Придністров’я: сталінський проєкт, підтриманий Кравчуком

Нинішнє літо — це тридцятирічний ювілей першої з часів УПА воєнної кампанії українців: участи бійців Української народної самооборони (УНСО) у Придністровському конфлікті 1992-го.

Звідтоді та історія обросла штучними мітами, сконструйованими у владних кабінетах. Проте в останні роки з’явилося декілька книжок, які руйнують пропагандистську мітологію.  

2017-го вийшла «Українська аргонавтика: закордонна діяльність УНА-УНСО 1991–2001» (К.: Орієнтир) — історичне дослідження Миколи Кравченка, одного з командирів батальйону/полку «Азов»; загинув у березні 2022-го, боронячи західні підступи до Києва.

Доти епізодичні згадування про війну у Придністров’ї знаходимо хіба у книжці Дмитра Корчинського «Війна в натовпі» (К.: Амадей, 1999). 2019-го опублікована збірка мемуарів, упорядкована ветераном тих подій Валерієм Пальчиком, — «Перший посвист куль. Війна у Придністров’ї, 1992 рік» (К.: Видавець Марко Мельник).

Ще за рік надруковано колективну монографію «Конфлікти, що змінили світ» (Х.: Фоліо), де серед дев’яти найбільших європейських гарячих точок проаналізовано і придністровське зіткнення. І нарешті торік з’явилася книжка Владислава Мирончука, поручника УНСО у 1992-му, «До ліктя лікоть. Нарис історії Української Народної Самооборони 1989–2019» (К.: Темпора).

«Найтолерантніший» офі­ційний закид на адресу придністровської експедиції унсовців — геополітична помилка. Перед тим, як вірити чи спростовувати, варто збагнути, що ж воно таке — «Придністров’я»?

Нинішня самопроголошена Придністровська Молдовська Республіка (ПМР) — вузька смуга (від 5 до 30 км) вздовж Дністра довжиною 225 км з півночі на південь; територія, що усім своїм східним боком прилягає до України.

Зараз тут мешкають приблизно порівну українці, молдовани та росіяни (і всі вони разом становлять трохи більше 10% населення Молдови. А в історичній ретроспективі ці землі з давніх-давен заселяли племінні союзи протоукраїнців (у IV столітті — венеди, далі анти і склавіни, у ІХ столітті — тиверці й уличі).

Природно, що Придністров’я було частиною України аж до 1940 року, коли почав діяти таємний пакт Молотова–Ріббентропа, згідно з яким Сталін утворив Молдовську совєтську республіку, увівши до її складу український придністровський регіон.

Власне, Декларацію про незалежність ПМР значною мірою спровокувала публікація того зловісного пакту. «Втім, придністровські лідери тоді не планували будувати повноцінну окрему державу, а хотіли приєднати регіон до України, практично повернувшись до ситуації, яка мала місце перед початком Другої світової війни — до підписання пакту Молотова–Ріббентропа» («Конфлікти...»).

Повернення під українську юрисдикцію у Тирасполі розглядали як гарантію національного захисту від імовірного об’єднання Молдови з Румунією; Кишинів не приховував цих намірів. І було зрозуміло, що Бухарестові Молдова потрібна лише разом із промислово розвиненим лівобережжям Дністра, що забезпечувало 35% валового продукту республіки.

Отже, «28 серпня 1991 р. голова Верховної Ради самопроголошеної ПМССР Ігор Смирнов (ексдиректор місцевого заводу «Електронмаш») виїхав до Києва, маючи на руках депутатське звернення про включення Придністров’я до складу України (на правах автономії).

Наступного дня в результаті спецоперації молдовських силовиків придністровського лідера схопили біля виходу з тодішнього готелю «Україна» в Києві та вивезли до Молдови» («Конфлікти...»). Цей епізод, що стався за президента Кравчука, не менш ганебний від «справи вагнерівців» за президента Зеленського.

Стало ясно, що «у війні між українцями Придністров’я та молдованами Україна підтримала молдован» (Д. Корчинський). Відтак, «УНСО вирішила захистити українські інтереси (як вони собі це уявляли) і виступити проти посилення румунської присутности в регіоні самостійно» («Конфлікти...»).

Юрій Тима, майбутній народний депутат України, який пройшов Придністров’я від ройового до заступника головного командира, пише про оборону придністровських українців, «які не бажали бути людьми третього сорту в складі Румунії».

Поручник Едуард Білоус — про «захист цивільних людей від геноциду». Чотовий Михайло Носов: «Ми захищали майбутні кордони держави». Словом, «ми в 1992 році робили все, щоб Придністров’я стало українською територією» (Валерій Пальчик).

Але все це станеться через рік по тому, як український президент фактично підтримав статус-кво сталінсько-гітлерівської угоди. Тим часом «наприкінці 1991 року сформовано перші підрозділи міліції та національної гвардії Придністров’я.

Озброєння та амуніція були надані з арсеналів 14-ї совєтської армії» («Конфлікти...»). Усі джерела твердять, що та армія ніби дотримувалася нейтралітету, але водночас роздавала зброю на обидва боки. Ю. Тима згадує, як «14-та армія передала Молдові новітнє військове обладнання, бронетехніку, артилерійські установки, 30 бойових літаків МІГ-29 з усією інфраструктурою».

Тут треба розуміти, що 14-та армія — значною мірою кадроване з’єднання, основною функцією котрого була і є охорона гігантських складів вивезеного зі Східної Європи озброєння.

