Голодомор-геноцид 1932—1933 років: хто проти встановлення всіх імен невинно убієнних

Кульчицький, менеджер, ресторатор та iншi «рахiвники» жертв Голодомору

У серпні 1918 року Повноважний представник Вірменської Республіки в Берліні А. Огандженян повідомляв уряд Української держави про те, що з 1915-го на теренах Османської імперії «знищено до мільйона вірменського населення».

Нині вірменські дослідники вказують на цифру втрат у півтора мільйона осіб. І ніхто не заперечує їхнього права підраховувати жертви своєї нації. Як і євреям, котрі доводять сьогодні світові, що їхні жертви під час Голокосту — 6 мільйонів.

А от ми чомусь маємо прислуховуватися і покладатися на якихось «зарубіжних авторитетів», котрі нібито краще нас знають, як треба рахувати втрати від Голодомору-геноциду 1932—1933 років, хоч вони ніколи не працювали в наших архівах, а лише послуговувалися тими цифрами втрат, які дозволив використовувати ще ЦК КПРС.

Ну хіба що дещо оновленими до 3,9 мільйона з огляду на придумані в кабінетах американським професором Олегом Воловиною формули, які він привіз до України разом із закордонними грантами на апробацію наших науковців.

Саме такий висновок напрошується після ознайомлення з текстом «Відкритого листа науковців та громадськості щодо фальсифікацій у сфері дослідження та поширення інформації про Голодомор-геноцид українського народу», серед підписантів якого фактично немає фахівців з підрахунку жертв цієї страшної трагедії.

Як, скажімо, оцінювати «авторитетність» у цій темі «самозайнятої» Вікторії Ференець, «менеджерки по роботі з клієнтами» Ірини Пікуляк, «спеціаліста з підтримки клієнтів» Вікторії Чемерис, «фахівця» Олени Сьомки,«рестораторки» Лілії Лукечі, «еколога у громадському секторі» Богдана Кученка, «інженера з контролю якості» Євгена Фіргана та ще дуже багатьох, які відтепер мають бути «відомими науковцями, істориками та громадськими діячами».

І ось ці «авторитети» доносять свою «фахову думку» до всіх вищих посадових осіб у державі, яка за 30 років незалежності не спромоглася дослідити хоча б одне масове поховання 1933 року біля залізничних станцій, річкових портів чи прохідних великих заводів, де просто засипали землею померлих від Голодомору-геноциду.

Їх, ніде не зареєстрованих у таблицях смертей, не тільки не провели тоді по-людськи в засвіти, а й досі знущаються над їхньою пам’яттю, бо нібито наші академічні демографи вже всіх порахували.

Очолює ж цей перелік професор Станіслав Кульчицький, який підписує різні інсинуації щодо висвітлення Голодомору-геноциду ще з 1988 року.

Це він тоді протестував проти засідання в Нью-Йорку Міжнародної комісії юристів на чолі зі шведським науковцем Джекобом Сундбергом, заявляючи, нібито її дії «несумісні з принципами об’єктивного дослідження і навряд чи можуть прояснити істину», бо, мовляв, голод не може «розглядатися як результат умисних дій радянської держави, спрямованих на фізичне знищення селянства».

Особливо ж професор Кульчицький заперечував обвинувачення Комісії, що «голод 1932—1933 рр. є свідомою «антиукраїнською акцією».

Другою в списку пiдписантiв «Вiдкритого листа» значиться наступниця професора Кульчицького на посаді завідувача відділом в Інституті історії України, член-кореспондент НАНУ Лариса Якубова, а на третє місце таки пробився Вахтанг Кіпіані, журналіст, історик, головний редактор видання «Історична правда», на сайті якої й організовано збір підписів.

Він відсунув на четверту сходинку вихованку ­С. Кульчицького Людмилу Гриневич, докторку історичних наук, провідну наукову співробітницю Інституту історії України й директорку Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору (HREC in Ukraine). А замикає першу п’ятірку пiдписантiв заступник директора Інституту історії України Геннадій Боряк, член-кореспондент НАН України.

Мушу визнати, що мені не відомі методики підрахунку жертв Голодомору-геноциду останніх чотирьох підписантів, а ту демографічну, яку підтримує професор Кульчицький, Генеральна прокуратура України у вересні 2009 року визнала неповною, відтак слідству було доручено «призначити комплексну судову експертизу, на вирішення якої поставити коло питань щодо кількості населення до і після Голодомору...».

На жаль, її здійснення розпочалося лише 4 грудня 2019 року, коли Служба безпеки України відкрила провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 442 Кримінального кодексу України.

І якраз висновки цієї комплексної історико-криміналістичної експертизи, оприлюднені в матеріалах досудових розслідувань, викликали величезний спротив тих демографів і прихильних до їхньої методики розрахунків окремих істориків.

Насамперед ця група організувала 18 листопада в Укрінформі майже 7-годинний своєрідний марафон, який відкрив голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. Там говорили про все.

Наприклад, багато часу присвятили п’єсі О. Корнійчука «В степах України», яка не має жодного стосунку до трагедії Голодомору-геноциду, демонстрували в прямому ефірі пам’ятники терористам, які ставлять в ОРДЛО, — і це тоді, коли у нас іде війна на Донбасі!

