Дорошенка не зраджував: яким насправді був шлях до гетьманства Дем’яна Ігнатовича

Якщо ми відкриємо будь-який підручник історії Української РСР, то першим, що кинеться в очі, буде навіть не ідеологічна спрямованість, а величезні розриви в хронології.

Тут тільки-но сталася монгольська навала і західні сусіди «пригнобили» українські землі, як почалися повстання проти гнобителів у кінці XVI століття.

300 років — п’ять-шість епізодів! Після 1654 року, після Переяславської ради, історія України взагалі зникає — залишається тільки «участь у формуванні загальноросійського ринку» та кілька «зрад» гетьманів. А що дивного? «Віковічну мрію про возз’єднання» реалізували, яка далі може бути історія України?

І нині багато хто каже: «в Украінє пєрєпісивают історію!» Пробачте, але коли у розповіді про історію країни є «білі плями» тривалістю в сотні років, то яка ж це «історія»?

Далі в 1990—2000 роки потрібно було похапцем заповнювати «білі плями»: з’явилися «золото Полуботка» та «паризький аеропорт Орлі імені Григорія Орлика». (Випереджаючи іншу крайність — напад самоприниження, вкажемо, що в росіян «Орлі названий на честь графа Орлова»).

І тільки в останні роки ми прийшли до можливості тверезо зайнятися власною історією. Нарешті нам вдалося прийти до єдино наукової методологічної схеми: напрацювання фактажу від найдрібніших деталей і тільки на базі здобутої інформації побудова загальної картини.

Заглиблюючись в деталі, пропонуємо звернутися до епізоду отримання булави одним з українських гетьманів, а саме Дем’яном Ігнатовичем, якому ми завдячуємо започаткуванням 1669 року столиці української держави в Батурині.

Свій шлях до гетьманської булави Ігнатович розпочав 1668 року. Тоді вибухнула чергова українсько-російська війна. Пояснимо ключовий момент для розуміння тодішніх «розкладів» у відносинах Козацької держави та Московського царства.

Під час уже згаданої Переяславської ради 1654 року насправді відбулося звичне для XVII століття явище, коли новоутворена Українська держава (якій дійсно бракувало традиційного для того часу визнання монархів), погодилася вважати своїм головою Олексія Михайловича Романова, він же був царем московським.

У ту епоху, наприклад, король Швеції міг стати королем Польщі, а король Данії — королем Норвегії, і нікому в голову не приходило називати це приєднанням чи тим більше возз’єднанням.

Тільки пізніше російські пропагандисти пересмикнули факт, у результаті чого й досі Україна (починаючи від Тараса Шевченка та пісні «Ще не вмерла Україна») впевнена — Хмельницький «приєднав» Україну до Росії.

В реальності 130 років після Богдана цар московський був для України приблизно тим, чим є зараз для Канади британська королева. Але цар московський — це вам не британська королева! Він завжди намагався підкорити українську державу «по-справжньому», і це призводило до воєн.

На початок 1668 року Москва «допекла» лівобережного гетьмана Івана Брюховецького. В момент вибуху і Дем’ян Ігнатович, і його соратники перебували в конфлікті з гетьманом. Більше того, були в ув’язненні у Брюховецького!

Цілі покоління істориків, йдучи за Миколою Костомаровим щодо цього періоду життя Ігнатовича, правильно фіксують його зникнення з посади чернігівського полковника (яку він обіймав до того), але замість ув’язнення «підвищують» його до генерального осавула. Утім джерела кажуть інше.

Навіть у збірці документів, опублікованій 150 років тому, можна зустріти такі свідчення очевидця: «Вийшов від Брюховецького з ув’язнення чернігівський полковник Дем’ян та прийшов до Чернігова».

Як Костомаров, що був редактором згаданої збірки (!), оминув цей факт — незрозуміло! Так чи потрібно «переписувати» згаданий епізод, що, як стане зрозуміло, є ключовим у долі Ігнатовича та його ролі в історії?

Принагідно закликаємо не особливо довіряти й історикам дорадянського періоду. Ми ж не користуємося медициною XIX століття, втім, історикам того часу чомусь беззастережно довіряємо.

