Невивчені уроки Маннергейма: добровольці, «толерантність» і союзнички

26.11.2021
Невивчені уроки Маннергейма: добровольці, «толерантність» і союзнички

Вихід мемуарів Маннергейма — подія того ж високого порядку, що і з’ява три роки тому спогадів Черчилля.

 

Нарешті на українському читацькому ринку є ці два найбільш аналітичні джерела з новітньої воєнної історії. Зваба їхніх творів аж ніяк не у відтворенні перебігу двох світових воєн — про це написано чимало інших вартісних книжок. І не так у свідченнях очевидців про деталі, в яких ховається диявол, — якісних споминів також не бракує.

 

Навіть не у розвінчуванні мітів про нібито рятівників світу Сталіна з Жуковим. Непроминальність книжок Черчилля й Маннергейма — у топ-аналітиці, котра уможливлює якісне прогнозування до нині. В нашому випадку — щодо перспектив сусідування з Росією.

Торік Маннергейм вийшов паралельно у двох видавництвах — з різними концепціями перекладу та упорядкування.

 

Для київського «Нашого формату» текст переклав досвідчений Юрій Зуб — чи не вся досі відтворена українською «доросла» фінська література є його якісним продуктом.

 

Версія львівської «Астролябії» осяжніша на 100 сторінок: цей переклад «правильніший» з точки зору словників та самого автора — Маннергейма, який в одному місці вживає вираз «узагальнена мова». Як читач, що прагне динамічного викладу, схиляюся до версії пана Зуба.

 

Але як читач, що потребує граничної точности в аналітиці — до варіанта «Астролябії» (переклали Назар Довжок та Ольга Ярешко). Тож далі цитуватиму за цим виданням. Утім, зазначу мимохідь, обидва переклади слабують на постколоніальну граматичну залежність у переданні власних імен.

 

Меншою мірою перекладачі «Астролябії», але і в них поруч з «Ніколаєвською академією» — імператор з неіснуючим іменем «Микола». До переваг львівського видання зарахував би і майже 200 сторінок приміток-коментарів та півтори тисячі ілюстрацій, що помітно деталізують контекст.


Та повернімося до головного, до Маннергеймової аналітики. У передмові наукових редакторів «Астролябії» Михайла Слободянюка та Олега Фешовця слушно зазначено, що це — «підказки у моделюванні стилю поведінки росіян на мирних переговорах, у прогнозуванні ціни і наслідків обговорюваних домовленостей, у виробленні інструментів протидії зусиллям супротивника дестабілізувати наше суспільство».

 

Отже, про що нас попереджає і від чого застерігає маршал Маннергейм, переможець Росії?


Восени 1917-го Фінляндія проголосила свою незалежність від імперії, на два тижні пізніше за Четвертий універсал нашої Центральної Ради. Фінам (точніше — саме Маннергеймові) вистачило чотирьох місяців, аби скинути російське ярмо. У нас на це пішло майже чотири роки — і безрезультатно. Чому?


Адже все відбувалося за одним сценарієм. У Фінляндії тоді перебував контингент «розбільшовиченої» російської армії у 40 тисяч осіб. Плюс Балтійський флот, що базувався в Гельсінкі. Вже у грудні «совєти» зорганізували фінську «червону гвардію» («червоняки» — так її називали фіни), яка «вчиняла вбивства і грабежі».

 

Невдовзі Лєнін легалізував їх створенням в Росії «уряду соціалістичної робочої республіки» — точнісінько, як у нас було призначено уряд Раковського для Харкова. І почалася тодішня «Новоросія». Десять батальйонів «червоної гвардії», озброєних росіянами, зібралися в Гельсінкі, і вночі 28 січня 1918-го захопили друге за значенням місто, Тампере.


Саме тоді фінський парламент звернувся до генерала Маннергейма — захистити країну, стати головнокомандувачем сил правопорядку. Вельми промовистий його коментар:

 

«Я зазначив, що готовий перебрати таку відповідальність, але за умови, що Сенат не буде просити ні Швецію, ні Німеччину про збройне втручання у цей процес. Натомість добровольці та постачання зброї — це саме та допомога, яка нам знадобилася б. Я також наголосив, що народ, якщо його думка не змінилася, має бути готовий сам здобувати свою свободу, долаючи тяжкі перешкоди ціною власних зусиль та крові синів».

