Як «пробивав» кремлівську стіну Ілля Еренбург: до 130-ї рiчницi видатного письменника та 80-рiччя трагедiї Бабиного Яру

По свiжих слiдах

17 листопада 1943 року вiйськовий комендант Києва генерал-лейтенант Мартиросян перебував у пригнiченому настрої. Вiн сидiв за масивним столом, багато палив i вiдверто не знав, з чого почати.

На столi без упину бренькав переносний телефон, але генерал не поспiшав виходити на зв’язок, адже добре знав, якi будуть донесення: всi будинки в руїнах, вулицi вкритi ямами вiд бомб, не працює водогiн, немає електрики, дров, гасу, гостро не вистачає медикаментiв i хлiба, немає зв’язку з лiвим берегом, бо висадженi всi мости...

Занурений у невеселi думки, генерал не помiтив, як до кабiнету ввiйшов черговий по гарнiзону:

— Товаришу генерал, до вас на прийом просяться двоє людей.

— Хто такi?

— Не можу знати. Один офiцер, iнший цивiльний.

— Скажи їм, що я зайнятий. Нехай прийдуть через два днi, а краще — через тиждень.

Черговий вийшов, але повернувся дуже швидко:

— Вони назвали себе: Ілля Еренбург i Василь Гроссман.

— Хто?! — вигукнув темпераментний  комендант i сам вийшов до приймальнi.

— Радий вiтати видатних лiтописцiв вiйни, — з помiтним кавказьким акцентом промовив Мартиросян, а далi з властивою йому гостиннiстю запросив до кабiнету. Наказав принести гостям гарячого чаю, пригостив цигарками «Казбек», i всi з насолодою затягнулися. А потiм... Комендант мав усi пiдстави розслабитися й пропустити з гостями «фронтовi» сто грамiв: щойно подзвонила Ставка, повiдомивши, що там схвалили перекидання вiйськ фронту з Букринського плацдарму на Лютiзький, що забезпечило визволення Києва у термiн, встановлений Сталiним. І тому, не сумнiвався генерал, до Києва й прибули вiдомi всiй країнi кореспондент «Известий» i «Совинформбюро» Ілля Еренбург разом iз кореспондентом «Красной звезды» Василем Гроссманом.

Коли випили за визволення Києва i кабiнет коменданта наповнився духмяним ароматом американської тушонки, перемiшаної з гречаною кашею, генерал пiдвiвся i не без гордостi промовив:

— У результатi Київської наступальної операцiї вiйська 1-го Українського фронту розгромили 12 пiхотних, двi танковi, одну моторизовану дивiзiї, пiд Києвом ворог втратив 1 тис. 200 гармат i мiнометiв, 600 танкiв, 90 лiтакiв...

— Саркисе Согомоновичу, — зовсiм не по статусу звернувся до генерала Ілля Еренбург, — дорогий Саркисе Согомоновичу, в нас iз Василем Семеновичем дещо iнша мiсiя: в урочищi Бабин Яр, пiд Києвом, нiмцi розстрiляли тисячi й тисячi нi в чому не винних жiнок, дiтей, лiтнiх людей, знищивши все єврейське населення столицi України. Ось i вирiшили ми зiбрати й задокументувати показання свiдкiв нечуваного злочину, аби написати книгу-документ i вiд iменi закатованих передати Суду Народiв, перед яким неодмiнно постануть фашистськi нелюди...

— Справа хороша, — авторитетно заявив Мартиросян, — я накажу надати вам «вiллiс» iз водiєм, видiлити охорону...

— Автомобiль не потрiбен, — мовив Гроссман, — охорона тим паче. Як корiнний киянин Ілля Григорович знає всi кутки Києва, а пiдiбрати ключ до людських сердець — то вже наша письменницька справа.

Листопад у Києвi був холодний. Але це не зупинило Еренбурга й Гроссмана. Вони пiшли колись величними, а нинi понiвеченими центральними вулицями Києва, а вцiлiлi кияни то там, то тут оточували їх i як могли розповiдали про вселенський апокалiпсис, який запанував у Києвi в чорнi роки фашистської окупацiї — запис неспростовних свiдчень розпочався...