Але зібрана там публіка не протестувала, оскільки ніхто з виступаючих не мав конкретних фактів, щоб спростувати висновок експертизи про втрати 9,1 мільйона осіб в УСРР і 1,4 мільйона українців поза її межами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кремлiвськi тези в українськiй обгортцi: звернення експертів, науковців, дослідників Голодомору-геноциду 1932-1933 років

«Не можу глянути у Ваше серце»

Після цього група розпочала активну пропагандистську атаку через засоби масової інформації. Багато з останніх, як не дивно, надавали їй ефір чи сторінки, не транслюючи іншого погляду.

Особливо відзначився ще один вихованець С. Кульчицького — кандидат історичних наук Геннадій Єфіменко, котрий постійно повторював, що він не фахівець з підрахунку втрат, але його критику згаданої експертизи продовжували поширювати.

Конфуз трапився з ним у прямому ефірі радіо «Культура» 28 листопада, де вже був опонент. І пан Єфіменко не зміг пояснити розрахунки наших академічних демографів, які ствердили в своєму прес­релізі, що втрати немовлят, тобто однієї вікової групи до 1 року, становлять 700 тисяч, а 14 наступних дитячих — тільки 1 мільйон.

Усвідомивши, що цей прокол повністю руйнує вибудувану архітектоніку сфальсифікованої цифри в 3,9 мільйона всіх жертв, вказана група не побачила іншого виходу, як відволікти увагу галасливою кампанією проти опублікованої експертизи.

На допомогу одразу ж прийшла «Історична правда», для якої член правління Національного українського молодіжного об’єднання Олег Слабоспицький розпочав рекрутувати підписантів. А дехто з них ще залучав і своїх заступників по роботі, котрі цю посаду скромно замовчали, представляючись «асистентом», «кандидаткою», «істориком». Дійшло навіть і до сімейного підряду.

У числі перших виявилися й львів’яни. Особливо ж стурбувалися збільшенням цифри втрат від Голодомору-геноциду в Центрі визвольного руху й Національному музеї жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», а також в Українському католицькому університеті — Ярослав Грицак, який провалив діяльність українсько-німецької комісії щодо донесення правди про Голодомор-геноцид до депутатів Бундестагу ФРН, і директор Інституту історії церкви Олег Турій, котрий не заперечував моєї компетентності, коли я першим друкував сотні документів з минулого УГКЦ, тобто виконував роботу за нього.

Та, зрештою, я цим двом викладачам УКУ не дивуюся, як і деяким іншим науковцям з академічних інститутів Львова й тамтешнього національного університету імені Івана Франка.

Мене вразило те, що підпис проти намагання встановити всі імена полеглих від голодної смерті, а не тільки 3,9 мільйона жертв, поставила онука видатного історика, професора Львівського університету імені Івана Франка Ярослава Кіся, співробітниця Інституту народо­знавства НАНУ Оксана Кісь.

Постійно переслідуваний комуністичною владою, її дідусь у 1982 році, коли наукові досліди про козацтво не схвалювалися, не побоявся дати офіційний позитивний відгук на мою кандидатську дисертацію про армію Богдана Хмельницького, а його онука тепер, у незалежній Україні, не хоче, аби я встановлював імена усіх невинно убієнних.

Якщо Львів відгукнувся на ініціативу Кіпіані й Слабоспицького всіма патріотичними силами, так би мовити, то чому ж тоді дивуватися, що й Молодіжний націоналістичний конгрес у Києві не залишився осторонь від їхнього заклику й прикладу.

Відтак не дивує поява і підписів ветеранів АТО, яких, я сподіваюся, просто ввели в оману організатори ініціативної групи.Однак завербувати до участі в цьому святотатстві нашу діаспору пану Слабоспицькому виявилося не під силу.

На його заклик — підписати «відкритого листа від 238 відомих науковців, істориків та громадських діячів щодо фальсифікацій у сфері дослідження та поширення інформації про Голодомор-геноцид українського народу» — справді знаний в українському світі Аскольд Лозинський відповів наступне: «Встановлення кількості — це для вшанування жертв».

А далі Президент Світового конгресу українців у 1998—2008 роках додав: «Ви, на жаль, пропихаєте давню аргументацію старого большевика  Станіслава Кульчицького, який Вашу цифру поставив ще за радянщини. Щодо наукових ступенів це не суттєве. У Вашому списку літературознавці, філологи, тощо. Яке їхнє відношення до цього? Вибачте, під претекстом загадкових дипломів Ви кидаєте болотом з надією, що буде ефект. Для чого Ви це робите? Напевне, не для пошанування пам’яті наших жертв. Але я Вас не знаю, і тому не можу глянути у Ваше серце чи наміри».

Ознайомившись зі згаданим зверненням і списком згідних з ним, федеральний суддя США Богдан Футей написав до автора цих рядків: «Чи Ви це бачили? Люди цілком подуріли! Тяжко їх розуміти. Бідна та Україна!».

Від себе можу сказати лише словами Великого Кобзаря: «Неначе люди подуріли...». І вже риторично проситься інша крилата фраза Тараса Шевченка: «За шмат гнилої ковбаси...»?

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор