Засновник фестивалю «Древо роду кобзарського» Юрко Фединський: «Ми не дозволимо путіну зламати наші традиції»

«Торік, попри розгул коронавірусної інфекції, уся оця вулиця була загачена автомобілями, — пригадала в розмові зі мною місцева жителька Ганна Авраменко. — Цікавість до етнофестивалю у Крячківці настільки велика, що дехто добирався аж із-за кордону».

Щоправда, цьогоріч фестиваль української традиційної музики був камерним — мав не такої значної кількості учасників.

Це й зрозуміло, адже маємо напасть, набагато гіршу за коронавірус, — повномасштабне вторгнення войовничих сусідів.

«Зараз створюються духовні фортеці»

Засновник фестивалю Юрій Фединський — музикант, який от уже багато років досліджує й реконструює епічну традиційну музику, майстер народних струнних музичних інструментів, організатор кобзарського табору, котрий, відчувши поклик землі своїх предків, проміняв американський мегаполіс на українське село (про якого «Україна молода» вже писала. – Ред.), — наголошує: від самого початку це був не комерційний проєкт, а своєрідна віддушина для шанувальників української епічної традиції й узагалі тих, хто любить народну та й просто глибоку музику. Він переконаний, що розвиток кобзарства є захистом Української держави, а тому цю місію не можна ставити на паузу.

Атмосфера крячківського фестивалю по-домашньому затишна. Тож не дивно, що деякі музиканти, виконавці (як, скажімо, відомий гурт місцевих жінок «Древо») стали його постійними учасниками. От і цього разу помічаю знайомі обличчя Юркових однодумців — Тетяни Герасимової, Олега Бута й Марини Руднєвої з Києва, Олесі Чайки з Павлограда, що на Дніпропетровщині.

Разом із ними вже під час повномасштабної російської навали Юрко Фединський проводив кобзарський тур Україною, відвідавши в його межах, зокрема, й ті міста, які нещадно обстрілював ворог. А після його завершення вирушив до столиці штату Північна Кароліна — міста Ролі, де він виріс і де народилася п’ята дитина Фединських — донька Квітослава.

Майстриня Людмила Верещагіна, яка виготовляє ляльки-мотанки, от уже кілька років
поспіль займається оформленням творчого простору.

«У мене завжди є конкретне відчуття, де маю бути й що мушу робити, — ділиться Юрій Фединський. — Квітослава народилася 20 квітня, коли я разом зі своїми соратниками іще кобзарював різними містами України, аби підняти дух українців. Моя мама не витримала й дорікнула, що дітям потрібен батько, а не герой. Та якщо відчуваю, що маю бути тут, то не їду в Америку. Проте, коли ми відіграли останній концерт у Житомирі й не могли дістати пальне, аби заправити автомобіль, я зрозумів: настав час вирушати в США. У планах було забрати родину додому, у Крячківку.

Хоч я сказав дружині Марії й дітям: ви можете лишитися в Америці, де вас не дістане путін, не лякатимуть його бомби, інші загрози. І то була така собі маленька хитрість із мого боку. Усі, довго не роздумуючи, відповіли: ми хочемо, мовляв, додому — там наші друзі, рідне село, звичне життя. Проте якщо вже я прибув в Америку (а переліт, самі розумієте, коштує великих грошей), то просто не міг і там не влаштувати кобзарського туру. Відтак провів 45 концертів на північному сході США як для американців, так і для представників української діаспори».

Музикант зазначає, що мав щоденні виступи: виконував кобзарські пісні, козацькі думи, духовні канти — навантаження було настільки значним, що він… утратив голос. Через це чотири останні концерти у Філадельфії збирався скасувати.

«Та організатор запевнив, що тут є один хороший лікар, який лікує навіть співаків із «Метрополітен-опери». Таким чином, я пішов до нього, і за 600 доларів мені зробили укол, — Юрко розповідає про свої пригоди в Америці з гумором.

— Це трохи допомогло: хоч співати й не міг, проте з горем пополам розмовляв. Зараз голос, слава Богу, відновився, хоч уже й не такий, як раніше. Тож добре зрозумів, що з цим не можна гратися. І от уявіть собі: коли я втратив голос, раптом з’явився чоловік родом з України, який нині живе у Вірджинії, — Олександр Лагода. Як виявилося, той досить непогано володіє грою на старосвітській бандурі й має солідний репертуар глибинних та символічних творів, які на всі часи. Погодьтеся, так усе може управити тільки Всевишній. Тож Олександр грав і співав, а я розказував про те, про що зараз розповідаю й вам: чому осів в Україні і як кобзарство стало моїм покликанням».