Та дуже скоро обидва письменники зрозумiли, що для повноти вражень вони мають вiдвiдати Голгофу на iм’я Бабин Яр. Комендантський «вiллiс» довго вiз їх на околицю Києва, де їхнiм поглядам вiдкрилися нескiнченнi урвища з людськими тiлами на днi.

Невимовний жах i вiдчай охопили кожного з них. Василь Гроссман в автобiографiчному романi «Жизнь и судьба» так описує своє вiдчуття: «Коли я стояв на краю урвища, менi здавалося, що й мене гонять до яру, i я виразно чув кулеметнi черги».

Ілля Еренбург свої враження виклав у вiршованiй формi:

Мое дитя, мои румяна,
Моя несметная родня!
Я слышу, как из каждой ямы
Вы окликаете меня...

Ходiння по муках

Один iз найвiдомiших дослiдникiв росiйської радянської лiтератури, популярний свого часу Іраклiй Андроннiков в однiй зi своїх праць засвiдчує: письменник-«аграрiй» Михайло Бубьоннов, який оспiвав соцiалiстичнi перетворення на селi, над романом зi скромною назвою «Белая береза» працював одинадцять рокiв.

Класик росiйської радянської лiтератури Михайло Шолохов над романом «Тихий Дон» працював дванадцять рокiв, а над «Поднятой целиной»... понад двадцять.

Тримаю в руках «Черную Книгу» Еренбурга та Гроссмана, видану українським видавництвом «Оберiг» до 50-рiччя трагедiї Бабиного Яру, i не можу зрозумiти: як могли вони створити книгу, спiвставлену за обсягом iз книгами Бубьоннова та Шолохова за... два роки. При цьому Еренбург активно писав для «Правды», «Известий», «Совинформбюро», а Гроссман — для «Красной звезды».

При цьому «Черная Книга» не обмежується звiрствами в Бабиному Яру, вона мiстить свiдчення з усiх куткiв України, яка була повнiстю окупована ворогом. До того ж усi свiдчення треба було вичитати, вiдредагувати, пiдготувати до друку.

Та от книга готова i в машинописному варiантi вмiстилася в кiлькох великих сумках. Цiлком зрозумiлим було бажання авторiв зiбранi факти донести до вiтчизняного, а може, й до закордонного читача. Але для цього треба було отримати дозвiл влади, без якого жодне видавництво рукопис навiть не розгляне. І Еренбург тут же повiдомив Гроссмана: «Це вже моя справа. Особисто звернусь до Жданова».

Ілля Еренбург.

Чому саме до Жданова? Сталiнський фаворит, вiн був надiлений необмеженою владою: член полiтбюро ЦК ВКП(б), секретар ЦК з iдеологiчних питань...

Був i такий нюанс: у буремному 1941 роцi Жданов як перший секретар Ленiнградського мiського й обласного комiтетiв партiї входив до складу Вiйськової ради Волховського фронту.

Еренбург зустрiчався з ним на передовiй, i Жданов показав йому обгорiлий шматок «Ленинградской правды», звернувши увагу на те, що бiйцi використали цю газету для виготовлення цигарок, але статтю Еренбурга зберiгають, не розкурюють...

Час для вiзиту до Жданова Еренбург обрав не найкращий: щойно Андрiй Олександрович заходився громити радянську iнтелiгенцiю: вийшла розгромна постанова ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» та «Ленинград», безжально громили Анну Ахматову та Михайла Зощенка, радянськi видавництва страждали вiд жорстоких цензурних обмежень.

Та якою ж була радiсть Еренбурга, коли несподiвано йому подзвонив додому помiчник Жданова Шуйський i мовив тоном наказу: «Андрiй Олександрович прийме вас».

Там, на передовiй, Еренбург не хвилювався так, як того дня, коли Шуйський, вказавши поглядом на дверi ждановського кабiнету, сказав йому: «Можете ввiйти».

Кабiнет Жданова не виблискував оригiнальнiстю, вiн був типовий для найвищих чиновникiв того часу: важкий дубовий стiл iз десятком телефонних апаратiв, праворуч — окремий стiл iз бiлим телефоном, який зв’язував Жданова зi Сталiним, два портрети — Ленiн, який читає «Правду», та Сталiн у бiлому кителi генералiсимуса.

Жданов пiдвiвся, простягнув Енербургу руку:

— Що привело вас до мене, Іллє Григоровичу?

