Мелоні, Берлусконі, Муссоліні? Подивімося на себе. Рецензія на книжку Тобаяса Джоунса «Потаємне серце Італії»

В Італії змінився уряд. І нас це стосується напряму.

Бо від нового позиціювання країни, що є третьою економічною потугою Євросоюзу, таки залежить ситуація в російсько-українській війні.

Зрозуміти італійські зміни — означає краще збагнути наші геополітичні перспективи.

Роззирнувся по книжкових полицях і з чималим подивом побачив, що перекладів сучасних хорватських чи сербських авторів у нас непорівняно більше, ніж італійських.

Власне, окрім Умберто Еко, — майже нуль. Ще гірше — на нонфікшн-полиці. Знайшов лише книжку британця напів італійського походження Тобаяса Джоунса «Потаємне серце Італії» (К.: Темпора, 2012). Нехай хоч так.

Почав гортати, але швидко загальмував і повернувся до початку вже максимально зосередженим. Й уже невдовзі текст помережив олівець, фіксуючи справжні відкриття.

На час написання книжки Тобаяс Джоунс — молодий журналіст-фрілансер, що публікується в London Review of Books, одному з кращих культурологічних часописів світу.

В Італії у нього виникає кохання, і він перебирається туди, маючи угоду зі своєю газетою на дослідження виразно італійських трендів: футбол, музика, мода, гастрономія.

За великим рахунком — так, це дорожні нотатки. Але Джоунс — не мандрівник, він живе тут цілих чотири роки. Тож фоном його нотаток є не так туристичні принади, як звичні щоденні побутові проблеми італійців.

Найбільше здивування-роздратування у британця викликають безглузді комунальні довідки, за котрими повсякчас полюють італійські громадяни.

«Я витратив сім місяців у бюрократичних чергах», — погодьтеся, на вояж туриста це не схоже. Отже, «Потаємне серце Італії» — радше італійська історія повсякдення початку ХХІ століття, аніж традиційний травелог.

Вражає епізод однієї з тих семимісячних черг: «У повітрі літали жарти ламаною італійською про те, наскільки кваліфікованіше все відбувається в Албанії чи Нігерії».

Ще кілька років тому в Україні було так само кепсько, як в Італії; гірше, повіримо на слово, ніж в Албанії з Нігерією. Тож — як би хто ставився до Зе-влади — годі заперечити чи не єдиний її справжній здобуток, здійснений міністром цифрової трансформації Михайлом Федоровим.

«Держава в смартфоні» — це поки єдина реальна антикорупційна реформа. І те, що позакривали чимало е-реєстрів під приводом воєнного стану, — то інша історія, класика контрреволюції.

Саме ці (тимчасові, сподіваюся) обмеження якраз і висвітлили справжній прорив не лише в українських, а й у європейських координатах.

Федоров значно скоротив черги, а вони завжди є тривожним симптомом. Історикиня Олена Стяжкіна кваліфікує черги як «спосіб організованого насильства, в якому народ, як і в кожній війні, несе втрати, стає полоненим/заручником або посіпакою» (Смак радянського. — К.: Дух і Літера, 2021).

Здавалося б, який стосунок це означення має до сьогоднішньої Італії? Прямий. Оті «полонені-заручники-посіпаки» — штучне джерело корупції.

Джоунс напрочуд точно описує зміни у масовій свідомості, породжувані бюрократичними чергами: «Якщо ви можете хоч якось іти на компроміс зі своєю моральністю, то можливості помітно зростають… Якщо пожити в країні досить довго, то ви просто перетворитеся на «хитруна», щоб вижити… Мене нудило не лише від того, що відбувалося, а й від того, що все сприймалося як належне».

Прозорий ланцюжок: черга — корупційний компроміс — упослідження моралі. Й усе це працює зрештою як зброя масового ураження.

До речі, точнісінько так само організовано і кулуарні черги за державними ресурсами — тільки тут вони складаються з бізнесменів, які доп’ялися владних кабінетів.

Та й у будь-якій царині нашого життя також. Затятий уболівальник Тобаяс Джоунс уявляє собі італійський футбол, як таку собі чергу за чемпіонством, де часто-густо корупційні дії вирішують все.

