану подорож у часі. До книжки додано детальну маршрутну схему, яка дозволяє здійснити віртуальну екскурсію від перших рядів рундуків та яток, які з’явилися тут наприкінці XVIII століття.

Перестрибнувши через сотню років, уже бачимо дво- і триповерхові кам’яниці: купецьке житло, контори комерційних товариств і навіть декілька готелів. Поступово сюди підтягуються адміністративні служби: суд, поліція, магістрат і навіть губернські дворянські збори та... Художній музей. Старий базар перетворився, за висловом нашого автора, на катеринославське «Сіті».

Ще на початку 2000-х у традиційному центрі Дніпра зберігалися поодинокі залишки колишнього шопінгового царства (на кшталт Універмагу чи Дитячого світу). Та вже й вони радикально перетворені — «старий Ринок» Дніпра затонув, як Атлантида. Тим-то й цікава містянам книжка — це вже друге її видання.

Про одну з локацій дніпровського «Центру» — невеличке, а проте ґрунтовне дослідження Валентини Лазебник та Валентина Старостіна «Символ міста. Міський будинок». Це, сказати б, путівник одним будинком — навіть з ужитковою історією окремих його приміщень та аналізом їхнього непересічного дизайну. Та, в суті справи, це історія міського самоуправління Дніпра.

Ось автори описують положення про вибори до міської думи 1870 року. Право голосу мали мешканці, які досягли 25-річного віку і сплачували податки з нерухомости та прибутків. Так тоді визначали ценз громадянської відповідальности. Й таких у тодішньому Катеринославі налічувалося лише 6%. Вибори відбувалися щочотири роки.

У книжці змальовані персональні історії багатьох міських голів, але це зацікавлює не лише мешканців конкретного міста — тодішні виборні посадовці змагалися насамперед за пам’ять поміж своїх земляків: хто більше зробить для міста.

Корупційні скандали траплялися й тоді (про це тут також є), утім, на відміну від їхніх нинішніх нащадків, тодішні керівники міста не розглядали міський бюджет як джерело свого збагачення. Принаймні, в цьому нас переконують автори.

Як завжди, окрема пісня — совєцький період міського самоуправління. Тобто, адміністративний трилер. Скажімо, 1937-го оголошено «ворогом народу» й розстріляно голову міськвиконкому І. Гаврилова, а за два роки перед тим його ж нагороджено орденом Лєніна та названо його іменем одну з центральних вулиць тодішнього Дніпропетровська.

Є тут й історія останнього перед Другою світовою війною міського голови М. Щолокова — майбутнього всесильного міністра внутрішніх справ часів Брежнєва; є і про міськвиконкомівську кар’єру самого «дорогого Лєоніда Ілліча».

Зрештою, цікавинок у книжці «Символ міста» чимало, як і в кожному доброму краєзнавчому дослідженні. Чого варта, наприклад, репродукована гравюра початку ХІХ століття, де другий план міської панорами — утикані вітряками пагорби, що тобі якась Голландія. Ну й непомильна ознака всіх книжок видавництва «Ґерда» взагалі — вишуканий дизайн та детальний і зручний довідковий апарат.