— Шановний Андрiю Олександровичу, — почав Еренбург, — великий Сталiн, затаврувавши антисемiтську полiтику фашистської Нiмеччини,  в iнтерв’ю Американському телеграфному агентству заявив, що в нашiй країнi антисемiтизму немає мiсця. Великий Ленiн у роботi «Критичнi нотатки з нацiонального питання» також затаврував антисемiтизм...

— Іллє Григоровичу, — обiрвав Жданов, — наявнiсть у СРСР Єврейського антифашистського комiтету, Державного єврейського театру, а також великої плеяди євреїв-митцiв — письменникiв, музикантiв, акторiв — хiба це не пiдтвердження того, що в нас немає антисемiтизму? Прошу вас ближче до дiла.

— Я i мiй колега Василь Гроссман зiбрали унiкальнi матерiали про звiрства фашистських загарбникiв щодо євреїв як в урочищi Бабин Яр, що пiд Києвом, так i по iнших мiсцях України, окупованих ворогом. Два роки без перерви i майже без вiдпочинку ми настiйливо працювали, i от книга готова...

— Давайте так, — перейшов до дiла Жданов. — Надайте в ЦК доповiдну записку, в якiй докладно викладiть суть цiєї роботи. До записки докладiть один примiрник книги — для ознайомлення.
Еренбург не став тягнути, але замислився: «надайте в ЦК», як сказав Жданов, а кому саме? Це ж вiдписка, i тому звернення своє адресував тому ж таки Жданову:

«Шановний Андрiю Олександровичу!

Пiсля нашої розмови 28 листопада 1946 року з приводу виданя «Чорної Книги» (матерiали про звiрства нацистських загарбникiв над єврейським населенням України) видавництву «Правда» були переданi 38 друкованих аркушiв.

Книгу набрано, але, як i було домовлено, направляю Вам сигнальний примiрник i прошу Вашої вказiвки щодо друку даного видання».

При всiй своїй удаванiй смiливостi Жданов був досить обережною людиною: неодноразово вiн був свiдком того, як за смiливий вчинок розстрiлювали великого державного дiяча, а необережне слово «тягнуло» на 25 рокiв таборiв, i тому переадресував доповiдну Еренбурга начальнику Управлiння пропаганди та агiтацiї — Агiтпропу ЦК ВКП(б) — з обережною припискою: «тов. Александрову Г. Ф. Для ознайомлення».

Така резолюцiя Александрова здивувала й навiть налякала, бо вiн нiчого не звик вирiшувати сам, а от резолюцiя «До виконання» — то iнша справа. А ознайомлюватися, приймати рiшення не вмiв.

Проте вiн почав уважно вчитуватися в «Чорну Книгу», i чим бiльше її вивчав, тим частiше згадував слова товариша Сталiна «Я пью за великий русский народ — народ-победитель».

Слова вождя, виголошенi на прийомi в Кремлi з нагоди Великої Перемоги, стали для Георгiя Федоровича поштовхом до дiї: в усiх театрах країни пройшла п’єса Костянтина Симонова «Русские люди», не знав обмежень у накладi роман Олексiя Толстого «Русский характер», у всiх школах вивчали образи Андрiя Соколова та Федора Лопахiна з шолоховських «Судьбы человека» та «Они старажались за Родину».

Нi, про єврейський народ у контекстi вiйни товариш Сталiн не сказав нiчого, а спроба Еренбурга вкупi з Гроссманом видiлити свiй народ, хай навiть i постраждалий у вiйнi, Александров сприймав як своєрiдний реванш обох авторiв за критику романiв «Буря» Еренбурга та «За правое дело» Гроссмана, якi вiн же надрукував торiк у «Правдi».

Василь Гроссман.

Однак, перечитавши сигнальний примiрник книги, вiн робить такий висновок: «Читання цiєї книги, особливо її перших роздiлiв, якi стосуються Києва та України, створюють хибну уяву про iстинний характер фашизму.

Червоною ниткою всiєю книгою простягується думка про те, що нiмцi грабували та нищили самих лише євреїв, у читача складається враження, нiби нiмцi воювали проти СРСР лише з метою знищення євреїв.

Виходячи з вище викладеного, Управлiння пропаганди та агiтацiї ЦК ВКП(б) вважає видання «Чорної Книги» недоцiльним».