Серед постійних учасників яскравого дійства — місцевий гурт «Древо».

Наступні два концерти мали відбутися в уже згаданому місті Ролі, де проживає Юркова мати, та неподалік нього. І тут уже нашого головного героя виручила дружина Марія. Вона співала й акомпанувала собі на басолі, а Юрій грав на кобзі, торбані. Намагався й підспівувати, але з того нічого не вийшло.

«Я музикант, тож, здавалося б, люди мають приходити на мої виступи, аби послухати музику, — розмірковує вголос Юрко Фединський. — Та насправді їм не менш цікаві й історії. А я маю що сказати, у мене своя філософія, яка зводиться до того, що захистити державу неможливо, маючи у своєму арсеналі лише зброю та гроші, — потрібна ще й потужна духовна зброя. Усе, чим займаюся в Україні: будь то пропаганда кобзарства, реконструкція традиційної музики та співу чи майстрування народних музичних інструментів — спрямоване на захист держави. І я переконаний: саме зараз створюються духовні фортеці».

Жодних дешевих спокус чи гульок

За словами Юрія, усі його концерти в США були безплатними, проте люди, розуміючи, що за цим стоїть велика праця, жертвували свої кревні, й у підсумку на підтримку кобзарювання вдалося зібрати 15 тисяч доларів, та ще 5 тисяч доларів організатори спрямували на допомогу українській армії.

«Частину коштів уже витрачено на підготовку до цього фестивалю. Адже не маємо жодних фінансових вливань чи бодай якоїсь підтримки влади, — констатує музикант. — Фактично на всі культурні проєкти, про які ви знаєте (зокрема кобзарський табір, фестиваль), витрачаю власні гроші. Чи потрібен фестиваль під час війни? На моє глибоке переконання, він неодмінно має бути. І ми не дозволимо путіну зламати наші традиції. Хоч зараз проводити подібні заходи дуже важко, адже багато кобзарів пішли на фронт. Одному з учнів — Андрію Сілецькому зі Львова, який повідомив, що збирається до війська, порадив взяти із собою кобзу, бо певен: це ще й своєрідний захист».

Дехто вважає, що під час кобзарського фестивалю мають звучати тільки суто кобзарські пісні. Але в Юрка Фединського й на це свій погляд.

«У нас завше представлена не лише ця музична традиція. Хоч із кобзарів буду я, має приїхати з Києва доволі відомий музикант Святослав Силенко, який свого часу в нашому кобзарському таборі майстрував свою першу старосвітську бандуру, а пісенну манеру переймав від жінок із гурту «Древо», до того ж уже прибула Зоряна Гловацька (Zori Ameliko) зі Львова, котра поки що грає на сучасній бандурі. Звучатимуть і музика козацького бароко, і духовна музика. А ще матимемо імпровізацію, а також авангард і навіть народні танці. Натомість жодних дешевих спокус чи гульок­ не буде», — запевнив напередодні музичного свята Юрко Фединський.

Учасниця фестивалю «Древо роду
кобзарського» Олеся Чайка.
Фото Костянтина БОБРИЩЕВА

Для того, аби мати місце, де можна було б розмістити тих, хто приїжджає на фестиваль чи до кобзарського табору, Юрій придбав, як він говорить, майже задарма ще одну хату, вік якої добігає до ста літ, і робить там ремонт.

За його словами, на цьому обійсті буде й танцювальний двір. Гості мають можливість зупинитися й у господі Юркового батька Еріка Бревера, котрий років п’ять тому теж купив неподалік синового подвір’я стару сільську садибу й тепер її відбудовує.

Дуже жвавий, як на свій вік, чоловік пояснює, що його приваблює життя посеред природи, де по-справжньому відпочиваєш душею. До того ж ним, як і Юрком, керує піонерський дух: йому цікаві життя й захоплення сина, і він воліє робити щось подібне.