«У 1999 р. президент футбольного клубу «Рома» надіслав найважливішим італійським арбітрам на Різдво оригінальні «Ролекси», що призвело до скандалу, відомого як «Ніч Ролексів». З інших розслідувань стало відомо, що арбітри користувалися відпустками, приховано оплаченими «Ювентусом»; крім того, арбітри користувалися так званими в Італії sexy-hostess, приклад етикету різноманітних клубів», — і далі Джоунс доходить інтегрального висновку: «Зрештою, якщо всі судді, журналісти, редактори газет і підприємці явно політично заангажовані, то чому арбітри не повинні стати на чийсь бік?»

«Політично заангажовані» — це не члени чи симпатики партій, це очільники посад, які передбачають рівний доступ до суспільних послуг усіх. Бюрократи, регулювальники черг, вигодоотримувачі: «Четверта італійська влада — бюрократія», — зазначає Джоунс.

Судячи з його аналітики, тамтешня бюрократія набагато міцніша, згуртованіша і впливовіша за українську — і це хоч трохи «радує». Але наш автор невипадково забирає четверту владу в журналістики:

«У світовому рейтингу свободи слова зовсім нещодавно Італія опинилася на принизливому 53-му місці, нижче за Албанію і Мадагаскар».

Джоунс пише про стійку «тенденцію замінювати політичні дебати жестами» у засобах масової інформації, — ту ж тенденцію ми спостерігаємо в комунікації нашого офісу президента з пресою. Аж до однозначної заміни журналістики на пропаганду в «Єдиних новинах».

Ось блискучо-викривальний Джоунсів аналіз приховуваного впливу влади на ЗМІ: «Якщо вони примушують вас ставити неправильні запитання, то їм не потрібно переживати через відповіді».

І тут ми потрапляємо на головну італійську тему, можливо, найголовнішу після Муссоліні — Сільвіо Берлусконі.

Слово Джоунсові: «Без сумніву, Берлусконі — зразковий олігарх… Окрім ФК «Мілан», Берлусконі володіє видавничим домом Mondadori, а тому авторським правом на четверту частину всіх італійських книжок.

Національна газета Il Giornale — його (де юре — його брата), так само, як і три з семи національних телевізійних каналів… Контролює 60% усього рекламного ринку на телебаченні».

До слова, про контроль над рекламним ринком: «Умберто Еко пропонував бойкотувати усі продукти, які рекламувалися на каналах Mediaset: «На уряд-бізнес не відповідають прапорами та ідеями, а ціляться у його найслабше місце: гроші».

От цікаво: ми, українці, бойкотуємо рекламу телеканалів Фірташа, Коломойського чи Пінчука?

Джоунс наводить цитату з The Economist напередодні чергового обрання Берлусконі: «У будь-якій демократії, що поважає себе, неприпустимим було б те, що людина, яку от-от можуть обрати прем’єр-міністром, потрапляє під слідство і, серед іншого, їй закидають відмивання грошей, співучасть у вбивстві, зв’язки з мафією, ухиляння від сплати податків і підкуплення політиків, суддів і податкової адміністрації. Але такою країною є Італія».

І такою самою країною є Україна — ми так само провально проходили цей тест не з одним своїм президентом.

«Смішно говорити, що Італія не є демократичною, — пише Джоунс. — Але так само смішно казати, що є».

І це — теж про Україну.

Але чому Берлусконі такий привабливий для італійців? «Хибним буде розлучити Берлусконі з його електоратом чи навпаки, — веде далі Джоунс. — Берлусконі обрали демократичним способом, а отже всі його дії були проявом людських бажань… «Я не повірю, — казав Берлусконі, пояснюючи свою впевненість у перемозі, — що існує стільки дурнів, які проголосують проти власних інтересів».

Це буквально те саме, що сталося в Італії сто років тому: «Безумовно, автентичний прояв політичної культури, ідеологічних традицій та ідеалістичних рухів, що глибоко вкоренилися в нашій національній історії», — як визначає причини здобуття влади фашистами сучасний італійський політолог Алессандро Кампі (Муссоліні. — Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2020).

І далі зазначає: «Масштабне застосування пропаганди та засобів масової інформації дозволило народові впізнати себе в Муссоліні та розгледіти, хоча й хибно, історичний шанс соціального визволення та політичного оновлення».

Хіба це не про обрання українцями своїх президентів, принаймні Януковича та Зеленського? Але: «Повне ототожнення Берлусконі з країною — зайвий комплімент першому і брудна пляма на останній» (Джоунс). І це теж, здається, про нас.