Невдовзi пiсля того, як Жданов ознайомився з думкою свого авторитетного пiдлеглого, до нього надiйшов сигнал iз МВС СРСР, який приголомшив його: повiдомлялося, що Александров морально занепав, перетворивши свою дачу в пiдмосковному Подольську на вогнище розпусти, розбещуючи доброчесних дiвчат i хлопчикiв-пiдлiткiв. Розлючений Жданов тут же змiстив Александрова до принизливої посади викладача Інституту фiлософiї й права Академiї наук Бiлорусi, тож Александров був змушений покинути Москву й переїхати у Мiнськ.

Стало зрозумiло, що покладатися на думку сексуального збоченця, який так скомпрометував себе, неетично й некоректно, тож примiрник «Чорної Книги» разом iз проханням Еренбурга опинився на столi завiдуючого сектором видавництв ЦК ВКП(б) Михайла Морозова.

Свого часу пересiчний друкар Мишко Морозов став зачинателем стахановського руху в друкарськiй галузi. Швидкого на руку хлопця запримiтив завiдуючий справами ЦК ВКП(б) Ксенофонтов, прийнявши його рядовим спiвробiтником до Оргвiддiлу ЦК, а далi старанний Мишко почав швидко просуватися, зайнявши керiвну посаду в новiй для себе справi — видавничiй.

Його улюбленим висловом стала фраза «Ми академiй не закiнчували», а це передусiм вiдносилося й до нього самого, тому що, крiм робiтфаку при друкарнi «Путиловского рабочего», вiн нiде не навчався.

І ось лежить перед Михайлом Олександровичем книга Еренбурга та Гроссмана. Вiн гортає книгу i нiчого не може зрозумiти: що це? Вiн щойно пiдписав до друку книгу товариша Сталiна «Вопросы ленинизма», на виходi брошура «Марксизм и вопросы языкознания» того ж автора, у наборi повна бiографiя товариша Сталiна, пiдготовлена Інститутом марксизму-ленiнiзму ЦК ВКП(б) до 70-рiччя вождя партiї й народу. І раптом «Чорна Книга»... Нiяких вказiвок «згори» щодо цiєї роботи не надходило, її подальшу долю поклали на нього, Морозова.

Ознайомившись iз «сигналом», Морозов зазначив: «Радянський письменник тов. Еренбург звернувся до тов. Жданова А. О. з проханням прискорити випуск збiрки «Чорна Книга», в якiй викладено лiтературно обробленi матерiали про звiрства нiмецько-фашистських загарбникiв над євреями на територiї Української РСР, яка була окупована ворогом.

На нашу думку, «Чорна Книга» мiстить серйознi полiтичнi помилки, в силу чого вихiд книги на 1947 рiк не заплановано. Також вважаємо, що в СРСР така книга не може бути видана».
Так творiння Еренбурга та Гроссмана почало обростати вiдмовами. Це збентежило їх обох, адже в книгу вкладено величезну працю, а наведенi кричущi факти партапарат ладен замовчувати. І тодi Еренбург рiшуче заявив Гроссману: «Будемо звертатися до товариша Сталiна».

Еренбург приїхав до директора «Совинформбюро» Соломона Лозовського, який не раз звертався до Іллi Григоровича пiд час вiйни i, що не менш важливо, також був євреєм. Маючи вихiд на Кремль, Лозовський набрав помiчника Сталiна генерала Поскрьобишева.

Вислухавши все уважно, той сказав: «Питання особистого прийому в товариша Сталiна вирiшує начальник його охорони генерал Власик», а той, у свою чергу, пояснив: «Товариш Сталiн особистого прийому не веде, але суть звернення до нього можна викласти письмово, залишивши звернення на посту охорони бiля Спаських ворiт Кремля».

Вказiвку було виконано в максимально короткий термiн, i невдовзi на робочому столi Сталiна з’явилося колективне звернення такого змiсту: «Дорогий Йосифе Вiссарiоновичу! Правителi фашистської Нiмеччини, поваленої у вiдгримiлiй вiйнi, окрiм поневолення народiв Європи, провадили поголовне знищення єврейського населення як у Європi, так i в нашiй країнi. Жертви мирного населення в СРСР обчислюються мiльйонами.

