Кулуарний детектив: від «русского міра» до «фашиста» Навального

Коли чуємо про американські санкції проти ерефії, мусимо згадати, що вони значною мірою ґрунтуються на висновках-рекомендаціях спільної (США–Україна) робочої групи, відомої під назвою «МакФол–Єрмак». Щодо останнього ми чимало поінформовані.

А хто такий цей перший — дає знати книжка: Майкл МакФол, «Від холодної війни до гарячого миру. Американський посол у путінській Росії» (К.: Yakaboo, 2020).

Гіларі Клінтон у своїх мемуарах значить: «Майк — один з провідних мислителів і авторів нашої країни» (Важкі рішення. — К.: Наш формат, 2016).

Офіційні представники США не обирають, з ким вести перемовини — їх визначає уряд країни перебування. МакФол співпрацював і з Путіним. Наприкінці згаданої книжки він пише: «Путін завдав великої шкоди моєму професійному й особистому життю».

Хтозна, що він колись розповість нам про нинішнього свого візаві, голову офісу українського президента.

Майкл МакФол — професор політології Стенфордського університету, базового для Кремнієвої долини, серед випускників якого є засновники Hewlett-Packard, Cisco Systems, Yahoo! та Google. Свої польові дослідження з прав людини, інституційного права та проблем переходу від тоталітаризму до демократії здійснював у Москві, де як симпатик Демократичної партії очолював її освітні відділки. Волонтерив у ви­борчому штабі кандидата Обами. Здобувши владу, новий президент запропонував професорові посаду радника з російського напрямку. Згодом призначив послом у Росії.

Мемуари професора-радника-посла — про те, як ухвалюються рішення у Вашинґтоні, а головно — як прораховуються наслідки другого і третього порядків та яким нетрадиційним інструментарієм послуговуються у Білому домі для досягнення успіху. Отже, книжку МакФола можна означити як кулуарний детектив.

В американській історіографії МакФола іменують «містер Перезавантаження» — він автор і акселератор цієї неоднозначної теорії-практики, безуспішної спроби перетягти Росію на бік цивілізації. «Перезавантаження» — ахіллесова п’ята МакФола не так через уражене авторське самолюбство, як через катастрофу власної віри у «русскій мір».

Вельми цікаво простежити за кризою цього міту в голові освіченого заокеанського громадянина, оскільки подібний процес і досі відбувається у багатьох вітчизняних головах — попри набагато ближчі та неспростовні для нас вияви смертельної отруйности тієї ідеології.

Під час ҐКЧП МакФол перебував у Москві як радник з освітніх програм Демократичної партії США. Перше його здивування — коли «хорошиє русскіє» раптом втратили інтерес до правових процедур: «Восени 1991 року російські демократи не хотіли перейматися технічними деталями формування ефективної держави. Це були революціонери, а не інженери». Я

кби наш місіонер глибше занурювався в російську історію, то написав би точніше: це були большевики.

Другий шок — перші пострадянські парламентські вибори 1993-го, коли Жиріновскій отримав майже чверть голосів і став де-факто символічним переможцем:

«Було складно повірити, що будь-яка розумна людина може його підтримати, — розгублено зазначає МакФол. — Того вечора в «Ліберальному клубі» я підслухав ремствування стурбованих російських лібералів, які порівнювали результати цих виборів із підйомом фашизму в Німеччині та Італії... Я збирався долучитися до боротьби з фашизмом у Росії? Чи існувала бодай загроза фашизму?». Уявіть собі людину, виховану на «вєлікой русской культурє» (тобто МакФола), перед якою постає потреба доведення/спростування аксіоми «Росія = фашизм». Він обирає третій шлях, страусиний, — голову в пісок.

А далі його наздоганяє третій шок. «Висновком Єльцина з результатів парламентських виборів 1995 року було те, що задля перемоги потрібно дистанціюватися від лібералів та їхніх програшних ідей і натомість більше бути схожим на Жиріновского і Зюґанова. Щоб здійснити такий поворот, Єльцин передав передвиборчу кампанію групі офіцерів розвідки, які ніколи цим не займалися: Коржакову і його однодумцям-радикалам. Дехто навіть почав сумніватися, чи не планує Єльцин державний переворот у разі провалу на виборах».

Єльцин вилетів з МакФолового списку «хороших русскіх». Але після всього того — подиву гідний висновок: «Путін і путінізм не були визначеними наперед. Внутрішні, структурні чинники не породили Путіна, це Єльцин обрав його своїм наступником. Російський народ просто схвалив вибір Єльцина».

Це вже повне сум’яття думки, яка втратила опертя на раніші вірування. Перше: якщо Єльцин — латентний фашист, то яким може бути його вибір наступника? Друге: народ схвалив вибір Єльцина, чи власне кандидатуру Путіна, котрий уже публічно проявив себе як безкомпромісний прихильник «сильної руки»? Третє: а чи не саме такий новий президент був потрібний «глибинному народові»? Віра МакФола у «русскій мір» блокувала його аналітичні здібности; у цьому сум’ятті він і повернувся до Америки.

І там, як знаємо, новообраний президент Обама запропонував МакФолові місце свого радника з російських питань. І — карт-бланш у розробленні стратегії «Перезавантаження». Її архітектура, як тепер добре видно, ґрунтується на безпідставній вірі свого автора у «русскій мір», «вєлікую русскую культуру» і «хороших русскіх».

