Я — в своїй халабуді! Як українцям знову навчитися жити «тут і зараз»

Шрами, що залишає по собі війна, поступово зарубцьовуються, але не зникають безслідно.

Вони можуть роками боліти не лише на погану погоду, а й через ситуації, які віддалено нагадують пережите.

Десь, наприклад, тріснула гілка, і вже полетіли спогади про шалений скрип старезної електрички, якою ти зі сходу тікав на захід під ревище рашистської авіації.

Спиною враз біжать кусючі мурашки, після чого натреноване серце миттєво скочується в п’яти, мов до перевіреного практикою бомбосховища.

Чи можна колись звільнитися від цього жаху? Або, точніше, від програми, в яку твій спантеличений мозок одержимо вчепився всіма нейронами й не бажає відпускати на волю, попри щоденні молитви і медитації?

Фахівці зі зцілення душ вважають, що порятунок є. Але для цього треба визнати наявність самої проблеми і вчасно звернутися по допомогу.

Я — в своїй халабуді!

На цій війні в психологічному сенсі ми всі тією чи іншою мірою стали пацієнтами дідуся Фройда. Причому наша свята віра в те, що зуміли побороти стрес і далі живемо по-старому, може виявитися ще гострішою проблемою, аніж безсоння чи відкриті панічні атаки.

Історія з власного досвіду. Вже понад рік для багатьох своїх знайомих я є таким собі взірцем залізної стійкості. Дехто з них і тепер сумнівається, що, втративши квартиру з усім нажитим добром, я справді не оплакую щодня спалені війною дитячі фотографії й купу документів, які тепер доведеться відновлювати заново.

Забувається потроху і жах, пережитий через нестерпний свист кацапських «градів», оскільки Вінниця, де живу тепер, у цьому сенсі досить безпечне місце. Саме тому я не вважала себе потенційним клієнтом психологів, повіривши у свою душевну міць.

Але все змінилося місяць тому, коли ми приїхали провести своїх родичів на потяг. Увійшовши до залізничного вокзалу, я буквально заклякла на місці. Хочу йти, а ноги намертво приросли до землі.

Якусь мить намагалася зрозуміти причину, і в пам’яті скресла нічна тиша, яка зустріла нас на вінницькому пероні, коли ми приїхали сюди з палаючого Харкова.

Тут дивувало все — неквапливі пасажири, працюючі каси, тепло вокзального приміщення й особливо кава, яку продавали вільно і фактично без черги. У нашому рідному місті всі ці прості блага зникли вже у другій половині першого дня війни, ніби їх ніколи там і не було.

Саме ці спогади допомогли зрозуміти, чому мене магнітом прикувала земля. Я раптом збагнула, що суто фізично не зможу виїхати з Вінниці доти, доки не завершиться ця клята війна. Решту куточків планети моя травмована психіка сприйматиме як потенційну загрозу.

Двері хати більше не відчиняться, але треба жити далі.
Фото з сайту «Донбас SOS».

Пізніше з’ясувалося, що цей стан має навіть методичний опис. За словами професорки кафедри педагогіки та психології Харківського національного університету внутрішніх справ Наталії Мілорадової, під час війни дуже важливо знайти для себе так зване безпечне місце. Звісно, краще виїхати подалі від лінії фронту.

Але якщо такої змоги немає, то прихисток варто створити у власній уяві, пригадавши дитячу гру у зведення «халабуди» з доступних на ту мить предметів.

«Це може бути також безпечне місце всередині нас, — повідомила пані Наталія в інтерв’ю Харківському пресклубу. — Або в тому середовищі, до якого ми потрапили. Такий пошук допомагає людині зосередитися, віднайти рівновагу і вгамувати емоції».

Важливо також, за її словами, домовитися з собою. Якщо, наприклад, якась трагічна подія переслідує вас, хоч куди б ви виїхали, то її треба уявно помістити до конверта й відправити до сейфу із замком.

Далі скажіть собі, що саме ви господар даної ситуації і відімкнете ту проблему лише після того, як будете готові. Тобто важливо переконатися в тому, що саме ви керуєте своїм страхом, а не він вами, і що ключ від замка тільки у ваших руках. Корисним буде й такий досвід.

«У березні минулого року я нічого не могла робити, — каже пані Наталія. — Життя звелося до трьох функцій — телефонні дзвінки, приготування їжі та ховання від вибухів. — А потім у квітні я зрозуміла: потрібно негайно повернути собі бодай щось із того, що до війни вважалося звичною рутиною. І я обрала вранішні пробіжки. Це дало мені впевненість у тому, що продовжую робити те, що робила до війни. Після цього справді стало легше».

Виявляється, така ревізія усталеної поведінки допомагає не відкладати своє повернення до чогось звичного на завтра, а почати жити вже зараз. Іноді для цього буває достатньо спекти, наприклад, пиріжки, якщо ця страва в минулому мала для вас якесь особливе значення.

Будьте вдячні за те, що маєте

Синдром відкладеного життя може не минати й по завершенні війни, тому з подібними проблемами краще звернутися до фахівця. А поки вагаєтеся, є сенс випробувати на собі доступні всім техніки.