Нашi письменники тт. Еренбург i Гроссман, вiдомi всiй країнi, зiбрали й узагальнили кричущi факти знищення єврейського населення в Українськiй РСР, їхнє видання пiд назвою «Чорна Книга» вже пiдготовлено до друку. Виходячи з цього, просимо Ваших вказiвок щодо видання книги».

Скажемо вiдверто: далеко не всi єврейськi дiячi в СРСР мали смiливiсть пiдписати таке звернення, та коли Еренбург звернувся до єврейських письменникiв України, де вiдбувалися найжахливiшi звiрства, його вразила їхня одностайнiсть: лист пiдписали Перец Маркиш, Лев Квитко, Давид Гофштейн, Натан Рибак, Рива Балясна, Григорiй Полянкер, Сава Голованiвський...

Ішов час, Кремль мовчав. Здавалося, Сталiн проiгнорував колективне звернення до нього. Та коли в СРСР прибув американський мiльярдер-єврей Арманд Хаммер, аби укласти вигiдний для СРСР контракт на закупiвлi росiйської нафти i висловив спiвчуття з приводу масових страт євреїв у СРСР, Сталiн показав йому лист-звернення, запевнивши, що нiяких клопотань iз-за кордону не потрiбно.

Коли ж на черговому засiданнi Полiтбюро Поскрьобишев обережно нагадав про колективний лист на його iм’я, Сталiн сказав: «Не розумiю, навiщо видiляти саме цю постраждалу нацiю, якщо в нас усi нацiї постраджали?

Навiть у такому разi, що в тiм яру, в тiй могилi самi тiльки євреї, ми повиннi говорити, що в нiй мирнi радянськi громадяни, при цьому не обов’язково вказувати на нацiональнiсть».

Тут же, за вказiвкою Головлiту СРСР видавництво «Правда» розсипало набiр «Чорної Книги», як з’ясувалося, назавжди.

Мiфiчнi «злочини» й реальнi покарання

Звiстка про те, що «Чорна Книга» в СРСР не вийде, болем вiдгукнулася в душi голови Єврейського антифашистського комiтету Народного артиста СРСР Соломона Мiхоелса, який вдався до нерозсудливого вчинку: маючи машинописний примiрник «Чорної Книги», вiн за допомогою портативного фотоапарата ФЕД перезняв книгу на мiкроплiвку.

А потiм, отримавши запрошення вiд єврейської громади США, яка зiбрала грошi на вiдродження зруйнованої iнфраструктури Сталiнграда, а також мала передати радянським клiнiкам винайденi синтомiцин i пенiцилiн, прибув до США. Але головне завдання бачив у тому, щоб надрукувати «Чорну Книгу» в США за можливостi й росiйською мовою.

Тринадцять днiв Мiхоелс пробув у США i став свiдком того, що добротно надрукована книга надiйшла в американськi книгарнi. Росiйський варiант книги придбало й посольство СРСР у США i дипкур’єрською поштою вiдправило в Москву. За тодiшнiми мiрками це був зухвалий злочин, адже над країною вже повiсили «залiзну завiсу», яка поклала край будь-яким контактам iз Заходом, i чи не в першу чергу зi США.

Пильнi радянськi «органи» вiдреагували миттєво: заступник Берiї генерал Іраклiй Цанава доповiв шефу, що, повернувшись у СРСР, Мiхоелс «випадково» загинув пiд колесами вантажiвки, очолюванi ним Єврейський антифашистський комiтет i Державний єврейський театр (ГОСЕТ) лiквiдованi. У Москвi та СРСР почалося масове скорочення кiлькостi синагог, припинилося видання єдиної газети та єдиного журналу, а також книжок єврейською мовою.

Черговим викликом владi стали подiї, якi розгорнулися довкола прибуття в СРСР найпершого посла щойно створеної Дер­жави Ізраїль уродженки Києва Голди Меiр. Її приїзд збiгся з єврейським Новим роком (Рош-га-Шана), i новий посол вирiшила вiдвiдати синагогу.

На той час усi синагоги в Москвi вирiшили перетворити на ляльковi театри або архiвнi установи, але дивом уцiлiла та, що була в центрi Москви, куди й попрямувала Голда Меiр. У своїх мемуарах, виданих в Ізраїлi, вона так описує побачене: «Зазвичай на свята, як менi сказали, в синагогу приходило не бiльше ста людей.

