Чому росія напала на Україну — для європейців: рецензія на «Найдовшу подорож» Оксани Забужко

Є чимало багатосторінковіших і вельми цікавих книжок про українсько-російські взаємини, але немає, здається, більш талановито концентрованого їхнього викладу, ніж у «Найдовшій подорожі» Оксани Забужко (К.: Комора, 2022).

Недаремно для недавньої програми ютуб-канала «Естети», де обговорювалася ця книжка (21.02.2022), обрано клікбейт «Історія України одним реченням». Звісно, то гіпербола, — але досить вдала.

Така, що оцінює на «відмінно» виконання письменницею замовлення італійського видавництва, яке схотіло випустити невеличку книжечку, котра доступно розтлумачила би європейському читачеві, звідки взялася ця «несподівана» війна.

І пані Оксана вправно розіклала усе по поличках, починаючи з того, як «на Паризькій мирній конференції 1919 р. дорослі дяді були нас необачно викреслили з числа геґелівських «історичних народів», чим сильно підпсували світову історію на сто років наперед».

Нашій письменниці не позаздриш: їй довелося лупати скелю збетонованої мітології. Фактично, їй випало переконувати тамтешнього читача, що Кафка — то не хвора уява, а Орвелл — не фантастика.

Тобто теоретично там ніби знають це, але не здатні повірити, що подібне десь нині є повсякденням. Що нібито президент нібито європейської держави може звертатися urbi et orbi мало не цитатами з тих класиків.

А головне — діяти відповідно до власних промов. І це ж не так про пересічного європейця, як про тамтешніх інтелектуалів, тож «людині без спеціальної підготовки, навіть якщо ім’я їй Чомскі чи Міршмаєр, краще виступів російських керівників не читати, незахищений розум від того ламається».
    

Утім пані Забужко має аргументи і для звичайних громадян, котрі можуть і не знати хрестоматійних авторів. Приміром, таке: «У кожній державі є спецслужби, в яких свої стосунки з мораллю і правом, подібно як у кожному домі є клозет, але як уявити собі клозет, що править цілим домом?». І далі — нокаутуючий удар, яскраво-переконливий образ: «Гібрид Луб’янки й Голлівуду».
    

Отак і влаштовано цю книжку: спочатку провокативна метафора або несподівано-шоковий висновок — а потім елегантне логічне доведення.

Ось до прикладу: «Наша війна з Росією не почалась 2014 року. 2014 року Путін зібравсь її закінчувати». А тоді карколомний історичний дайвінг аж до часів царя Пєтра, однієї з путінських ікон, — коли киянин Феофан Прокопович та галичанин Стефан Яворський прибули на Москву і влили до царевих вух політтехнологічну отруту «Москва — третій Рим».

Ті професори Могилянки нічим, в суті справи, не відрізнялися від теперішніх ідеологічних маніпуляторів, Павловського та Суркова. Відтак «зомбі-імперія, яку наші тоді були зліпили з Московського царства, виявилася таким самим Франкенштейновим монстром, як вибраний Березовським на «наступника» Єльцинові скромний підполковник Путін».

І ще раз: «Ми знаємо ціну цьому струхлявілому зомбі-монстру: то ми (наші предки) його свого часу, на зло Польщі й Туреччині, зліпили й поставили на ноги, і потім ще віками підпомповували своєю силою» (Павловський, до речі, колишній одесит).
    

Отже, «Найдовша подорож» — це реконструкція ідей, котрі назагал невидимо рухали відомими подіями. Ідейна «невидимість» якраз і призводить до мітотворчости та різних інших хибних уявлень.

Як-от у цьому випадку: «Вивчена від Заходу гординя: віра в те, буцім у 1980–1991 роках «Захід виграв Холодну війну». В дійсності він її не виграв, а всього лише припинив — сказати б, роззброївся в односторонньому порядку... Тим часом кремлівський спрут, скинувши одну шкуру, швидко наростив нового панциря. Йому й треба-то було цілої тої «пєрєстройкі», в яку Захід так був радісно повірив, тільки на те, щоби позбутись давно спорохнявілого баласту — Комуністичної партії».