 

Ми, українці — ні тоді, ні тепер, — так і не діждали такої сильної постави: мусимо все зробити самі.


Маннергейм поставив на добровольців. Сформував із них армію. Звісно, були й кумедні випадки: «Одного дня рота... забажала, поки на фронті було затишшя, відвідати сауну, і, звісно ж, удома... Чоловіки позалишали свої гвинтівки у штабі та сіли на потяг... Повернулися через два дні».

 

Але саме ті, перейняті сауною чоловіки, відстояли незалежність своєї країни. Вже у перші дні антисовєцького спротиву звільнено третину країни, роззброєно 5 тисяч росіян; захоплено 8 тисяч гвинтівок, 34 кулемети, 37 гармат.


Маннергеймова відповідь червоній Росії була блискавичною та безкомпромісною — він не був соціалістом, як тодішні очільники України, тож на нього не впливала комуністична пропаганда. Але вона впливала на інших його земляків.

 

Знизу були одурманені «червоняки», у парламенті засідали професійні лобісти хаосу. Декларацію про незалежність Фінляндії ухвалено з різницею лише у 12 голосів: «за» — 100 депутатів від правих партій, «проти» — 88 соціал-демократів.

 

Виграшність стартової позиції фінських визвольних змагань — навіть не в удесятеро меншому населенні країни (якщо співставити це з кількістю російських та проросійських збройних формувань, фінам було набагато важче, аніж українцям).

 

«На думку одного з прем’єр-міністрів УНР Ісака Мазепи, поразка в українських визвольних змаганнях 1917—1921 років була до певної міри зумовлена тим, що грамотність в Україні становила на початку ХХ століття 21% населення (в підавстрійській Галичині — 39%), тоді як у Фінляндії — 81%», — читаємо у книжці Дмитра Шурхала «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники» (К.: Zалізний тато, 2020).


Оце — воно: 1917-го Фінляндія мала рівень культури, достатній для спротиву азійщині. Образно кажучи, розваги фінських добровольців-шанувальників сауни виявилися домінантними у змаганні з розвагами росіян: «Солдати залазили на дахи вагонів першого класу і сцяли у вентиляційні отвори», — наводить свідчення Д. Шурхало.

 

Різницю культурного потенціалу Фінляндії та України побіжно засвідчив і тодішній посол Ґерман Ґуммерус, що прибув до Києва наприкінці серпня 1918-го: «Все, що я чув та читав про політичне становище України та її народ, не давало мені приводу для великих надій» (Україна в переломні часи. Шість місяців на чолі посольства в Києві. — К.: Таксон, 1997).

 

Зрештою, і сам Маннергейм про те саме: «Я був упевнений, що можливості для порятунку культури і суспільного ладу в нашій країні докорінно відрізнялися від російських».


Масове українське без­куль­тур’я на початку ХХ століття — результат понад трьохсотрічного попереднього впливу окупаційної «вєлікой русской культури».

 

Фінляндія теж була окупована Москвою, але на дещо інших засадах: за її спиною завжди стояла неабияка військова потуга Швеції й почасти Німеччини. Тож кремль надав фінам максимальної автономії: «Фінляндія до 1917 року мала власні суди, податкову і митну служби, власну поліцію, власну грошову одиницю, а до 1901 року — навіть невелику власну армію та офіцерську школу.

 

Фіни (як, власне, і сам барон Маннергейм) вступали до лав російської імператорської армії лише з власної волі: тут варто згадати той факт, що в різний час у російському війську та флоті служило близько 400 генералів та адміралів, вихідців із князівства. У ті часи фіни казали: «Ми вже не шведи, але ми не станемо росіянами, тож залишаймося фінами».

 

І коли наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття імперський уряд спробував цілком інкорпорувати автономію, вдавшись до такої знайомої нам русифікаторської політики, то це настільки збурило суспільство, що росіяни мусили відступити», — значать М. Слободянюк та О. Фешовець.

 

Вбивство генерал-губернатора Великого князівства Фінляндського (1904), який взявся був утілювати цю політику, перетворило виконавця атентату на національного героя.