Але того дня вулиця перед синагогою була невпiзнаваною: вона була вщерть заповнена людьми, тобто не синагога, а вся вулиця. Крiм лiтнiх людей, тут були представники рiзних поколiнь — пiдлiтки, малi дiти тулилися до батькiв, були тут солдати й навiть офiцери Червоної армiї.

У першу хвилину я не могла зрозумiти, що вiдбувається: хто вони, цi люди? Але скоро зрозумiла: вони прийшли — добрi, хороб­рi євреї, прийшли, аби бути з нами, прийшли, щоб продемонструвати свою приналежнiсть i вiдсвяткувати як Новий рiк, так i народження Держави Ізраїль. Без гучних слiв євреї Москви висловили своє стремлiння взяти участь у дивi створення єврейської держави, i я була для них символом цiєї держави.

І я зрозумiла головне: Радянському Союзу не вдалося зламати дух цих людей, тут Росiя з усiєю своєю могутнiстю зазнала поразки — євреї залишилися євреями».

Схвильована, зачарована Голда Меiр не звернула уваги на те, що її зустрiч iз московськими євреями фiксував легковик iз написом «Кінохроніка». Нiхто, зрозумiло, не знав, що цi «хронiкери» нiякого вiдношення до документального кiно не мають, бо вони — кадровi офiцери держбезпеки. Усамiтнившись у своїх глядацьких залах, вдивляючись у кадри хвилюючої зустрiчi, вони встановили особи тих, хто прийшов на зустрiч з iзраїльським послом.

Так було дано старт мракобiссю в дусi державного сталiнського антисемiтизму: комунiстiв було виключено з партiї, комсомольцiв — iз комсомолу, студентiв вiдрахували з вузiв, залишили без роботи тих, хто працював.

Далi бiльше: спущена «згори» ненависть перейшла на всiх євреїв: почалися образи в громадських мiсцях, «випадковi» побиття дiтей у школах, вигнання євреїв з керiвних посад, про навчання в престижних вузах не могло бути й мови.

Апофеозом цього середньовiчччя став розстрiл у повному складi членiв президiї Єврейського антифашистського комiтету (12 осiб), висмоктана з пальця «справа лiкарiв» iз загрозою їх розстрiляти —«про «Чорну Книгу» Еренбурга та Гросмана було забуто.

...31 серпня 1967 року Іллi Григоровича Еренбурга не стало... А вже за кiлька днiв до посольства Голландiї в СРСР, яке представляло iнтереси Ізраїлю (пiсля близькосхiдної вiйни СРСР розiрвав з Ізраїлем дипломатичнi стосунки) ввiйшла жiнка, попросила аудiєнцiї у посла Гiлберта Ханна.

То була Ірина Іллiвна Еренбург, дочка письменника. За згоди посла вона передала йому вiдзняту на плiвку «Чорну Книгу», просила передати її Ізраїльському меморiальному комплексу Яд-ваШем (iм’я та пам’ять).

Отримавши вiдзнятий рукопис, директор комплексу Арон Вайс передав плiвки видавництву «Тарбут» в Єрусалимi, i книга побачила свiт єврейською, англiйською та росiйською мовами.

Про те, щоб видати її в Радянському Союзi, годi було й мрiяти. І тiльки тодi, коли Україна виборола Незалежнiсть (1991 рiк), українське видавництво «Оберiг» випустило книгу масовим тиражем.

«Чорна Книга» про українцiв

На благословеннiй українськiй землi разом з українцями споконвiку жили євреї. І коли на рiдний край ринула навала озброєних людожерiв, якi найперше почали знищувати євреїв, українцi не стояли осторонь. Звитяжних (i зворушливих) прикладiв «Чорна Книга» наводить чимало:

«Назавжди в iсторiю євреїв України ввiйде протоiєрей Олексiй Глаголєв. Разом з iншими киянами вiн спостерiгав, як нiмцi гнали людей на київську Голгофу — Бабин Яр. Раптом вартовий, що стояв спиною до нього, рвонувся вперед, аби заштовхати в колону якогось старого. Тiєї ж митi отець Олексiй вихопив iз натовпу жiнку з дитиною, якi розчинилися серед спостерiгачiв.
Так були врятованi киянка Ізабелла Наумiвна Мiркiна i її маленька донька Ірина».