Пані Забужко не ставить собі на меті описати перебіг становлення путінізму, обмежується хіба позначенням реперів на кшталт такого: «Березовський, «головний архітектор» цього чергового земного аду».

Зрештою, їй це й не потрібно бодай тому, що на Заході добре знана книжка Ю. Фєльштинського «Від Червоного терору до мафіозної держави. Спецслужби Росії в боротьбі за світове панування» (2021), де все те ретельно дослі­джено («УМ» уважно рецензувало її у числах за 7 і 19 травня минулого року).
    

Ідейні реконструкції дозволяють нашій авторці переконливо відповідати на запитання, що виникають у непоінформованого читача. Чому Буча?! А що тут дивного?

«Хто не піддався — той зрадник — «чекістська образа» працює саме так... Перша влаштована північним сусідом у нас «Буча» — стертий з лиця землі Батурин». Або — навіщо вивозити з окупованих територій людей?

Ну, ми-то про депортації знаємо чи не все, а для закордонного читача письменниця знаходить парадоксально-бентежну відповідь: «Вельми прагматична людоловська програма».

Нарешті, найбанальніше із запитань: навіщо ця війна? Забужко реагує коротко, сильно і страшно: «Щоб українців не стало, щоб ми щезли, перестали бути, як євреї у Гітлера».
    

Усвідомлюю всю важливість виходу цієї книжки на Заході,   вважаю її насамперед значущою для українського читача. Пересічна європейська людина була заскочена російським вторгненням зненацька через брак інформації про нас і нашу країну.

Але ж ми тут мали останніми роками чи не десятки серйозних книжок-попереджень — і художніх, і публіцистичних, і наукових. Але жодна з них не відлунила (принаймні не пригадаю такого) у публічному спілкуванні влади з громадянами.

І «Найдовша подорож» — саме про це, «історія про ціну слів». Легковажно непрочитаних. А коли йдеться про топурядовців — непрочитаних злочинно.
    

Так, попри все інше, ця книжка про розпач аналітика, попере­дженнями якого нехтують, а коли справджуються найгірші пере­дбачення — просто розводять руками.

Навіть коли йдеться про звичайних громадян, не варто аж так розгрішувати їхнє книжкове невігластво — вони ж бо не тільки себе занапащають, а й інших тягнуть за собою, голосуючи за сумнівних і непридатних осіб.

Що ж до посадовців, які зголосилися відповідати за цілий народ, стискання плечима після катастрофи внаслідок нехтування попередженнями — це кримінальний жест. Навіть юридичний термін на це є — «злочинна бездіяльність».

Ви чули, щоб когось покарали за такою кваліфікацією? Отож-бо. І як той аналітик, що доказово спрогнозував щось, чого укотре не почули, почуватиметься? «Коли мені, в черговий раз, кажуть, що я — Кассандра, й висловлюють захоплення моєю прозірливістю, я вже не плачу; просто — мовчу».
    

У згаданій телепрограмі «Естети» добрий літературознавець Ростислав Семків потрактував оте «мовчу» оптимістично: мовляв, нарешті з перемогою все налагодиться і у Кассандрових жахачках уже не буде потреби.

Так, у книжці є таке: «Три століття підновлюваний-перемальовуваний «фасад» 24 лютого 2022 р. — впав, виявившись блефом. Росія скінчилась». А на останній сторінці йдеться і про її «неминучий й рано чи пізно неуникненний розпад».

Все так, але то ще не буде кінцевий кінець — як не було ним і проголошення Незалежности тридцять років тому. Кассандри не звільняються. Навпаки — читати їх треба ще уважніше. Попри злодійкувате гасло «не на часі». Щоби не довелося знову згадувати отак: «Мабуть, не було тої весни у світі беззахиснішої».