А тепер пильно погляньмо на одну фразу стрільця Сергія Богана, нині кандидата історичних наук: «Зрадники і покидьки при владі як завжди здали чужинцям і українців Придністров’я, і 14-ту армію з найсучаснішим озброєнням і технікою, що входила до складу Одеського військового округу».

Так, частина тих військових складів по праву належала Україні — і ця проблема розглядалася у ширшому контексті розподілу власности СССР після параду суверенітетів.

Ось що з цього приводу пише Юрій Фєльштінський: «Частка Росії складала 61,34%, України — 16,37%, Бєларусі — 4,13%... Грузії — 1,62%... Росія запропонувала так званий «нульовий варіант»: РФ візьме на себе тягаря сплати зовнішнього боргу СССР в обмін на його активи. Колишні союзні республіки за винятком двох — України і Грузії — погодилися; вони планували отримати належну їм за законом частку з активів упалої імперії. Але вони нічого не отримали. Натоміть Росія почала проти них війну» (Від Червоного терору до мафіозної держави).

Спецслужби Росії в боротьбі за світове панування (1917–2036). — К.: Наш формат, 2021). Чи робив спроби Одеський військовий округ узяти під контроль придністровський контингент — не знаю. А от російський президент Боріс Єльцин просто видав указ про підпорядкування 14-ї армії міністерству оборони Росії (01.04.1992).

Саме тоді, навесні 1992-го до Придністров’я прибули перші хлопці з Великої України.

«Загальна чисельність добровольців під прапорами УНСО за різними даними сягала 350-500 осіб. За мірками локальних конфліктів і ПМР зокрема — відчутна сила. Однак, одночасно на «Річці» навряд чи коли-небудь перебувало більш ніж 160 людей», — значить В. Мирончук.

М. Кравченко вважає, що з урахуванням ротацій (а вони відбувалися щодекади) через конфлікт пройшло до 1500 осіб.

Юридично всі прибулі з України були членами зареєстрованої в Придністров’ї організації — УНСО ПМР. Керівник — Олександр Большаков, член Президії Верховної Ради ПМР, голова придністровської спілки «Повернення» (промовиста назва, чи не так?). Заступники — з України: члени Проводу УНСО Микола Карпюк, Володимир Мамалига та Юрій Тима.

Бойові будні унсовців на Придністров’ї детально-яскраво описано у згаданих вище книжках, не повторюватиму. Усіх очевидців вразила їхня висока «військова культура» («Українська аргонавтика»), починаючи із запровадження «сухого закону», чого не робили жодні формування на тих виноробних землях.

Через різкий контраст з місцевими росіянами президент ПМР Смірнов навіть заборонив приймати останніх до придністровських військових частин, а донських та кубанських козаків зняв з позицій і відправив додому.

Дисциплінарна ефективність українців — жодного загиблого за всю кампанію. Бойові ж якості ворог оцінював через винагороду: «За живого унсовця — чотири тисячі доларів, за мертвого — дві тисячі» («Перший посвист куль»). Шаноблива повага до українських добровольців струменить навіть з такого: «Значок з тризубом можна було виміняти на гранату або дві пачки автоматних набоїв» (Д. Корчинський).

До речі, самій Українській самообороні на той час не виповнилося і року. У книжці «Анатолій Лупиніс. Ґуру вільних радикалів» (К.: Zалізний тато, 2021) Корчинський згадує:

«Коли оголосили про ГКЧП, я був у Львові. Я тоді сів, одразу написав наказ по структурах Української Національної Асамблеї, що ми тепер створюємо Українську Народну Самооборону для боротьби з ГКЧП. І для партизанської війни в тому випадку, якщо ця спроба увінчається успіхом. Таким чином було створено УНСО».

Мирончук ніби коментує це: «Функція народжує орган» («До ліктя лікоть»). Власне, то було першим проявом ідеї тероборони. А «спроба повернути Україні Придністров’я завжди асоціюватиметься з зародженням сучасного добровольчого руху», — пише Олексій Бешуля, доброволець 2014-го, а нині керівник видавництва «Пропала грамота» («Перший посвист куль»).

Рівно тридцять років тому, 21 липня 1992-го, «завершився» Придністровський конфлікт. За місяць перед тим на командувача 14-ї армії, тепер уже російської, поставлено генерала Лєбєдя, який раніше залив кров’ю Тбілісі (1989) та Баку (1990).

Відзначився і тут: «У ніч на 8 липня 1992 року 14-та армія масованим ударом артилерії знищила з’єднання молдовських та румунських військових (близько 250 загиблих)», — звітував генерал у пізніше виданих у Москві спогадах.

«Нейтралітет» закінчився — Росія взяла курс на заморожування конфлікту. Президенти Молдови та РФ уклали угоду «про мир»; президента ПМР поставили в однозначні рамки московського васала.

Українських добровольців почали переслідувати, вони таємно евакуювалися. До Придністров’я зайшли російські «миротворці» (стосовно їх влучно сказано у книжці «Конфлікти...»: «У випадку з «російськими миротворцями» у Грузії чи в Молдові скоріше варто говорити не про «примус до миру», а про «примус до поразки»).

Ще далі у Придністров’ї реалізували «план Козака» — того самого, який донедавна кермував за дорученням Путіна «українським напрямком». За тим «планом» виведення росіян з регіону мало відбутися не пізніше 2020 року. Саме тому «завершення конфлікту» — у лапках; бо все, чого торкається Росія, приречене на підступну невизначеність.