Навіть коли пан МакФол згодом поїхав до Москви послом, він попервах декларував: «Наші критики постійно називали нас русофобами, але я хотів довести, що деякі з нас, включно із самим Обамою, були русофілами. Як могла людина, у якої дочку звати Саша, не любити Росії!». Оце ж бо й воно: не вистачало лише, щоби президентського сина нарекли Владіміром...

Та коли Майкл МакФол безпосередньо-офіційно, як посол, зіткнувся з колективним путіним, полуда з очей спала швидко. «Я сподівався, що, апелюючи до логіки, зможу зсунути справу з мертвої точки. Але це не спрацювало... То була Росія, і жодні запобіжні заходи не були зайвими... Нахабність, з якою медіасюжети викривлювали правду, мене вражала...Мені хотілося підняти ціну за необдумані вчинки».

Путін зруйнував у свідомості МакФола міт про «русскій мір» — і це був болісний процес: «Він посіяв хаос у моєму особистому житті». І наприкінці посольської каденції МакФол розглядає своє дітище, «Перезавантаження», як патологоанатом: «Ми змогли закрити з росіянами чимало рахунків, і невирішеними залишилися тільки найскладніші питання... Ми досягли значного непрогресу на багатьох фронтах... Слід було нарешті припинити сподіватися, що нам удасться змінити позицію Путіна. Надія — це не стратегія».

Тож, попри всі позитивні деталі, описані МакФолом, приєднуюся до інтегрального висновку Юрія Щербака, українського посла у США саме в той час: «Блискучий приклад «пакетної оборудки» в рамках американо-російського «перезавантаження» — ви нам ілюзорне сприяння в Афганістані та Ірані, ми вам — реальне домінування над пострадянським простором... США «здали» Україну в рамках політики «перезавантаження» з Росією — незважаючи на палкі запевнення віцепрезидента Дж. Байдена, зроблені 2009 року в Києві: мовляв, Сполучені Штати не погодяться з існуванням сфер впливу... Обама фактично зрадив російських сусідів, які рухались до демократії та сподівались на США» (Україна в епіцентрі світового шторму: оцінки, прогнози, коментарі. — К.: Ярославів Вал, 2017).

Головна принада мемуару МакФола — його гранична відвертість; нічого подібного у спогадах українських посадовців пригадати не можу. Навіть оця моя реконструкція змін у його світосприйнятті — уможливлена лише його чесністю із самим собою.

Розповідаючи про війну в Сирії, він навіть підважує теоретичні засади демократичного розвитку: «Протягом декількох місяців Путін та його команда відкидали наші розвідувальні дані й кепкували з нашої стурбованости хімічною зброєю. Але перспектива іще одного авіаудару по російському союзникові на Близькому Сході дещо їх протверезила. Асад також став значно охочіше обговорювати цю тему, відколи над ним нависла загроза військової операції. «Примусова дипломатія» — це не оксюморон. Іноді це єдиний спосіб досягнення результатів».

Більше за те: політолог-теоретик не лише підважує власні професійні засади, а й схиляється на бік геополітичної прагматики. МакФол був задіяний — як радник — у виробленні американської стратегії щодо Сирії. Ухвалили рекомендації інших радників: «Збільшення військової допомоги повстанцям, але не для того, щоб допомогли їм перемогти Асада, а щоб змусити сирійський уряд до переговорів».

Відчуваєте аналогію з березнем цього року, коли нам постачали хіба «джевеліни»? «Я й дотепер переконаний, що нам слід було рішучіше наполягати на відставці Асада у 2011 році, серйозно озброїти помірковану опозицію... Бомбити аеропорти й літаки Асада після застосування ним хімічної зброї у 2013 році, створити на ранніх етапах конфлікту безпілотну зону, перш ніж у війну вступили російські ВПС», — власне, це алгоритм захисту України ще до 24 лютого.

До МакФола не дослухалися; внаслідок «померло понад пів мільйона людей, і по всій Сирії, Близькому Сходу та Європі розсіялося понад дванадцять мільйонів біженців». Про Україну ми й самі знаємо.

МакФол за цілком визначеної прихильности до Демократичної партії не з тих, хто ганить політичних конкурентів за визначенням. Наприкінці книжки маємо ще й його оцінку переможного республіканця. Трамп — не його герой.

Але по тому, як адміністрація нового президента звільнилася від явних симпатиків Росії, він зазначає: «Зрештою в адміністрації Трампа залишилася тільки одна людина, яка висловлювала бажання дружити із Путіним: президент Трамп... Адміністрація Трампа продовжувала надавати політичну, економічну та військову допомогу Україні й навіть пішла на крок далі, ніж адміністрація Обами, надавши українським військовим летальну зброю... Адміністрація Трампа зберегла всі санкції, накладені на російських чиновників і компаній за часів Обами».

Майкл МакФол — людина Обами, а тепер Байдена (а «радник з національної безпеки віцепрезидента Байдена Тоні Блінкен — мій друг та ідеологічний союзник»). Звісно, він у робочій групі «МакФол–Єрмак» виконуватиме вказівки свого начальства.

Але й радитиме, як завжди — що випливає з його мемуарів, — альтернативні рішення. Схоже, він таки подолав залежність від «русского міра». Принаймні фіксуємо показове висловлювання стосовно ще одного «хорошего русского»: «Інтернет-фюрер», лідер опозиції Алєксєй Навальний».

* * *

Оскільки зараз не вщухають коментарі на відхід Ґорбачова, ось репліка з рецензованої книжки: «Він намагався дати економічним суб’єктам більше автономії, але хотів зберегти систему державного планування. Здавалося, він дошукувався серединного шляху між соціалізмом і капіталізмом. Його не існувало».