Дружина Глаголєва Тетяна Павлiвна дала Мiркiнiй свiй паспорт. Два роки (!) подружжя Глаголєвих переховували молоду матiр i її доньку Ірочку — спочатку в Києвi, а потiм у селi Злодiївка, звiдки родом отець Олексiй.

* * *

«Ризикуючи життям, українцi виявляли справжнiй героїзм. Із благоговiнням називаємо iм’я Павла Сергiйовича Зiнченка з села Благодатне Гуляйпiльської сiльради Днiпропетровської областi. Бухгалтер мiсцевого колгоспу, вiн мав мужнiсть сховати, а значить, врятувати життя тридцятьом євреям — старим i жiнкам iз дiтьми. По вiйнi в селi Благодатне йому встановили прижиттєвий пам’ятник, бiля пiднiжжя якого завжди були свiжi квiти».

* * *

«У Бердичевi всi знали сiм’ю старого Пекелiса: вiн i п’ятеро його синiв були пiчниками, ставили печi не лише в Бердичевi, а й по всiй Українi й навiть у столицi. Коли ввiйшли нiмцi, вони загнали в гетто 30 тисяч мiсцевих євреїв, а потiм рiвними партiями методично їх розстрiлювали. Старого Пекелiса i двох його старших синiв також розстрiляли, а двом молодшим — Мiхелю та Вульфу — вдалося втекти. Пiзньої ночi вони тихо постукали у вiкно iнженера Євгена Осиповича, що жив на вулицi Свердлова. Усе зрозумiвши, вiн сховав братiв у пiдвалi, де зберiгав дрова, годував i поїв їх упродовж... 145 днiв. А коли харчi закiнчилися, Осипович привiв братiв у партизанський загiн, у складi якого Мiхель i Вульф визволяли Бердичiв».

Українцi про «Чорну Книгу»

Іван Дзюба, академiк Нацiональної академiї наук України, Герой України:

«Темнi людиноненависницькi  сили для своїх моторошних злочинiв чомусь обирають благословеннi мiсця природи. Так, чудова околиця Києва — Бабин Яр — стала мiсцем, куди бiльшовицька влада потай скидала жертви Голодомору 1933 року. А через вiсiм рокiв фашистськi загарбники обрали Бабин Яр мiсцем застрашливої демонстрацiї своїх методiв «остаточного вирiшення єврейського питання», тобто винищення євреїв як нацiї, а водночас i розправи над усiма непокiрними рiзних нацiональностей, не в останню чергу — українцями, серед яких i наша видатна поетеса Олена Телiга.

Коли читаєш жахливу правду пiд назвою «Чорна Книга», наочно бачиш: радянська влада спочатку гальмувала, а потiм приховувала правду про Бабин Яр — ту правду, яку розкрила опозицiйна режимовi iнтелiгенцiя — українська, єврейська, радянська.

Минають роки, але пам’ять сотень тисяч невинних жертв волала й волає до совiстi людства, а образ Бабиного Яру — це пересторога всiм нам перед багатоликими силами людиноненависництва та деспотизму.

Волею iсторiї нашi долi — долi українського та єврейського народiв — взаємопов’язанi, i ми неодноразово показували людству приклад поваги один до одного, а якщо треба, то й допомоги один одному. Це був i надалi буде наш спiльний внесок у свiтову iсторiю».

Петро Григоренко, генерал, правозахисник:

«Мої враження вiд «Чорної Книги» такi: впродовж Другої свiтової вiйни євреїв фiзично знищував Гiтлер, а пiсля вiйни їх знищував Сталiн. Щоправда, морально: за термiнологiєю Кремля в Бабиному Яру загинули не євреї, а «мирнi радянськi громадяни», i цi слова були вибитi на каменi, бо на словi «єврей» за радянських часiв лежало залiзне табу.

А коли стало вiдомо, що в яру загинули ще й українськi нацiоналiсти, вiйськовополоненi, тобто «зрадники», а також i роми, то Бабин Яр сприймався Москвою як величезне звалище людей другого сорту. Та правди нiде дiти: нацисти знищували в Бабиному Яру передусiм євреїв, а комунiсти знищували навiть пам’ять про це.

Та влада прорахувалася: група українських iнтелiгентiв — тi, хто склали ядро українського «шiстдесятництва» — разом iз небайдужими єврейськими активiстами стали на захист честi та гiдностi величезної єврейської могили на iм’я «Бабин Яр».