РЕЙТИНГ-2022: КРАСНЕ ПИСЬМЕНСТВО

Топкнижки крайнього літературного сезону (рейтинг: сума набраних балів поділена на кількість експертів). Результати двох інших підномінацій «Красного письменства» – на нашому партнерському сайті «Буквоїд».

Сучасна українська проза / есеїстика

1.        Оксана ЗАБУЖКО. Найдовша подорож. – К.: Комора, 168 с. (п)    76,57
2.        Юрій ВИННИЧУК. Танґо смерті. Нова, доповнена редакція. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 432 с. (п)    40,71
3.        Ірен РОЗДОБУДЬКО. Неймовірна. Ода до радості. – К.: Нора-Друк, 368 с. (п)    32,86
4.        Петро ШЕКЕРИК-ДОНИКІВ. Дідо Іванчик. – Брустури: Дискурсус, 832 с. (п)    31,71
5.        Ярослав МЕЛЬНИК. Маша, або IV Rайх. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 272 с. (п)    28,57
6.        Теодозія ЗАРІВНА. Мовчання цезію. – К.: Дух і Літера, 312 с. (о)    28,07
7.        Мстислав ЧЕРНОВ. Часи сновидінь. – К.: Саміт-Книга, 460 с. (п)    27,43
8.        Євгенія КОНОНЕНКО. Камінна оргія. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 124 с. (п)    27,14
9.        Ірена КАРПА. Тільки нікому про це не кажи. – К.: Книголав, 256 с. (п)    20,71
10.        Марина ГРИМИЧ. Лара. – К.: Нора-Друк, 304 с. (п)    20,14
11.        Олександр БОЙЧЕНКО. Гра на вибування. – Чернівці: Видавництво 21, 184 с. (п)    18,93
12.        Андрій ЛЮБКА. Щось зі мною не так. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 256 с. (п)    18,50
13.        Марина МАНЧЕНКО. Гіркі апельсини. – К.: Темпора, 288 с. (п)    15,36
14.        Таня П’ЯНКОВА. Вік червоних мурах. – К.: Наш формат, 256 с. (п)    14,64

Жанрова література
** лавреатами визнано обидва перші видання списку, оскільки вони мають рейтингову різницю в межах статистичної похибки

1.        Володимир ЛИС. Вифлеєм. – Х.: Фоліо, 351 с. (п)    46,86
2.        Андрій СЕМ’ЯНКІВ. Танці з кістками. Медичний трилер. – К.: Віхола, 368 с. (о)ц    46,50
3.        Іван ЧЕРНЕНКО. Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога. – К.: Віхола, 384 с. (о)    30,50
4.        Владислав ІВЧЕНКО. Найкращий сищик та битва з імперією;  Спочатку їх було шістдесят. – К.: Темпора, 508+480 с. (п)    29,50
5.        Артем ЧАПАЙ. Тераріум. Авантюра. – Чернівці: Видавництво 21, 440 с. (п)    27,36
6.        Владислав ІВЧЕНКО. Після 24-го. – К.: Віхола, 360, с. (о)    24,86
7.        Микола ХОМИЧ. Задум Бога. – К.: Радуга, 396 с. (п)    24,14
8.        Моє тихе Різдво. – Л.: Видавництво Старого Лева, 310 с. (п)    20,86
9.        Володимир ЛИС. Камінь посеред саду; Діва Млинища. У 2 книгах. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 336+336+304 с. (о)    19,64
10.        Богдан КОЛОМІЙЧУК. 300 миль на схід. – Л.: Видавництво Старого Лева, 320 с. (п)    18,93
11.        Данило САФРОНОВ. Від учора. Світло в кінці операційної. – Х.: Віват, 256 с. (п)    15,21
12.        Люко ДАШВАР. ПОкров. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 384 с. (п)    15,14
13.        Геннадій КЛЮЧИКОВ. Ми – з УНСО. – К.: Zалізний тато, 284 с. (п)    12,14
14.        Дмитро БЕЗВЕРХНІЙ. Порядні пані вмирають самітно. – К.: Темпора, 268 с. (п)    11,14