 

«Саме цієї інституційної міцности, як і виразної, зрозумілої навіть простому обивателеві інакшости (мовної, культурної, екзистенційної), забракло нам у 1917—1920 роках, а почасти бракне й нині», — пишуть далі наукові редактори «Астролябії».


Фінська Визвольна війна, що тривала кілька місяців, уможливила суверенітет, але не вирішила глобальної проблеми.

 

Сучасний фінський історик Оллі Вехвіляйнен наводить яскравий вислів Ю.К. Паасікі­ві, голови фінського уряду після Визвольної війни: «Росія рано чи пізно нападе — це так само певно, що за літом приходять осінь і зима» (Фінляндія в Другій світовій війні: між Німеччиною і Росією. — К.: Темпора, 2010).

 

Сам Маннергейм у передмові до своїх мемуарів (які вийшли друком 1951-го) писав: «Подальший озброєний мир був не менш загрозливим і потребував таких самих сил, як і війна».


Загрози, що постали перед Фінляндією по здобутті незалежности, напрочуд точно лягають на сьогоднішні українські координати. Те, що відбувалося тоді там — ніби така собі альтернативна історія втілення нинішньої «формули Штайнмаєра». У мемуарах ця глава має однозначну назву: «Марнування досягнень».

 

Одразу по придушенні «русскої весни» «багато хто прагнув звести нашу Визвольну війну до примітивної громадянської війни». Російська пропаганда домоглася того, що переможну «фінську армію багато хто ненавидів і зневажав у її власній країні».

 

Тимчасовий регент Пер Свінгувуд помилував 36 тисяч заколотників; «право голосувати отримала та частина населення, яка лише нещодавно через своє невігластво виступала проти законів і уряду... Уряд надав право комуністичній партії під назвою Соціалістичної партії робітників Фінляндії провести установчі збори.

 

Хоча центральна таємна поліція, спираючись на безперечні факти, вимагала заборонити роботу цієї партії, а також порушити справи проти її керівників за зрадницьку діяльність, до жодних дій уряд так і не вдався.

 

Комуністи могли спокійнісінько снувати свої організаційні справи, вести пропаганду, та ще й брати участь у парламентських виборах... Комуністична партія одержала загалом 22 мандати у фінському парламенті й могла тепер обстоювати свої та московські інтереси...

 

Як наслідок, частка бюджетних коштів на оборону з року в рік меншала: з 25,5% в 1919 році на кінець 1923 року вона впала до 14,7%». Чи не нагадує це сучасну українську ситуацію упродовж кількох останніх років?


«Хоча з дня завершення Визвольної війни пройшло лише неповних 18 місяців, ніхто не брав до уваги, що нам і далі, і то що раз, то більше, може загрожувати напад зі сходу, — розпачливо нотує Маннергейм, констатуючи «навдивовижу незначну обізнаність фінських політиків зі становищем у Росії та знанням російського менталітету... Поблажливість до антисуспільних сил... Нездатність протиставитися більшовицькому вбивчому вченню».

 

1919-го відставний на той час генерал Маннергейм записав у щоденнику: «Моє глибоке переконання, що коли не скинути вже зараз більшовицький уряд, коли дозволити йому лишатися при владі, то небезпека набуде чи не все­світніх масштабів».

 

Саме тоді військо Юдєніча рушило на Петроград, і Маннергейм вимагав від фінського уряду згоди на підтримку антиросійської операції.

 

«Доля Петрограда зараз у руках Фінляндії», — переконував він. А потім — «інтереси людства». Та «Маннергейм марно закликав президента Столберга розпочати «вирішальну битву проти найжорстокішого деспотизму у світі» (Д. Шурхало). Не підтримали ініціативу, котра могла би врятувати світ від лєнінізму, і союзники. Як записав тоді до свого нотатника посол Ґуммерус, «під великоросійським впливом союзники припустилися помилок, які не можна вибачити».


Насамкінець — урок, виснуваний з мемуарів Маннергейма сучасними українцями: «Єдиний для нас шлях — радикально, безкомпромісно відштовхнутися від нашого агресивного сусіда, відштовхнутися в усіх царинах нашого життя, бо тільки так і можна збалансувати наші з ним політичний, військовий та економічний потенціали», — значать наукові редактори «Астролябії».