Нестерпна близькість життя: про збірку поетки Тетяни Власової

Поезія ніколи не повинна бути монотонною, однаковою. Вона ділиться за багатьма лініями, в тому числі й за лінією статі.

Ніхто не заперечить відмінності між віршованою творчістю жіночою та чоловічою. У жодному разі не в гірший-кращий бік, але відмінності-інакшості, глибинної, діапазонної.

У сучасній українській поезії помітною і яскравою тенденцією є поява впродовж приблизно останнього десятиліття потужної соціальної жіночої творчості.

Ціла когорта поетес, від зрілих до молодших, — Світлана Поваляєва, Олена Герасим’юк, Катерина Калитко, Анна Малігон, Любов Якимчук, і цей доволі хаотичний перелік можна продовжувати, — не обмежилися у творчості гламурним «жіночим» діапазоном, але все ж «по-жіночому», талановито і глибоко говорять на теми складні й болючі.

Майдан, війна, окупація Донеччини, Луганщини і Криму, фронт, добробати і регулярні війська, запах пороху і крові — всі ці реалії поетеси доносять, осмислюють і препарують зовсім не так, як поети-чоловіки.

Здається, відтепер у цей перелік імен можна вписувати і Тетяну Власову, чия збірка «Ефект близькості» нещодавно побачила світ у «Лютій Справі».

Мама відправила сина,
Просила
Бути обачним.
Син обіцяв берегтися щосили:
«Мамо, не плачте».

Місяць минає, закони погіршали,
Прийняті жестами.
«Мамо, я просто не можу
по-іншому —
Я на Грушевського».

Вулиця стала дуже болючою —
Що говорити?
Син повернувся — очі заплющені.
Прапором вкритий.

Якщо глибоко вчитатися в ці рядки, то виникають асоціації і з Тичининським «як упав же він з коня», і з укритими китайкою козаками з тужних народних пісень.

Тетяна Власова пише переконливо, на самій межі відвертості. Ось ніби моментально-документальний знімок iз Майдану зими 2013-14 років:

Тут, забувши про маму ­
­­­з ­татом,
Називаються гордим птахом,
Полонених ганяють голими,
А для захисту цілять в голови.
Тут калічать і зносять ­повністю,
Відзначаючи День Соборності,
Викрадають, збивають з ніг,
Поливають водою в сніг.

Тут повітря — із газу вата.
Тут уже почали вбивати.

Утім насправді збірка Власової зовсім не показово-публіцистична. Вона поділена на п’ять розділів, у кожному з яких авторка, чи то пак лірична героїня, веде свою розмову — про країну, про місто, про любов, про себе, про... співрозмовника? Про читача?

Є поети, котрі розмовляють з Богом. Є поети, котрі розмовляють з небом, вітром, хмарами, цілим космосом, всесвітом, світом. Але окремий вияв майстерності в цьому високому мистецтві — розмовляти з людиною.

Тетяна Власова розмовляє саме зі своїм читачем. Серед її віршів є й внутрішні діалоги, полілоги, але в цілому збірка сприймається як розлогий монолог, сповідь-оповідь.

Авторці важливо виговоритися, і енергія цього прагнення передається у рядки. Авторка розуміє, що розказане нею має бути важливим і для слухача-читача. Тому слова мають підбиратися з максимально високою точністю.

я тут живу давно вже чи ­відучора?
п’ю чиюсь каву, гуляю в чиємусь мерчі
зі свого дитинства я не пам’ятаю ­нічого.
зі своєї юності, на жаль, пам’ятаю ще менше.

Мінімалістичне, стисле письмо у Власової чергується з розлогим, але переважна більшість віршів витримані в ритмі розповідному, ритмі, що вільно накладається на дихання. Це й вірш про дядю Юру, вбраного в дрантя, і сумна ода будинку «на тій стороні, де хмариться», і ось такий психологічний трилер у кафе:

«І вони зустрічаються десь під вечір, як правило — у вівторок, щоразу в новій кав’ярні. Цілуються в щоку, гладять по черзі плечі, радіють, що дружба між ними все не зів’яне. Сідають за столик десь подалі, в темряву, замовляють, щоразу — довго, щоразу одне і те ж. Він не каже — боявся спізнитись, бо їхав такими дебрями. Вона не каже — боялась, що взагалі не прийдеш. Він питає — ну, що у тебе нового-цікавого? Змінює голос, щоб хвилювання було не надто помітне. Офіціантка Іра швидко приносить їм каву — підморгує і всміхається так привітно. Вона знизує плечима, мовляв, що тобі розказати. І все хотіла б говорити йому не те. Трохи хворіла, каже, та наче усе позаду. Просто зима, розумієш, поганий імунітет. Він їй «бережи себе» класично і так безжально — скільки значень слова можуть в собі вмістити? Та на мить заплющує очі від міцного бажання закутати її в ковдру і захистити. Далі говорить сам про постійні стреси на роботі, про втому, якісь вказівки згори. Вона недбало робить ковток еспресо і думає — Господи, тільки б довше він говорив. Тільки б і далі смішно розмахував руками, розказуючи свої дрібниці, чужі сюжети. Вона, безумовно, слухала б це роками, впізнаючи безпрограшно всі його жести. І так щовівторка, щоразу в новій кав’ярні. За столиком поруч — весела юрба дівчат. І кожен з них знає, що нічого тут не зів’яне. Кава вистигає, вони все більше мовчать. Прощаються вже на вулиці — мліє шкіра від хаотичних доторків. Тиждень їй на відновлення. У вікно їх бачить офіціантка Іра і з думкою «гарна пара» йде приймати нове замовлення».

Це вже далеко не публіцистика. Це вже лірика — той поетичний плин, який, попри показну простоту свою, найбільше випробовує поезію на міцність.

Лірика у збірці Тетяни Власової, як бачимо, теж відверта, доросла. Стосунки людські пульсують — то слабшають, то сильнішають, інколи зовсім затихають. Тетяна Власова вміє відчути й описати таку «пульсацію»:

як це було? згадаєте і заплачете.
може, від сорому, може — досі образливо.
ні, вона вже не хоче йому пробачити,
більше не хоче кидатись гучними ­фразами,

ночі не спати, дихати уповільнено,
чути його пояснення і розкаяння,
плакати над сумними віршами
і фільмами,
бігати між роботами і лікарнями.

все що було — закреслити і позначити.
буде хтось інший далі її ліхтариком.
ні, вона вже не хоче його побачити.
може, хіба що іноді. дуже здалеку.

Прикметна риса творчості Тетяни Власової — урбаністичність, наповненість містом. Сьогоднішні поети і поетки, на відміну від, скажімо, шістдесятників, уже не мають сивенької матері в селі, до якої могли б приїздити на вихідні, виглядаючи здалеку білу мамину хустину на городі чи під вербами над річкою.

Українська нація стрімко урбанізувалась упродовж останніх десятиліть, урбанізувались і поети, і читачі. А слово «громадянство» має похідним слово «городянство» — у Середні віки громадянами вважалися тільки мешканці міст.

Поети-громадяни, поети-городяни, свідомі свого призначення — говорити відверто і чесно про речі важливі й болючі. Тому навіть коли вони пишуть про любов, то вони пишуть

про любов, від якої, буває, палають шини,
у якої, ти точно знаєш, є смак і колір.
може, все це і називається —
Батьківщина,
про яку нам говорять ще з першого ­класу школи?

Тетяна Власова з її творчістю — типовий зразок поетки ХХІ сторіччя, з громадянською позицією і зі своїм вагомим життєвим «бекграундом». Її вірші, безперечно, мають привабити читача уважного й чуйного, чутливого і небайдужого. Зрештою, іншого читача у поезії ніколи і не було.

Олександр ІРВАНЕЦЬ