Особливо їхній вплив виглядає деструктивним на тлі співставлення величезних накладів, якими виходили роботи того ж Костомарова та мікроскопічних накладів сучасних істориків, що намагаються привести написану історію у відповідність до реальності.

Утім повернімося до долі майбутнього гетьмана. Насправді арешт Ігнатовича був непересічною подією, адже навіть за 40 років сам Іван Мазепа згадував про це. Було заарештоване все оточення Дем’яна.

Виходить, Ігнатович був лідером розгромленої опозиції. А ще треба пам’ятати, що Брюховецький — це людина, яка хоч і змушена була, врешті-решт, воювати проти Москви, але значною мірою і призвела до цієї війни. Так Брюховецький заглядав в очі царю, що, примудрившись піти на всі можливі поступки, тільки роз’ятрив апетити хижої імперії.

Скориставшись «каламуттю», що піднялася з війною, Ігнатович звільнився з ув’язнення та без зусиль повернув собі чернігівське полковництво. Брюховецький тоді вже мало що контролював.

А про те, що звільнення Ігнатовича відбулося не завдяки примиренню з Брюховецьким, свідчать подальші події. Одразу після звільнення Ігнатович установив відкриті контакти з Петром Дорошенком, гетьманом Правобережної України, саме тим, що «веде своє військо хорошенько».

Ігнатович направив до Дорошенка послання від імені лівобережної старшини, де висловив бажання мати Петра Дорофійовича гетьманом об’єднаної України та активно готував ґрунт для цього. Проте внутрішня боротьба не відволікала від найважливішого — тоді ж Ігнатович намагався вибити московський гарнізон, що засів у Чернігові.

У травні 1668 р. Дорошенко виступив на Лівобережжя, а 8 червня на Раді в полях неподалік м. Опішня його обрали гетьманом об’єднаної України. Ігнатовича там не було, він тримав північний форпост — Чернігово-Сіверщину, що перебувала під найбільшою загрозою з боку Москви.

Та ми знаємо про непрямий вплив Ігнатовича на ключові події. Наприклад, він нейтралізував і утримував під вартою єпископа Мефодія (Филимоновича), надзвичайно впливового діяча, проголошеного Москвою місцеблюстителем Київської митрополії.

Це проголошення, до речі, — перша спроба рейдерського захоплення української церкви, а діяльність єпископа, як і належить вірному Москві ієрарху, спрямовувалася на розкол в Україні. Традиційне «внє палітікі».

Таким чином, Ігнатовичу вдалося посприяти об’єднанню України та обранню гетьманом сильного державця Петра Дорошенка. Але через пропуски у фактажі  події подавалися як акт безпідставної зради Ігнатовичем Брюховецького.

У подальшому Ігнатович фігурує як чернігівський полковник та гетьман сіверський наказний (в. о. Дорошенка по Сіверщині). Тобто за формування уряду об’єднаної держави він не отримав уряду генерального осавула, як, знову ж таки, твердять історики минулого. Корені цієї інформації — в того ж Костомарова, який, окрім попередньої згадки, називає Ігнатовича генеральним осавулом і за Дорошенка. Але й тут «у молоко».

Насправді Ігнатович ніколи не мав уряду генерального осавула. Але те, що Ігнатович не потрапив до генерального уряду, аж ніяк не означало, що в нього були підстави вважати себе «обділеним» — в умовах невизначеності посада чернігівського полковника і зверхність над стратегічно важливим регіоном були надійнішою позицією за більшість генеральних урядів.

Наступним ключовим моментом у кар’єрі Ігнатовича є епізод, коли Дорошенко невдовзі був змушений повернутися на Правобережжя. Не відповідає дійсності і загальноприйняте твердження про те, що Дорошенко, полишаючи Лівобережжя, залишив своїм заступником Ігнатовича.

Ці твердження походять від козацьких літописців. Класики, які хоч і мали доступ до діловодної документації епохи, часто вірили літописцям на слово. Але тогочасна документація, що значно менше залежна від примх людської пам’яті, свідчить про інше.

Літописці ж просто врахували результати подій — пам’ять дуже підступна річ, вона накладає на спогади про попередні події відбиток відомого про події подальші.