«Якщо ж ви хочете почути, чому я тут саме зараз, то все тому, що хотів побувати на кобзарському фестивалі (торік у цей час приїхати, на жаль, не зміг), — каже пан Ерік — дуже комунікабельна людина. — До того ж, оскільки в Україні зараз воєнний час, переживаю за сина та його родину, а тому хотів на власні очі пересвідчитися, що з ними все гаразд. Загалом я пишаюся синовою хоробрістю. Якось співачка з гурту «Древо» — пані Галина Попко — запитала в Юрка, чому він приїхав в Україну, адже з таким самим успіхом міг би майструвати свої народні музичні інструменти деінде, а на цій землі немає правди. Але, як на мене, син знайшов цю правду. Якби отут, у селі, не було організованих ним кобзарського табору, феєричного фестивалю, тієї правди, можливо, й не було б. А так Крячківка дуже змінилася. Останні 10 років я вряди-годи навідувався сюди в гості — і врешті-решт сказав Юркові, аби той знайшов мені хату. Тепер я тут повноправний господар — причому, як бачите, усе зберіг, жодної споруди не зруйнував».

Приїхавши до Крячківки дещо зарано, ми застали таку картину: Марія Фединська з басолею й Олег Бут зі скрипкою в руках ретельно репетирували свій виступ, а їхнім єдиним слухачем була чотиримісячна Квітослава, яка мовчки лежала поряд у кошику. З усіх п’яти дітей Фединських тільки вона народилася в США.

«Коли ми приїхали до міста Ролі наприкінці лютого, — пригадує Марія, — у центрі міста були зібрання на підтримку України, проводився збір гуманітарної допомоги, і одна з організаторів, яка була знайома з Юрком, запитала, чи не могла б я щось заграти. А я брала із собою басолю, бо збиралася розвивати навички гри, але ж не виступати. Досі взагалі ніколи не виступала перед публікою сама. Проте набралася сміливості й погодилася. І так на тому зібранні вперше сама заграла й заспівала молитву, духовний кант. Було дуже дивно й незвично. Удруге співала на святі Івана Купала — мене запросили представники української громади, оскільки від крячківських бабусь я перейняла купальські пісні. До того ж провела майстер-клас із народних танців — і він усім сподобався. А коли Юрко втратив голос, під час двох останніх концертів у США мені, зокрема, довелося самій виконувати український старовинний кант «Ісусе прекрасний», який зазвичай співаємо дуетом».

4-місячна донька Фединських Квітослава звикає до стилю життя своїх батьків.

Дивлячись на Квітославу, яка вже усміхається, мимоволі дивуюся, як можна проводити фестиваль, маючи отаку крихітку.

«Вона з перших місяців звикає до нашого стилю життя. Донька Леся, якій нині шість років, була ще меншою, коли ми проводили один із фестивалів, — їй тоді виповнився лише місяць, — порівнює моя співрозмовниця. — Мені подобається справа, якій мій чоловік присвятив багато років свого життя. Раніше я не співала — це важко було навіть уявити з моїм фахом інженера-будівельника. Почала грати на басолі й учитися співати, коли близнючкам Наталі й Адріані виповнилося по три роки. А до того, коли ще Мирослав був маленьким, ходила разом з Юрком на репетиції гурту місцевих літніх жіночок і тільки слухала їхній спів. Потім настав період, коли спробувала й сама заспівати. А далі десь років два чи три посилено займалася традиційною музикою, співом. Чому в нас із Юрком усе, за що б тільки ми взялися, виходить? Бо ми все робимо разом».

«Отак живуть вільні, щасливі люди»

Знайшла своє місце на етнофестивалі й майстриня Людмила Верещагіна, яка виготовляє ляльки-мотанки: от уже кілька років поспіль вона займається оформленням творчого простору, і тут її фантазії є де розгулятися.

«Я беру участь у цьому фестивалі вже вшосте чи всьоме, — говорить жінка. — Коли їхала сюди вперше, думала-гадала, що ж це за фестиваль української традиційної музики, ініційований американцем. А коли здаля почула барокову музику, то просто остовпіла. Ніколи не забуду тих неймовірних відчуттів, які переповнювали мене. І я зрозуміла: отак живуть вільні, щасливі люди. Це стовідсотково мій фестиваль. На відміну від подібних, він не має чіткої програми, до кінця навіть не відомо, хто на нього приїде. Торік на відкритті дійства був музичний колектив з Києва «Хорея козацька», а цьогоріч на оцьо­му подвір’ї виступатиме не менш легендарний київський етногурт «Зілля». Тут дуже популярні «джем-сесії», коли музиканти з різними музичними інструментами, імпровізуючи, починають підігравати одне одному так, як відчувають».