Дивина, але саме футбольні асоціації часом виводять нас на адекватні політичні висновки. Ще один британський уболівальник, філософ Саймон Кричлі зауважує: «Попри цинізм, корумпованість і хронічну капіталізацію гри, щоб бути фанатом футболу, потрібно вірити у казкових істот, бути дурнуватим і почасти утопістом» (Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол? — К.: Yakaboo publishing, 2019).

Приблизно те саме каже й український провокатор смислів Дмитро Корчинський: «Виборці дедалі більше скидаються на концертових фанів або футбольних уболівальників, які страшенно радіють, коли негри з київського «Динамо» забивають неграм «Шахтаря». Та я й сам душу віддам за те, щоб на найближчих виборах мій мільярдер переграв їхнього» (Прочани вночі. — К.: Zалізний тато, 2019).

І що цікаво: усі три автори (Джоунс, Кричлі, Корчинський) — естети за світосприйняттям. Ось як Джоунс пояснює собі і нам феномен масової популярности політично здискредитованої постати: «У країні більше береться до уваги естетика, ніж етика… Аморальність осуджують менше, ніж несмак; бути гарним — більше досягнення, ніж справедливість… Одержимість зовнішнім виглядом… Коріння слова figura означає «форму», яку ви досягли… Багатство і краса, — основи будь-якої пристойної figura… Суворо виконується лише дрес-код і правила харчування; червоний колір світлофора, обмеження швидкости або знаки про заборону куріння — лише пропозиції».

Отже, вершителем наших із вами доль є не так конкретний вождь, як «народ», неосвічена більшість, які, «коли чують, що політики живуть у стилі «секс і наркотики», то швидше заздрять, аніж вважають це грубим порушенням».

Але популістський правитель не лише йде за vox populi, а й значно погіршує його кондиції. Лєніна-Сталіна-Гітлера-Муссоліні не згадуватиму — це лишається незрозумілим хіба войовничим невігласам.

А от про сьогодення: «Насправді Берлусконі залишив важку спадщину: народна довіра до судової системи, медіа, різних спортивних організацій, фінансових служб і самих політиків не існує». Кожен з наших президентів долучився до такого руйнування. Більше чи менше. Навіть Ющенко — тим, що усунувся від контролю за «любими друзями».

Найбільше, чим мене вразив Джоунс, — скасував упевненість, що країною «втіленого Кафки» був винятково СССР. Виявляється, нинішня Італія дає фору нам, нібито спадкоємцям кафкіанської імперії.

Франц Кафка вважав осердям зла систему судочинства — саме про це, за великим рахунком, і «Процес», і «Замок». А от що пише Джоунс про сучасну італійську правову систему: «Ніхто ніколи не буває повністю винним, і ніхто не є безневинним… Поділ між фактом і вигадкою тонкий, як папір… La Stampa назвала це «наукою уяви, культурою підозр, філософією недовіри, технікою двоякого, троякого, чотириякого припущення. Це необхідна суспільству розвага»… Чим довше я стежив за судом, тим більше це нагадувало творіння Кафки».

Як із цим не погодитися українському свідкові переважної більшости «гучних» політичних процесів?

Та повернімося до сьогодення. Ви­борча коаліція Джорджії Мелоні здобула перемогу разом із двома іншими партіями, які означують як «друзів Путіна». Одна з них належить Берлусконі, про яку Джоунс запитував: «Чи «форсизм» — це справді телевізійна версія фашизму ХХІ століття? Чи буде перебільшенням те, що Берлусконі — диктатор?».

Так, Берлусконі — політичний друг Путіна. Не певен, що цей неодноразовий «володар» Італії погодиться на якийсь міністерський портфель, але він уже виголосився бути переговорником з Україною у її «примушенні до миру».

Але. Італійці також знають, що «Проді якимось чином контактував з КҐБ, який, як дехто вважав, керував Червоними бригадами», — це Джоунс про найпопулярнішого перед Берлусконі прем’єра.

Напевно, нова прем’єрка матиме на оці й вельми поширене в Італії усвідомлення росіян-комуністів як «чужорідної, наче позаземної, науково виведеної раси». Щойно вона запевнила Зеленського у подальшій підтримці.

Тобаяс Джоунс пише про «ненависть між двома половинами Італії» через те, що «країну не було очищено від фашистського контингенту». Хіба це не про нас?

Через те мусимо уважно дослухатися такого висновку: «Найстійкіша характеристика Італії — суперечність. Зазвичай майже для всього, що ви кажете, абсолютна протилежність теж буде правдивою».