Насправді лише після того, як пізніше Ігнатович націлився на булаву і до нього приєдналися урядовці попереднього гетьманства, можна казати про Ігнатовича як найпомітнішу фігуру Лівобережжя. Але поки що роль Ігнатовича аж ніяк не була такою.

До того ж Дорошенко залишив у Гадячі, який тоді ще вважався центром Лівобережжя, свого брата Андрія. Також гетьмана на Лівобережжі представляв генеральний обозний Яків Корицький, а саме генеральний обозний традиційно вважався другим після гетьмана. Взагалі нічого не відомо і про участь Ігнатовича у справах поза межами чернігово-сіверського регіону.

Таким чином, у період існування об’єднаної держави «Обох берегів» Ігнатович не був ані заступником Дорошенка «по Лівому берегу», ані найбільш довіреною його особою в регіоні.

Полишаючи Лівобережжя, Дорошенко провів інформаційну кампанію, обіцяючи еліті і громадам повернутися вже за місяць із суттєвою військовою допомогою.

Але майже одразу на підконтрольні Ігнатовичу землі прийшло чисельне московське військо і посилилася інтенсивність боїв. Ігнатович просить у Дорошенка допомоги й отримує 200 козаків та 200 татар. Трохи згодом — ще 600 козаків. Як бачимо, масштаби допомоги були не надто «масштабними».

А треба мати на увазі, що оскільки на той час головним завданням Москви був порятунок гарнізонів, які засіли в Чернігові, Ніжині, Острі та Переяславі, то шлях до них пролягав повз зону відповідальності Ігнатовича, відповідно, він був під найбільшим тиском. Урешті-решт, від Дорошенка надійшов заклик оборонятися самостійно.

Загалом Україна в ці часи мала війну на чотири (!) фронти: проти Москви, Речі Посполитої, Туреччини та Криму. Потрібно було визначатися з головним напрямком, і в цей період Дорошенко вбачав за краще «не загострювати» з Москвою, бажав домовлятися і розпочав перемовини. Але це не заважало Москві продовжувати локальний наступ на Чернігівщині, де Ігнатович вів важкі бої.

Утім віддамо належне Дорошенку — він таки збирався допомогти. У середині вересня він в очікуванні полків став табором на березі Дніпра. Але перейти Дніпро йому завадило повстання нового претендента на булаву — Петра Суховія, підтриманого кримським ханом. Дуже швидко про це дізнався й Ігнатович.

Тверезо оцінюючи власні сили та відкинувши сподівання на допомогу з боку гетьмана, який отримав повстання в тилу та Крим, що перетворився з союзника на супротивника, Ігнатович вирішив піти на замирення з Москвою. Розпочалися перемовини з царським урядом. Задля підсилення переговорної позиції Ігнатовича було обрано гетьманом — 17 грудня 1668 року на Раді в Новгороді-Сіверському.

Проте історики минулого і тут випускають усі згадані деталі та знову звинувачують Ігнатовича у зраді — тепер Дорошенка.

То були страшні часи для України — безкінечно важчі за сьогодення. Але для нас найважливіше нарешті вже написати Історію. В наявній «історії» все аж занадто добре вкладається у безкінечний ланцюг українських «зрад».

Та іноді складається враження, що стосовно героїв українського минулого подібні до вказаних помилки істориків, можливо, не такі вже і «помилки», адже — аж надто часто в порівнянні паралельних явищ української та російської «історії» проглядається концепція: «в Україні державці всі зрадники, а в Росії діють під тиском обставин, в Україні «бардак», а в Росії — політична боротьба».

Заповідник «Гетьманська столиця» вважає за свій святий обов’язок повернення Україні та світові доброго імені гетьмана Дем’яна Ігнатовича, адже якби не його вибір, Батурин не ввійшов би в історію як гетьманська столиця. У Батурині ви можете почути правдиву розповідь про Дем’яна Ігнатовича та побувати в місцях, що пам’ятають гетьмана.

Також лише тут можна побачити єдину в світі наукову реконструкцію його зовнішності у восковому образі, розроблену науковцями заповідника та реалізовану за вирішальної допомоги українського мецената Євгена Сура.

Віталій МАМАЛАГА,
старший науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»