Людмила Верещагіна з першого дня повномасштабного російського вторгнення в Україну плела маскувальні сітки, «кікімори» для військових у музеї Івана Гончара в Києві, створила серію сакральних оберегів «Мотанки війни».

А от Зоряна Гловацька (Zori Ameliko) зі Львова, про яку Юрій Фединський говорить, що вона є не просто музикантом, кобзарем, а проповідником через музику, на фестивалі української традиційної музики у Крячківці вдруге. Якось вона грала на бандурі і співала просто неба в центрі рідного міста, коли до неї підійшов Юрій, — отак вони й познайомилися.

«У Юрка були з собою наші традиційні музичні інструменти. Насамперед мене приємно здивувало те, що вони легші за мою бандуру. І, звісно ж, вразило їх звучання. Із часом зрозуміла, що маю приїхати до Юркового кобзарського табору, аби змайструвати традиційну бандуру. Так сталося, що вибралася до Крячківки за день до повномасштабної російської агресії й одразу ж почала працювати в майстерні. Наступного ранку прокидаюся в чудовому настрої і знову хочу стати до роботи, а в мене запитують: ти знаєш, що почалася війна?

Потім ми з Юрком та іншими музикантами вирушили до Києва, виступали в метро. До нас підходили незнайомі люди, обнімали і плакали… На нинішньому фестивалі виконуватиму власні композиції, більшість з яких навіть не має назв. Часто даю можливість придумати їх самим слухачам, і коли люди при цьому виявляють активність, мені як композитору це надзвичайно приємно. Неординарність цього фестивалю, невимушена обстановка приваблює багатьох. Торік я зустріла тут торбаніста з Ізраїлю, і ми провели експеримент: зіграли одну композицію в чотири руки. Імпровізація — це те, що мені дуже імпонує. Цьогоріч іноземців з огляду на тривожний час, мабуть, не буде, але нічого, у нас теж є багато талановитих музикантів», — переконана Зоряна.

В усе, чим займається,
Юрій Фединський вкладає душу.

Насамкінець запитую в Юрія Фединського, чи думав він колись, що його життя складеться саме таким чином.

«Так, були думки, що приїду в Україну й залишуся, що матиму українську родину, знайду на цій землі щастя і, може, навіть трохи слави. Цікаво, що все це здійснюється. Де б тільки я був, мене тягне сюди, у Крячківку. От ті, хто тут народився, кажуть: та це ж болото, а рай там, де нас немає. Але уже й члени моєї сім’ї прекрасно розуміють, що в Америці не так погано, але справжній райочок саме отут. У селі мені добре, я тут міцно сплю, їм смачну їжу.

А де найкраще майструвати музичні інструменти? Звичайно ж, у Крячківці, де легко розв’язуються всі проблеми. І навіть путін не є проблемою. Бо він нас не знищує, а, навпаки, гартує. Таким є наш шлях до державного розвитку. Я вірю: у Бога є свої технології, як зробити так, щоб ти мав усе, що потрібно, якщо живеш правильно. І якщо ми, українці, житимемо за законами Божими, тоді Господь благословить нас подолати й злого ворога», — філософствує Юрій.

За його словами, після фестивалю всі охочі якийсь час майструватимуть у кобзарському таборі традиційні музичні інструменти, бо багато хто цього давно чекає. А потім Юрко Фединський разом з однодумцями збирається знову кобзарювати. Цього разу його мета — дійти якомога ближче до Східного фронту.

«Мені навіть морально важко перебувати тут, на мирній території, коли багато друзів і знайомих узяли до рук автомат і влилися до лав наших захисників, — зізнається американець з українським корінням.

— Я теж маю бути там, де твориться історія, але як кобзар. Адже й нашим бійцям потрібне слово великих українців Івана Мазепи, Тараса Шевченка, також їх має підбадьорити українська автентична музика. Переконався в цьому, коли виступав у шпиталях перед вояками, які мали повертатися на фронт. Згідно з моїм відчуттям, то було найефективніше кобзарство. Я не боюся близькості фронту. Натомість боюся не бути там, де маю бути».