«Якщо вам здається, що все пропало, згадайте про тих, кому ви дорогі і хто має якусь надію на вас, — каже кандидат психологічних наук Максим Жидко. — Тобто якщо не знаєте, навіщо тепер жити, живіть для інших людей. Війна також нам показала, як усього лише за одну мить може зникнути все, що мало велику цінність у минулому. Але якщо наразі у вас є дах над головою, їжа і вода, а ви все ще перебуваєте в депресії, то згадайте про людей у зруйнованих містах, які позбавлені навіть цього. Тобто саме в такі темні часи будьте вдячні за те, що у вас є. Вдячність — велика сила. І допомога іншим також».  

Окрім безпорадних стареньких, у ці дні варто більше опікуватися дітьми. Все, що відбувається навколо, вони сприймають через поведінку дорослих. Важливо розповісти малим правду про ризиковану ситуацію, але так, аби вони далі почувалися захищеними.

«Якщо дитина бачитиме вашу паніку, то може отримати глибоку руйнівну психотравму, — каже Максим Жидко. — З дитиною потрібно постійно розмовляти, не чекаючи, поки сама прийде з розмовою. Постійно запитуйте: «Що ти зараз відчуваєш, про що думаєш?». Без такої комунікації малюки поринають у світ внутрішніх переживань і фантазій, завдаючи собі великої шкоди».

Певним порятунком від депресії, на думку психоаналітика Ольги Корбут, може бути практика будування короткострокових планів — на годину, на день, тиждень. Будуйте акуратно й поступально, не перестрибуючи «через сходи».

Якщо спочатку не виходить, це нормально. Просто дайте собі більше часу. Головне — бути у стані «хотіння», внутрішньо наповнюючись важливими для вас речами.

Пошук нових сенсів — ще одна рятівна соломинка посеред бурхливого моря емоцій.

«Сенси — це те, що тримає нас на плаву, допомагає впоратися з неідеальністю світу і нашою незадоволеністю ним, — каже пані Ольга. — Самі сенси не універсальні. Немає списку, який підходить усім, тому його потрібно створити самому. В когось це можуть бути діти, в когось робота, хтось бачить себе в регулярних закоханостях, а хтось — у тихому сімейному житті».

Відкрийте себе духовного

Багато порад цими днями дають й езотерики, намагаючись пояснити глибинні причини того, що з нами тепер відбувається. Одним із найпопулярніших гуру на українських ютуб-каналах став із весни минулого року ведичний астролог Алакх Наринжан.

На його думку, страх — абсолютно природна річ, але при цьому буває різним. Якщо людина вже відкрила для себе обидві свої іпостасі (тілесну та духовну) й далі на основі цього знання боїться не виконати призначену їй місію, то це хороший і навіть корисний страх.

«А поганий — це страх невідомості, який викликає відчуття безвиході, — каже Алакх. — Джерелом цього неспокою є наш розум, який звик постійно все контролювати, але в екстремальній ситуації втрачає цю здатність. Такий стан з’являється в людей, які поки що не почуваються тим, ким є насправді. Тобто не відчувають свою духовну природу, передавши кермо правління своїм життям власному розуму. Але той, втративши контроль, впадає в паніку».

Людське тіло, за словами астролога, змінюється кожні сім років, але ми й далі залишаємося собою. Втрата кінцівки і навіть частини мозку не призводить до втрати особистості. А це означає, що людина насправді не є тілом.

Власне, з теорією про безсмертну душу наразі знайомі всі, але далеко не кожен знавець здатний прийняти її так, аби реально відчути Всевишнього. Тобто не повірити в існування Бога, а саме відчути його в собі. Це та сила, на думку Алакха, з якою нічого не страшно. Саме в ній варто шукати підтримку.

«Згадаймо про те, що ми — душі, ми — безсмертні, — закликає він. — Навіть фізична смерть — це лише зміна тіла. Якщо ти це усвідомиш, тобі стане набагато легше».

Кожна людина приходить у цей світ із певною місією й обов’язком, які повністю резонують із Божественною волею. Якщо ви її вже знаєте, то ваш розум має тісний зв’язок із вищими силами й позбавляється необхідності страждати. Він просто насолоджується кожною миттю тут і зараз, звільняючи нас від тривоги.

Важливо також уникати інформаційної піни, яка ллється з усіх шпарин і відверто залякує. Особливо це стосується якихось конспірологічних версій на кшталт «світового правління», масонів, «Римського клубу» та невмирущого срср.

«Основна особливість таких трендів полягає в тому, що вони стосуються чого завгодно, але тільки не розвитку країни, — каже астролог. — Кожен, хто створює чи транслює ці історії, — або відвертий ворог, або просто ідіот. У даному випадку це не образа, а констатація факту, оскільки ідіот — це людина, яка не думає про майбутнє. Йдеться про чужі ідеї та набір логічних конструкцій, які ніколи не приведуть вас до конкретної цілі».

Зберегти свою психологічну стабільність можна також через свідоме відпускання ненависті. Якщо цього не зробити, то ваш розум стає затуманеним, і ви не зможете виконати свою місію та обов’язок достойно.

Любити своїх ворогів і бажати їм щастя треба навіть тоді, коли війна ставить вас перед необхідністю їх убивати. Всередині вас усе одно повинна панувати любов. «Таким чином ви приберете конфлікт зі свого розуму й звільните голову, — радить Алакх Наринжан. — А свобода від гніву і страху — це перш за все можливість прийняти правильне рішення».

Словом, опановуйте свою реальність у найприродніший для себе спосіб, і війна не стане частиною вас.